– Справді, хліб чудовий,– згодився Джельсоміно і показав на каламарчик із червоним чорнилом, аби почути, що ж йому відповість крамар.

– Невже? – сказав той, аж просяявши від такої похвали. – Так, це найкращий зелений хліб, який ми будь-коли продавали.

– Зелений?

– Атож! Даруйте, може, ви недобачаєте?

Джельсоміно був переконаний, що перед ним таки каламарчик червоного чорнила. Він став уже подумувати про те, щоб якось вийти звідси цілим і здоровим і піти пошукати розумнішого крамаря. Аж раптом йому сяйнула думка.

– Знаєте що,– мовив Джельсоміно,– я, мабуть, зайду до вас по хліб трохи пізніше. А зараз не сказали б ви мені, де у вас можна купити чорнило високої якості?

– А чого ж, скажу,– відповів крамар, так само люб'язно усміхаючись. – Погляньте, он навпроти найвідоміша в нашому місті крамниця канцелярського приладдя.

У вітрині цієї крамниці красувалися апетитні хлібини різних форм, торти, тістечка, спагеті, гори сиру, висіли ковбаси та сосиски.

«Я так і думав,– вирішив Джельсоміно,– цей крамар божевільний і називає хліб чорнилом, а чорнило – хлібом. Тут, либонь, усе буде на своєму місці».

Він зайшов до крамниці й попросив півкіла хліба.

– Хліба? – услужливо перепитав продавець. – Бачте, ви помилилися. Хліб продається навпроти, а ми продаємо тільки канцелярське приладдя. – І він широким жестом руки гордо обвів усе багатство смачних хлібних виробів. 

«Тепер я збагнув,– вирішив подумки Джельсоміно,– у цій країні треба говорити навпаки. А коли ти назвеш хліб хлібом, тебе не зрозуміють».

– Тоді дайте мені півкіла чорнила,– сказав він продавцеві.

Той мовчки зважив йому півкіла хліба, загорнув, як годиться, у папір і подав.

– Я хотів би ще трохи оцього,– попрохав Джельсоміно і показав на кружало пармського сиру, не ризикуючи його якось назвати.

– Трохи гумки? – запитав продавець. – Зараз, хвилинку. – Він відрізав гарний шматок сиру, зважив і загорнув його.

Джельсоміно полегшено зітхнув і поклав на прилавок щойно знайдену срібну монету.

Продавець вирячився на неї, кілька хвилин покрутив перед очима, підкинув над прилавком, щоб почути, як вона дзвенить, потім заходився розглядати її через лупу і навіть спробував на зуб. Після цього він простяг її назад Джельсоміно і невдоволено зауважив:

– На жаль, юначе, ваша монета справжня.

– Тим краще! – довірливо усміхнувся Джельсоміно.

– Ні, не краще. Кажу ж вам, що ця монета справжня і я не маю права її прийняти. Ідіть собі своєю дорогою. І взагалі радійте, юначе, що в мене нема бажання вийти і покликати поліцейського. Хіба ви не знаєте, що чекає на тих, хто пускає в обіг справжні гроші? В'язниця!

– Але ж я...

– А ви не підвищуйте голосу, я не глухий. Ідіть, ідіть собі і приходьте з фальшивою монетою, тоді й одержите свій товар. Дивіться, я навіть не розгортаю пакунків і кладу їх отут збоку, добре? На добраніч!

Джельсоміно заткнув рота кулаком, щоб не закричати. І поки він ішов від прилавка до дверей, між ним і його голосом відбулася така розмова:

Голос: Хочеш, я вигукну: «А-а!», і в нього на друзки розлетиться вся вітрина?

Джельсоміно: Бога ради, не роби цього. Адже я щойно опинився в цій країні, у мене й так усе тут почалося не з тієї ноги. 

Голос: Але я мушу вирватись на волю, бо як не вирвуся, то лусну. Ти ж мій володар, придумай, як краще це зробити.

Джельсоміно: Потерпи, дай хоч вийти з цієї божевільної крамниці. Мені не хочеться руйнувати її. В цій країні коїться щось дивне.

Голос: Не зволікай, я більше не можу... Ще хвилина – і я закричу... Ще хвилина – і все розлетиться на друзки...

Джельсоміно кинувся бігти, звернув у глуху вуличку, трохи ширшу за провулок, швидко озирнувся. Довкола не було нікого. Тоді він витяг з рота кулак і, щоб звільнитися від злості, яка переповнювала його, випустив коротке: «А-а-а!» Тієї ж миті розлетівся на скалки вуличний ліхтар, а на тротуар упав з балкона винесений кимось із кімнати вазон.

Джельсоміно зітхнув:

– Коли я матиму гроші, то вишлю їх грошовим переказом міській управі за розбитий вуличний ліхтар, а на балкон поставлю новий вазон із квітами. Більше, здається, нічого не розбилося?

– Ні, більш нічого,– відповів йому тонюсінький голос, і хтось двічі кашлянув.

Джельсоміно озирнувся довкола, шукаючи, хто б це міг говорити, і побачив кота, чи принаймні істоту, яка здалеку скидалася на кота. Передусім кіт цей був густо-червоного чи навіть бордового кольору. Він мав лише три лапи. Та найдивовижніше те, що це був контурний, окреслений лініями кіт, яких ото малюють на стінах діти.

– Як? Кіт-говорун? – здивувався Джельсоміно.

– Так, я трохи незвичайний кіт і визнаю це. Я, наприклад, умію читати й писати. Але крім усього іншого, я син шкільної крейди.

– Чий, чий син?

– Одна дівчинка намалювала мене на цій стіні шматочком кольорової крейди, який вона вкрала у школі. Та оскільки цієї миті з'явився поліцейський, вона швиденько дременула, не домалювавши мені однієї лапи. Через це я шкандибаю. От тому й вирішив назвати себе Шкандибчиком. А ще я трохи кашляю, бо прозимував на досить-таки сирій стіні. 

Джельсоміно оглянув стіну. На ній залишилася ледь помітна заглибина від контурів Шкандибчика – так ніби рисунок вилущився з тиньку.

– А як же ти вирвався із стіни? – запитав Джельсоміно.

– От за це я мушу подякувати твоєму голосові,– відповів Шкандибчик. – Проте якби ти був крикнув хоч трохи сильніше, то вивалив би стіну і сталося б непоправне. А так мені справді пощастило. Ой, яка це розкіш ходити по землі, хай навіть на трьох лапах! Он у тебе тільки дві ноги – і тобі ніби вистачає, правда?

– Ще б пак, для мене цього навіть забагато,– згодився Джельсоміно. – Якби у мене була тільки одна нога, то я сидів би собі спокійнісінько вдома.

– Ти, я бачу, щось не дуже веселий,– зауважив Шкандибчик. – Що з тобою сталося?

Джельсоміно тільки-но хотів почати невеселу оповідь про свої пригоди, як на вулицю раптом вийшов справжній кіт, на чотирьох лапах. Але він, певно, був дуже заморочений, бо навіть не підвів голови, щоб глянути на наших друзів.

– Няв! – крикнув навздогін йому Шкандибчик, що котячою мовою означає «привіт!».

Кіт зупинився. Він, здається, був здивований, ба навіть обурений.

– Мене звати Шкандибчиком, а тебе як? – поцікавився наш намальований кіт.

Справжній кіт, здавалося, вагався, відповідати чи ні. Потім знехотя промимрив:

– А мене – Дружком.

– Що він сказав? – поцікавився Джельсоміно, який по-їхньому анічогісінько не тямив.

– Каже, що його звати Дружком.

– А хіба це не собаче ім'я?

– Отож!

– Тоді я взагалі нічого не збагну,– мовив Джельсоміно. – Спершу крамар захотів мені втелющити чорнило замість хліба, тепер оцей кіт із собачою кличкою...

– Голубе мій, – пояснив Шкандибчик, – цей кіт вважає, що він собака... Давай-но ще раз перевіримо. 

І, повернувшись до кота, Шкандибчик знову щиро привітався з ним: – Ня-ав, Дружку!

– Гав-гав! – сердито відповів кіт. – Посоромся, ти ж кіт, а нявчиш!

– Авжеж, я кіт! – пояснив йому Шкандибчик. – Хоч у мене лише три лапи, намальовані червоною крейдою.

– Ти ганьба для нашого роду. Та ще й великий брехун. Іди геть! Я не бажаю більше ані секунди розмовляти з тобою. До того ж починає накрапати – я краще побіжу додому та візьму парасольку.

І кіт подався, час від часу оглядаючись і гавкаючи.

– Що він сказав? – запитав Джельсоміно.

– Та сказав, що йде дощ.

Джельсоміно глянув у небо. Над дахами яскраво світило сонце, і навіть у морський бінокль не можна було б побачити ні хмаринки.

– Будемо сподіватися,– промовив він,– що всі непогожі дні в цьому краю будуть такі, як сьогоднішній день. Мені здається, що я опинився в країні, де все поставлено з ніг на голову.

– Любий Джельсоміно, ти просто опинився в Країні брехунів. Тут за законом усі мусять брехати. І горе тим, хто каже правду: на них накладають такі штрафи, що шкуру здирають разом із хвостом.