Якось уранці Джельсоміно вийшов у садок і побачив, що груші вже достигли. Адже груші завжди так роблять: нічогісінько не кажучи, вони стигнуть собі і стигнуть, аж поки одного чудового ранку ви виходите в садок і бачите, що вони вже достигли і пора їх зривати.

«Шкода,– подумав Джельсоміно,– що я не прихопив драбини. Піду в стодолу візьму її, а заодно і тичку, щоб позбивати груші з найвищих гілок».

Але цієї миті йому сяйнула інша думка, певніше, зухвала примха: «А що, як обтрусити грушу своїм голосом?» Він підійшов під дерево, задер голову і напівжартома-напівсерйозно крикнув:

– Нуте, груші, додолу!!! «Гуп-гуп-гуп-гуп-гуп!»– градом сипнули на землю сотні груш.

Тоді Джельсоміно підійшов до іншого дерева і повторив те саме. І знову після слова «додолу!» груші відривалися од гілок, немов тільки й чекали наказу, і падали на землю. Джельсоміно це дуже втішило.

«Так можна зберегти сили,– подумав він. – Шкода тільки, що я досі не додумався користуватися голосом замість драбини й тички».

Поки Джельсоміно ходив отак від дерева до дерева й голосом обтрушував груші, на нього звернув увагу сусіда, що сапав поряд на своєму городі. Він спочатку потер очі, потім ущипнув себе за носа і, переконавшись, що це таки не сон, тремтячим голосом покликав дружину:

– Біжи мерщій сюди – тут таке діється... Я певен, цей Джельсоміно – лихий чаклун.

Дружина як побачила те диво, то враз упала навколішки й вигукнула:

– Та він же святий чародій!

– Побійся Бога, він лихий чаклун!

– А я тобі кажу, святий чародій!

Досі подружжя жило досить мирно, а тут раптом чоловік узяв сапу, а жінка заступ, і кожен із них зі зброєю в руках мав намір захищати власну думку. Та ось чоловік запропонував:

– Ходімо покличемо сусідів. Цікаво, що вони про це скажуть?

Пропозиція піти покликати сусідів, а отже, й зайвий раз почесати язиком, сподобалася дружині, і її з городу мов вітром здуло. 

Ще до вечора все село знало про новину. Але згоди між жителями не було: одні казали, що Джельсоміно – святий чародій, а другі – що він лихий чаклун. Суперечки дедалі дужче розпалювалися і росли, мов хвилі на морі, коли піднімається сильний вітер. Доходило до сутичок, були вже й потерпілі. На щастя, легко. Один із них, наприклад, обпікся люлькою, бо в розпалі суперечки взяв її у рот не тим кінцем. Жандарми геть розгубилися і не знали, що їм робити. Вони тільки ходили від групи до групи і закликали всіх до спокою.

Найбільш гарячі голови рушили до саду Джельсоміно: одні – аби взяти що-небудь собі на згадку, бо вважали те місце чародійним; інші – щоб зруйнувати дощенту чаклунське гніздо.

Джельсоміно, забачивши з садка величезну юрбу, подумав, що десь сталася пожежа. Він схопив відро і хотів було кинутися на допомогу, та враз зупинився, бо юрба завернула до його двору. До Джельсоміно долетіли такі слова:

– Он він! Он він! Він святий чародій!

– Який там чародій – він лихий чаклун! Погляньте, вже й чаклунське відро прихопив.

– Ой лелечко, відступімося чимдалі від нього, а то як хлюпне на нас чаклунським варивом – ми пропали!

– Яким варивом?

– Ви що, не бачите? У відрі пекельна смола. Вона таких дірок на тілі понавипалює, що жоден лікар не загоїть.

– Він святий чародій! Святий чародій!

– Ми все бачили, Джельсоміно: ти наказував грушам спіти – і вони спіли; наказував падати – і вони падали.

– Ви що, з глузду з'їхали? – звернувся до юрби Джельсоміно. – Це ж усе через мій голос. Просто повітря від нього починає здригатися, як при сильному урагані.

– Так, так, це щира правда! – крикнула якась жінка. – Ти твориш дива своїм голосом.

– Які там дива – чаклунські витівки! – почулося У відповідь. 

Джельсоміно спересердя кинув відро на землю, зайшов до хати і взяв двері на засув.

«Кінець моєму спокою,– думав він. – Тепер мені й кроку не ступити, щоб за мною не бігли зіваки. А вечорами перед сном тільки й мови буде, що про мене. Відтепер дітей лякатимуть мною, як лихим чаклуном. Піду я краще звідси світ за очі. Бо що мені робити в цій країні? Батьки мої вже померли, найкращі друзі загинули на війні. Може, десь у широкім світі й знайду щастя завдяки своєму голосу. Є ж бо люди, яким платять за те, що вони співають. Хоч воно трохи й дивно: хіба треба платити комусь за те, що він робить для своєї втіхи? Але ж усе-таки за спів платять. То, може, й мені пощастить стати співаком?»

Отак розміркувавши, він склав у торбу свої злиденні пожитки і вийшов надвір. Юрба зашушукалась і розступилася перед ним. Ні на кого не глянувши і ні до кого не озвавшись, Джельсоміно попростував на шлях. Одійшовши вже далеченько, він обернувся, щоб востаннє подивитися на свій дім.

Люди не розходилися і знай відхрещувалися од нього, мов від якоїсь мари.

«А чи не утнути їм такого, про що б вони довго пам'ятали?» – подумав Джельсоміно і, набравши повні легені повітря, на повен голос крикнув:

– Прощавайте!!!

Вигук подіяв блискавично. Чоловіки відчули, як раптом вихором у них позривало з голови капелюхи. Підстаркуваті дами, блиснувши голими, як макогін, маківками, кинулися навздогін за своїми перуками.

– Прощавайте, прощавайте! – повторив Джельсоміно, весело сміючися з цієї першої в житті витівки.

Капелюхи й перуки, збившись докупи, немов перелітні птахи, полинули аж до хмар і, підхоплені незвичайною силою голосу Джельсоміно, за кілька хвилин зникли з очей. Як потім з'ясувалося, їх віднесло на багато кілометрів, а деякі з них навіть залетіли за кордон.

Через кілька днів і Джельсоміно перейшов кордон, потрапивши у найдивовижнішу країну світу. 

Найперше, що побачив Джельсоміно у тій іноземній країні, була срібна монета. Вона виблискувала проти сонця біля тротуару у всіх на очах. «Дивно, що ніхто й досі її не підібрав,– подумав Джельсоміно. – От я вже нізащо її не обійду. Я мав трохи грошей, та вчора витратив останню копійчину, а сьогодні в мене й крихти в роті не було. Але спочатку запитаю, чи не загубив її бува хтось із пішоходів».

Джельсоміно підійшов до купки людей, що пильно стежили за ним, перешіптуючись поміж собою, і показав їм монету.

– Синьйори, чи ніхто з вас не загубив цієї монети? – якомога тихіше спитав він, аби не злякати їх своїм голосом.

– Іди геть звідси,– відповіли йому,– і чимрідше показуй цю монету, якщо хочеш уникнути лиха.

– Даруйте мені, будь ласка,– промимрив, знітившись, Джельсоміно і, не сказавши більше й слова, попростував до крамниці з принадливою вивіскою: «Харчові та інші товари».

На вітрині замість шинки та слоїків з варенням стояли купи зошитів, коробки з фарбами та каламарчики з чорнилом.

«Це, мабуть, і є інші товари»,– подумав Джельсоміно і, сподіваючись купити чогось їстівного, зайшов до крамниці.

– Добрий вечір,– люб'язно зустрів його крамар.

«Правду кажучи,– подумки здивувався Джельсоміно,– я ще не чув, щоб пробило навіть полудень. А втім, чи варто звертати на це увагу». І майже пошепки, хоч і це було гучно для нормального вуха, запитав:

– Чи можна у вас купити хліба?

– Авжеж, дорогий синьйоре. Скільки вам, каламарчик чи два? Червоного чи чорного?

– Тільки не чорного,– ще нічого не розуміючи, відповів Джельсоміно. – А що, ви справді продаєте хліб у каламарчиках?

Крамар аж зареготав: 

– А в чому ж нам його продавати? Може, у вашім краї хліб ще й скибками крають? Ні, ви тільки погляньте, який гарний у нас хліб!

Сказавши це, він кивнув на полицю, де, вишикувані рівніше, ніж солдати на плацу, рядочками стояли десятки каламарчиків із чорнилом найрізноманітніших кольорів. Зате в крамниці й напоказ не було нічого їстівного: ні обрізочка з сиру, ні лушпайки з яблука.

«Він часом з глузду не з'їхав? – промайнуло в голові Джельсоміно. – Такому, мабуть, краще притакувати».