Падре Жозе Педро казав, що винне саме життя, і робив усе, щоб поліпшити існування хлопців, бо знав, що це була єдина можливість домогтися, щоб вони жили безгрішно. Одного вечора, коли був присутній і падре Жозе Педро, Жоан де Адам сказав, що у всьому винне погано влаштоване суспільство, винні багатії… Поки це все не зміниться, хлопці не зможуть стати гарними людьми. І ще він сказав, що падре Жозе Педро ніколи нічого не зможе зробити для них, тому що багаті не дозволять цього. Падре дуже засмутився, і коли Тичка почав його втішати, примовляючи, щоб він не зважав на слова Жоана де Адама, падре відповів, похитуючи своїм худорлявим обличчям:

— Іноді я думаю, що він правий і що вся моя праця даремна. Але бог добрий і зможе знайти вихід…

Падре Жозе Педро вважав, що бог милостивий і прагне допомогти їм. Проте нічого не змінилось, і він перед собою почував непереборний бар'єр, бо всі дивилися на капітанів піску як на злочинців, і він впадав у відчай, почував себе розгубленим. Усе ж він сподівався, що одного дня зійде на нього прозріння боже, а поки що він спілкувався з дітьми, іноді йому щастило відвернути їх від поганих вчинків.

Важко було падре Жозе Педро, коли він хотів заприятелювати з капітанами піску, залагоджував їхні справи. Але він намагався це робити й часто всміхався, задоволений наслідками.

Докер Жоан де Адам посміювався над ним і казав, що тільки революція здатна залагодити все. Там, нагорі, у Верхньому місті, багаті чоловіки і жінки прагнули, аби капітанів піску засадили у в'язниці, у виправну колонію, яка була гіршою за в'язниці. Тут, унизу, в доках, Жоан де Адам хотів покінчити з багатіями, зробити всіх рівними, дати школи дітлахам. Падре теж хотів дати дітям дім, школу, ласку і достаток, але без революції, без розправи з багатіями. Проте, відчуваючи своє безсилля, він впадав у відчай і просив бога, щоб той надихнув його. Заглиблюючись у роздуми, він мимоволі визнавав, що докер Жоан де Адам має слушність. Тоді його охоплював жах, бо то було щось зовсім інше, ніж він вчив у семінарії, і він цілими годинами молився, щоб господь напутив його.

Тичка був для падре Жозе Подро великим завоюванням серед капітанів піску. Про нього йшла слава як про найжорстокішого в банді, розповідали, що одного разу він приставив ножа до горла якогось хлопчини, котрий не хотів віддати йому грошей, і поволі натискав його, аж доки не зацебеніла кров, і тоді той віддав йому все, що він вимагав. Але розповідали також, що іншим разом він порізав ножем Шико Сало, коли побачив, як мулат мучив кішку, яка полювала в складі на пацюків. Та з того дня, як падре Жозе Педро почав говорити про бога, небо, Христа, про добрість і співчуття, Тичка почав змінюватися. Бог кликав його, і він відчував його могутній голос. Він бачив господа у сні й чув його поклик, про який казав падре Жозе Педро. І він весь навернувся до бога, молився на образки, які дав йому падре. Спочатку всі кепкували з нього. Він побив одного з хлопців, і тоді всі замовкли. З цього приводу падре висловився, що за бога треба страждати, і Тичка віддав свій майже новий ніж хлопчиську, якого побив. Він не став більше нікого бити, уникав бійок і якщо не відмовлявся від крадіжок, то лише тому, що таким було життя, яке вони вели, в нього не було жодного вибору. Тичка відчував могутній поклик бога, він прагнув постраждати. Він проводив на колінах цілі години, спав на голій підлозі, молився навіть тоді, коли його змагав сон, уникав негритяночок, які зваблювали його повалятися на теплому піску узбережжя порту. Він постився цілими днями, і обличчя його стало мертвотно-блідим, наче в пустельника. В очах його з'явився містичний вираз, він сподівався побачити бога вночі уві сні. Тому він і не дивився на негритяночок, які ходили, ніби танцюючи, на очах у всіх бідними вулицями міста. Він мріяв одного прекрасного дня стати священиком, жити тільки для бога, з допомогою доброти божої сподівався досягти своєї мети. Але страх перед богом мстив Тичці за його гріхи і водночас був причиною його зухвальства.

Любов до бога і страх перед ним привели до того, що Тичка зараз стояв у нерішучості перед вітриною, повною гарних предметів. Сонце ласкаво світить, квіти розквітають, навколо мир і спокій. Але найпрекрасніша скульптура діви Марії з дитиною, що стоїть у крамниці. У вітрині зображення святих, молитовники у розкішних політурках, золоті чотки, срібні ковчеги. А всередині, саме на краю полиці, яка сягає дверей, діва Марія ніби простягає дитя Тичці. Тичка думає, що вона простягає йому бога, голе дитинча, таке ж бліде, як і Тичка. Скульптор зобразив дитинку худою і богородицю смутною, бо в неї тихий худенький хлопчик, якого вона показує товстим багатіям. Тому скульптура і стоїть так, ніхто її не купує. Дитинча на картинах завжди пухленьке, то дитина багата, багатий бог. А тут — бідний бог, бідний хлопчик, такий, як і Тичка, схожий на молодших хлопчаків у банді. Він мав точнісінько такий вигляд, як колись сам Тичка, коли його мати померла від серцевого нападу і Жоан Здоровило, побачивши його на вулиці, приніс у склад. Хлопці підсміювались над Професором і Жоаном Здоровилом, заклопотаними там, де б знайти молоко й воду для дитинки. Потім прийшла мати Дона Анінья і забрала його з собою, притиснувши до грудей. Тільки той був чорним, а син божий — білим. А в усьому іншому — цілковита схожість. У нього було таке саме викривлене плачем обличчя, як у худого і бідного хлопчика на руках у богородиці. І вона зараз простягає його Тичці, доручаючи свою дитину саме Тичці, його любові.

Сьогодні чудовий день, світить сонце, розцвітають квіти. Лише дитинці голодно й холодно у цей день. Тичка занесе її в склад капітанів піску. Він молитиметься за неї, піклуватиметься, годуватиме своєю любов'ю. Хіба не видно, що богородиця не притискає хлопчика до себе, а простягає, ніби пропонує його Тичці? Він робить крок уперед. У крамниці тільки сама продавщиця, чекаючи на покупців, вона підфарбовує губи. Забрати дитинку буде зовсім неважко. Тичка збирається зробити рішучий крок, та його охоплює страх перед богом. І він зупиняється.

Він присягався богу, що крастиме лише заради їжі або коли це буде зумовлено законами банди, коли йтиметься про напад, запланований Педро Кулею. Тичка вірив, що зраджувати закони капітанів піску також великий гріх. А тепер він збирався вкрасти тільки заради того, щоб мати цю дитинку в себе, догоджати їй своєю любов'ю. Це був гріх, і він чинив його не задля того, щоб дістати їжу, зігрітися. Бог справедливий, і він покарає його, пошле у пекельний вогонь. Його тіло горітиме, руки його, що забрали немовля, горітимуть цілу вічність, якій не буде кінця. Немовля належало господареві крамниці. Але в господаря крамниці є стільки таких хлопчиків, і всі вони — товсті й рожеві, що він і не помітить пропажі одного, до того ж худого й замерзлого. Інші були загорнуті в блакитні шати, багато оздоблені. А ця дитинка — гола-голісінька, животик у неї мерз, вона була худенька, навіть скульптор поставився до неї немилостиво, і богородиця пропонувала її Тичці, немовля вільно лежало в неї у руках… У господаря крамниці стільки таких немовлят, стільки… Що він відчує, помітивши відсутність цього? Можливо, навіть не надасть цьому значення, посміється навіть, коли довідається, що в нього вкрали це немовля, яке ніяк не щастило продати і при погляді на якого набожні жінки, які заходили у лавку, говорили із жахом:

— Ні, тільки не цього. Він такий бридкий, прости господи… Тільки не цього… Ще й до рук діви Марії не притулений. Може на землю впасти… Цього ні…

І дитинка лишалася. Богородиця пропонувала її всім, хто йшов повз неї, але ніхто не хотів її взяти. Набожні жінки не хотіли тримати її у своїх молитовнях, де були божі немовлята, взуті у золоті сандалики і з золотою короною на голівці. Лише Тичка бачив, що дитинці хочеться їсти й пити, що їй також холодно, і він хотів забрати її з собою. Але в Тички не було грошей, він взагалі не мав звички купувати якісь речі. Тичка міг узяти її з собою, міг дати дитинці попоїсти, напитися, вдягтися, все це він зробив би з любові до бога. Але якщо він це зробить, бог покарає його, пекельний вогонь вічно пожиратиме його, палитиме йому руки, що взяли божого сина, і голову, якій спало на думку його вкрасти. Тоді Тичка згадав, що навіть недобра думка є гріхом. Навіть думати про крадіжку значить грішити. Німецький ченець казав, що він багато разів грішив, сам того не відаючи, бо грішив у думках. Тичка грішив, відчував, що грішить, він боявся бога й кинувся бігти, щоб не грішити більше. Але, пробігши трохи, зупинився на розі вулиці й почав роздивлятись інші вітрини — так він не грішив. Він засунув руки в кишені і почав думати про інше. Однак зараз, коли люди, повертаючись на роботу по обіді, проходили мимо нього, йому спало на думку, що невдовзі у крамницю повернуться інші продавці, і тоді вже не пощастить забрати дитинку. Вже не пощастить… І Тичка повернувся до крамниці, де продавались церковні товари.