Перед тим як піти, верблюд теж оглянув себе в дзеркало й вирішив, що він красень. Невдовзі він легким клусом перебіг через провулок. Нічний сторож, побачивши його, не повірив своїм очам і став боляче щипати себе, щоб прокинутися.

– Певно, старію,– вирішив сторож, коли верблюд уже зник за рогом,– раз я куняю на чергуванні й мені привиджується, ніби я в Африці. Треба пильнувати, а то ще виженуть.

Тим часом Бананіто так захопився, що його вже не змогли б зупинити ні загроза смерті, ні анонімний лист. Він бігав від картини до картини, зішкрібаючи зайві деталі ножем, й радісно вигукував:

– Ось де справжня хірургія! Я за десять хвилин зробив більше операцій, ніж професори в лікарні за десять днів.

А картини, звільнені від брехні, яка їх спотворювала, ставали справді гарними, правдивими і оживали просто на очах. Собаки, вівці, кози зістрибували з полотен і йшли у широкий світ шукати долі або просто мишей, якщо це були коти. Тільки одну картину Бананіто порізав на шматочки. Це був портрет того придворного вельможі, що забажав бути намальованим із трьома носами. Бананіто вчинив завбачливо: адже придворний, залишившись з одним носом, міг теж зійти з полотна і тоді розправився б із художником за те, що той не виконав його розпорядження. Джельсоміно допоміг майстрові посікти портрет на капусту.

А Шкандибчик ходив сюди-туди по кімнаті, щось шукаючи, і не знаходив. Про це неважко було здогадатися, глянувши на його невдоволену мордочку.

– Коні, верблюди, придворні,– бурчав він собі під ніс,– і ні однісінької тобі шкоринки сиру. Навіть миші й ті обминають це піддашшя. Нікому не до вподоби запах злиднів. А голод – гірший від отрути.

Нишпорячи в темному закутку, Шкандибчик натрапив на вкриту пилом невеличку картину. На зворотному боці її жила стонога, яка, злякавшись, дременула на всіх своїх ста ногах. їх справді було сто, отож художник нікого не образив би, якби помилився в рахунку. Під шаром пилу на картині можна було розгледіти таке, що при буйній уяві здавалося б накритим на обід столом. Наприклад, на одній тарелі красувалася дивовижна істота, що нагадувала засмажену курку, коли б та мала тільки два стегна. Але їх було стільки, що істота дуже скидалася на стоногу.

«Ось картина,– подумав Шкандибчик,– яку я не проти побачити наяву такою, як вона намальована. – Смажена курка з двадцятьма стегнами. Це ж просто мрія для багатодітної родини, власника таверни чи зголоднілого, як я, кота! Треба буде зішкребти, хоч і жаль, зайві стегенця. Та навіть тими двома, що залишаться, можна добре перекусити втрьох».

Він підніс до Бананіто картину і попросив його вправно попрацювати своїм ножем.

– Але ж курка смажена,– заперечив Бананіто, – і її ніяк не можна оживити.

– А нам і потрібна смажена, а не жива,– відповів Шкандибчик.

На це зауваження художник не зміг заперечити. Він тільки тепер згадав, що, захопившись своїми картинами, не мав і ріски в роті від учорашнього вечора.

Курка, правда, не ожила, та все одно відокремилася від полотна, паруючи й апетитно пахнучи, ніби її щойно витягли з печі. 

– Як маляр ти, безумовно, не прославишся,– сказав Шкандибчик, гризучи крильце (стегенця він залишив для Джельсоміно й Бананіто),– але як кухар ти вже справжній чемпіон.

– Не завадило б запити смачну курятину хоч якимось соком,– зауважив, доїдаючи м'ясо, Джельсоміно. – Але в цей чай, напевно, всі крамниці вже зачинені, та коли б вони й були відчинені, ми все одно нічого не купили б, бо в нас нема грошей.

Тут Шкандибчикові сяйнула гарна думка, і він сказав художнику:

– А чому б тобі не намалювати зараз пляшку соку чи напою?

– Спробую,– відповів Бананіто у пориві натхнення. І він намалював пляшку шипучого апельсинового соку.

Коли він наостанок кількома мазками надав йому натурального кольору, пляшка з бульканням і шипінням відокремилася від полотна. Добре, що Джельсоміно стояв напоготові і вчасно схопив її за шийку, а то вона б залила усю підлогу.

Троє друзів запили вечерю апельсиновим соком і сказали чимало добрих слів про малярство, оперний спів та котів. Шкандибчик раптом засмутився. Друзі довго просили його сказати причину свого смутку.

– Річ у тому,– скрушно мовив Шкандибчик,– що я несправжній кіт, як і оті, що півгодини тому були на картинах. У мене тільки три лапи. І я навіть не можу сказати, що четверту втратив на війні чи мені відрізало її трамваєм. Це була б брехня. От якби Бананіто.».

Не треба було далі говорити. Художник відразу ж узяв пензлі й за хвилину намалював котячу лапу, яка сподобалася б навіть самому Котові в чоботях. Та найголовніше було те, що лапа приросла Шкандибчикові якраз там, де треба, і він спочатку несміло, а потім дедалі впевненіше став ходити по кімнаті.

– Ой, яке чудо! – нявкав він.– Я ніби заново народився і так несхожий на того, яким я був, що хотів би навіть змінити ім'я.

– Що я наробив! – несподівано вигукнув Бананіто, стукаючи себе кулаком по лобі.– Я ж тобі домалював лапу олійними фарбами, а решта у тебе намальовані крейдою.

– То дрібниці,– заспокоїв художника Шкандибчик,– хай лишається як є. І горе тому, хто насмілиться торкнути мою нову лапу. Я збережу також і своє старе ймення. Якщо добре подумати, воно мені чудово пасує. Адже від писання на стінах моя передня права лапа стерлася щонайменше на півсантиметра.

Тієї ночі Бананіто вирішив на знак поваги віддати свою розкладачку Джельсоміно, а сам уклався на підлозі на купі старих полотен. А Шкандибчик зручно вмостився у широкій кишені художникового халата, що висів на дверях. Він солодко проспав там цілу ніч і бачив сни один солодший за одний.

Рано-вранці, озброївшись пензлями, фарбами, полотном та натхненням, Бананіто вийшов з дому. Він горів нетерпінням показати всім свій хист. Джельсоміно ще спав, і Шкандибчик пішов провести художника. Дорогою він дав йому кілька слушних порад:

– Малюй квіти і продавай їх. Я певен, що ти принесеш додому торбу фальшивих грошей, без яких у цій дивній країні не обійтися. Тільки малюй квіти в пуп'янках, розквітлих і в квіткарнях достатньо. І ще одне: не малюй мишей, бо поперелякуєш усіх жінок. Я бажаю тобі добра, бо мені самому миші страх подобаються.

Провівши Бананіто, Шкандибчик купив газету, добре знаючи: його другові Джельсоміно приємно буде довідатися, що пише преса про вчорашній концерт. Газета називалася «Витончений брехун» і подавала усі факти й повідомлення, ясна річ, на брехливий лад.

Ось, наприклад, одна замітка з цієї газети під заголовком «Велика перемога бігуна Персікетті»: «Відомий чемпіон з бігу в мішках Флавіо Персікетті переміг учора на десятому етапі в бігу вздовж кордонів королівства, випередивши на двадцять хвилин Ромоло Бароні, що прийшов другим, і на тридцять хвилин п'ятнадцять  секунд П'єро Клементіні, який посів третє місце. З групи бігунів, котрі з'явились через годину після переможця, перед самісіньким фінішем вирвався вперед Паскваліно Бальсімеллі».

«Що ж тут дивного? – запитаєте ви.:– Біг у мішках – це таке ж спортивне заняття, як і будь-яке інше, але захоплює воно ще більше, ніж, скажімо, перегони на мотоциклах чи автомобілях». Не стану заперечувати. Проте читачі «Витонченого брехуна» добре знали, що такого змагання з бігу ніколи не відбувалося, як знали вони й те, що Флавіо Персікетті, Ромоло Бароні, П'єро Клементіні, Паскваліно Бальсімеллі й «група бігунів» ніколи й ноги не всовували у мішок і що їм навіть уві сні не доводилося бігати неввипередки чи вириватися вперед.

Насправді ж усе було так. Щороку газета оголошувала про поетапне проведення змагань з бігу в мішках, у яких насправді ніхто ніколи не брав участі. Але дехто з надмірних шанобливців, палаючи бажанням побачити своє ім'я в газеті, щоденно вносив певну суму за свою «участь у змаганнях» і за «перемоги на етапах». Хто сплачував більше грошей, той і оголошувався переможцем, а його «подвиги» газета вихваляла на всі лади, називаючи то «героєм», то «бігуном екстракласу». Місце «бігуна» визначалося тільки сумою грошового внеску. У ті ж дні, коли надходження були незначними, газети, аби помститися за це, писали, що команда дрімала на всій дистанції, а першокласні бігуни й рядові спортсмени байдикували. Ганьба їм. І чемпіонам Персікетті й Бароні треба налягти на наступному етапі, якщо вони дорожать прихильністю глядачів. ,