«Співака з мене не вийшло,– подумав у розпачі Джельсоміно. – Тепер, поки живий, треба хоч утекти звідси».

Через вилом у стіні він вибрався на майдан. Там, затуляючи обличчя рукавом, він змішався з натовпом і, діставшись до безлюдної вулиці, кинувся щодуху тікати, ризикуючи на кожному кроці спіткнутися й скрутити собі в'язи.

Але Домісоль, намагаючись не втратити його з очей, кинувся за ним навздогін із криком:

– Стій, лиходійнику! Заплати мені за мій театр! Джельсоміно звернув у провулок, ускочив у найближчий під'їзд і, відсапуючись, прожогом вилетів сходами аж на піддашшя. Там він штовхнув двері й опинився у майстерні Бананіто саме в ту мить, коли Шкандибчик стрибав туди з підвіконня.

Бананіто так і лишився стояти з розкритим ротом, слухаючи, як Джельсоміно й Шкандибчик навперебій розповідали одне одному про свої пригоди. В руці він досі ще тримав ножа, хоч зараз уже не пам'ятав, для чого взяв його.

– Що ви хотіли робити ножем? – з тривогою запитав Шкандибчик.

– От зараз про це я сам себе питаю,– відповів Ба-нагііто.

Та досить йому було окинути поглядом свою кімнату, щоб знову впасти в найбезнадійніший відчай. Його картини були такі ж погані й бридкі, як згадувалося в одному з попередніх розділів цієї книжки.

– Я бачу, ви художник,– з повагою мовив Джельсоміно, який нарешті зробив для себе це відкриття. 

– Так, я теж так думав,– сумно зізнався Бананіто.– Я справді вважав себе художником. Але бачу, що, мабуть, мені краще змінити фах і вибрати натомість таке заняття, щоб ніколи не морочитися більше з пензлями і фарбами. Стану я, наприклад, гробарем і матиму справу тільки з чорним кольором.

– Але й на цвинтарях ростуть квіти,– зауважив Джельсоміно. – На землі нічого немає чисто чорного і тільки чорного.

– А вугілля? – спитав Шкандибчик.

– Якщо вугілля розпалити, то воно горить червоним, білим і синюватим полум'ям.

– Зате чорне чорнило завжди чорне і тільки чорне,– не здавався Шкандибчик.

– Але чорним чорнилом можна писати барвисті й вигадливі оповіді.

– Здаюся,– сказав Шкандибчик. – Добре, що я не побився об заклад на одну з своїх лапок, а то лишився б зараз із двома.

– Ну що ж, переконали,– зітхнув Бананіто. – Пошукаю собі якоїсь іншої роботи.

Тим часом Джельсоміно, пройшовшись по кімнаті, зупинився перед портретом чоловіка з трьома носами, який перед тим викликав подив у Шкандибчика.

– Хто це? – поцікавився Джельсоміно.

– Один дуже знатний придворний.

– Поталанило ж чоловікові! З трьома носами він, либонь, відчуває втричі сильніше всі запахи світу.

– О, то ціла історія,– відповів Бананіто. – Коли він доручив мені намалювати його портрет, то поставив неодмінну умову, щоб я зобразив його тільки з трьома носами. Ми з ним довго сперечалися. Я хотів намалювати його з одним носом, як годиться. Потім я запропонував йому в крайньому разі зробити два носи. Та він затявся: або три носи, або не треба взагалі ніякого портрета. Довелося згодитися з замовником. Бачите, що вийшло? Якесь страховисько, яким хіба що лякати балуваних дітей.

– А оцей кінь,– поцікавився Джельсоміно, показуючи на іншу картину,– теж із придворних?

– Кінь? А хіба ви не бачите, що тут намальована корова? 

Джельсоміно почухав за вухом.

– Можливо. Проте мені все-таки здається, що це кінь. Власне, він скидався б на коня, якби у нього було чотири ноги. А я налічив аж тринадцять. Стільки ніг вистачило б на трьох коней, та ще одна була б зайва.

– Але ж у корів,– заперечив Бананіто, – тринадцять ніг. Так і в школі навчають.

Джельсоміно й Шкандибчик, зітхнувши, переглянулися і прочитали в очах один у одного ту саму думку: «Якби це був кіт-брехун, ми навчили б його нявкати. А от як можна перевчити цього неборака?»

– Як на мене,– сказав Джельсоміно,– картина стала б кращою, якби в коня забрати кілька ніг.

– Ще б пак! Ви хочете, щоб усі з мене сміялися, а критики, які пишуть статті про мистецтво, порадили б запроторити мене в божевільню? До речі, я згадав, навіщо мені знадобився ніж: я хотів посікти на капусту всі свої картини. І ніщо мене вже не зупинить.

Бананіто з ножем у руці рішуче підійшов до картини, на якій у незбагненному безладді красувалися тринадцять ніг у коня, що його художник називав коровою. Він уже навіть замахнувся, але зупинився, ніби передумав.

– Моя важка праця стількох місяців! – зітхнув він.– Як боляче знищувати її своїми руками.

– Оце мудрі слова,– сказав Шкандибчик. – Коли я заведу собі записника, то неодмінно занотую їх туди на згадку. От тільки перш ніж порізати картину, чи не краще вам послухати доброї поради Джельсоміно?

– Ай справді! – вигукнув Бананіто. – Що я втрачаю? Порізати картину я завжди встигну.

І він заходився вміло зішкрібати ножем фарбу, аж поки щезли п'ять із тринадцяти ніг.

– Мені здається, що картина вже покращала,– підбадьорив художника Джельсоміно.

– Від тринадцяти відняти п'ять буде вісім,– зауважив Шкандибчик. – Якби на картині було два коня – ой, даруйте, я хотів сказати, дві корови,– то все було б гаразд.

– То, може, зняти ще? – спитав у друзів Бананіто. І, не чекаючи відповіді, він зішкріб ще дві ноги. 

– Так, так... Далі!..– нетерпляче вигукнув Шкандибчик.– Ще крок – і ми біля мети!

– Ну, як тепер?

– Залиште тільки чотири ноги, а тоді побачимо, що вийде.

Коли на картині зосталося нарешті чотири ноги, несподівано пролунало радісне іржання, і тої ж миті з полотна на підлогу зістрибнув кінь і побіг легеньким клусом по кімнаті.

– Ой, як чудово! Мені тут краще, ніж на картині,– кресонув копитом кінь. – Там я був, мов у лещатах.

Пробігаючи мимо дзеркальця, що висіло в рамці на стіні, він оглянув себе с голови до ніг і задоволено проіржав:

– Який гарний кінь! Я справді-таки красень! Синьйори, не знаю, як вам віддячити за це. Якщо вам колись випаде нагода побувати у моїх краях, я вас промчу з вітерцем.

– У яких це краях? Гей, стій, зупинися! – закричав Бананіто.

Але кінь уже скочив за поріг на сходи. Там він зацокотів чотирма копитами, швидко спускаючись із поверху на поверх. Невдовзі наші друзі побачили з вікон, як він, гордо піднявши голову, перебіг провулок і подався за місто у відкриті зелені простори.

Бананіто від збудження зросило потом.

– Врешті-решт,– сказав він, трохи оговтавшись,– це таки справді був кінь. Якщо він вже сам себе так назвав, то я мушу йому вірити. Подумати тільки: у школі, показуючи його на малюнку, мене вчили вимовляти літеру «К». Коро-ва!

– Далі, далі, – нетерпляче підганяв Шкандибчик. – Перейдімо тепер до іншої картини.

Бананіто підійшов до верблюда з багатьма горбами. їх було стільки, що вони скидалися на дюни в пустелі. Художник заходився зішкрібати ці горби, аж поки їх зосталося тільки два.

– Здається, щось починає виходити,– бубонів Бананіто, гарячково працюючи ножем. – Картина кращає просто на очах. Як ви гадаєте, вона теж оживе?

– Так, якщо буде гарна й правдива,– відповів йому Джельсоміно. 

Але нічого не сталося. Верблюд, якому було залишено два горби, непорушно стояв на полотні, ніби для нього нічого й не змінилося.

– Хвости! – раптом крикнув Шкандибчик. – У нього їх аж три! Це ж на цілу верблюдячу родину.

Як тільки зайві хвости щезли, верблюд урочисто зійшов із полотна, полегшено зітхнув і з вдячністю глянув на Шкандибчика.

– Як добре, голубе, що ти нагадав про хвости! А то я б вічно скнів отут на піддашші. Ви часом не знаєте, де тут поблизу є пустеля?

– Одна ось тут, у центрі міста, – сказав Бананіто. – Це, щоправда, загальноміська пустеля, проте зараз вона зачинена.

– Художник має на увазі міський парк,– пояснив верблюдові Шкандибчик. – А справжні пустелі звідси за дві-три тисячі кілометрів. Тільки ти не попадайся на очі жандармам, а то опинишся у звіринці.