— Можеш викинути свій одяг. Марія Жозе потім принесе тобі інший.

Безногий дивився, як вона відходить, і його брала злість — чи то на неї, чи на себе самого.

Дона Естер всілася перед люстром і завмерла, втупившись у нього. Вона ніби в душу собі задивилась і бачила хлопчика одного з Безногим віку, вдягненого у матроску, який бігав по саду. Це був життєрадісний хлопчик, він полюбляв сміятись і стрибати. Коли йому надокучало ганятися за котом, гойдатися на садовій гойдалці, гратися з м'ячем на подвір'ї, він приходив і обіймав дону Естер за шию, цілував її обличчя і залишався з нею, роздивляючись книжки з малюнками, навчаючись розрізняти літери й читати. Щоб утримати його біля себе якомога довше, дона Естер з чоловіком вирішили навчати сина грамоті вдома. Одного разу (і тут очі дони Естер наповнилися слізьми) він захворів на лихоманку. За кілька днів винесли з дому маленьку труну, і вона дивилася на неї сповненими жаху очима, не в змозі зрозуміти, що її син помер. Збільшений портрет його й зараз висить у її кімнаті, але він завжди запнутий завіскою. Вона не хоче бачити його обличчя, бо до неї знову повернеться біль. Увесь його одяг складений у маленькій валізі, до неї ніхто ніколи не торкається. Але зараз дона Естер дістає ключ від валізи зі своєї шкатулки з коштовностями.

Повільно, дуже повільно йде вона туди, де стоїть ця валіза. Підсуває стілець і сідає. Відчиняє валізу тремтячими руками. Роздивляється штанці й блузи, матроський костюмчик, маленькі піжами й нічні сорочки, в яких він спав. Вона притискає матроський костюмчик до грудей, ніби обіймає власного сипа. І захлинається слізьми.

Щойно бідолашний хлопчик-сирота постукав у її двері. Після смерті сина їй не хотілося мати другу дитину, їй навіть не хотілося бачити дітей і гратися з ними, щоб не мучити душу спогадами. Але хлопчик-сирітка, кульгавий і смутний, на ім'я Августо, як і її син, постукав до неї у двері, попросивши хліба, нічлігу й трохи ласки. Тому вона й набралася сміливості відчинити валізу, де зберігає одяг свого синочка. Тому і виймає вона синій матроський костюмчик, який той найбільше любив. Бо для дони Естер сьогодні повернувся її син в образі цього обірваного, кульгавого хлопчика без батька, без матері. Її син повернувся, і сльози її — не лише сльози від страждання. Повернувся її син, схудлий і зголоднілий, з кривою ногою і в лахмітті. Але невдовзі він знову стане веселим і щасливим. Августо минулих літ, він знову підходитиме до неї і обійматиме її за шию, читатиме великі літери в букварі.

Дона Естер підводиться. Вона забирає з собою синій матроський костюмчик. І вдягнений у нього Безногий їсть найкращий сніданок у своєму житті.

Навіть коли б матроска була пошита спеціально для нього, вона не сиділа б так добре. Вона чудово підійшла Безногому, і коли він глянув у люстро у вітальні, то не впізнав себе. Він був вимитий, служниця намастила йому брильянтином волосся і напахтила обличчя. Матроський костюмчик був чудовий. Безногий дивився на себе у люстро, проводив рукою по голові, по грудях, пригладжуючи одяг, і посміхнувся, подумавши про Кота. Він багато чого віддав би, щоб Кіт побачив його таким чепурним. У нього були нові черевики, але, відверто кажучи, вони йому не дуже сподобались, бо були з бантами і скидалися на жіночі. Безногому здавалося безглуздим бути вдягненим у морську форму і в жіночі черевики. Він вийшов у сад, бо йому закортіло покурити, — він звик викурювати сигарету після сніданку. Іноді сніданку не було, але недопалок сигарети або сигари був завжди. А тут треба було бути дуже обережним, він не міг курити, не криючись.

Якби його залишили у кухні разом із слугами, як це траплялося в інших домах, він міг би курити й розмовляти на жаргоні капітанів піску. Але цього разу його вимили, перевдягли, намастили волосся і напахтили обличчя. Потім нагодували в їдальні. Під час сніданку сеньйора розмовляла з ним, ніби він був добре вихований хлопчик. Зараз вона сказала йому, щоб він погрався у садку, де жовтий кіт на ймення Берлок грівся на сонці. Безногий дійшов до лави, дістав з кишені пачку дешевих сигарет. Коли він перевдягався, то не забув про сигарети. Закурив і почав з насолодою затягуватися, розмірковуючи про своє нове життя. Він уже не один раз пробирався у родини, як маленький, кульгавий сирота, і в такій ролі проводив добу, необхідну, щоб довідатись, де зберігалися коштовні речі і як звідти краще втікати. Потім капітани піску прокрадалися вночі у будинок, забирали цінні речі, і тоді у себе в складі Безногий впивався радістю помсти. Бо якщо його і приймали в цих домах, коли й давали їжу та ліжко, то робили це так, ніби виконували якийсь неприємний обов'язок. Господарі дому уникали наближатися до нього і залишали його брудним, ніколи в них не знайшлося для нього доброго слова. Вони завжди дивилися на нього так, ніби питали в самих себе, коли ж він піде звідси. І багато разів сеньйора, яка зглянулася над ним і його історією, що її він розповів на порозі із сльозами в голосі, прихистила його, починала виявляти ознаки каяття. Безногий розумів, що його приймали через муки сумління. Бо він був переконаний, що всі вони винні у важкому становищі бідних дітей. І він ненавидів їх усім серцем. Його єдиною радістю було уявляти відчай господарів після крадіжки, коли вони запізно усвідомлювали, що цей зголоднілий хлопчисько, якого вони нагодували, був тим, хто, роздивившись усе в домі, вказав іншим голодним хлопцям, де лежать цінні речі.

Цього разу все було інакше: його не лишили на кухні у лахмітті, не вигнали спати в сад. Йому дали одяг, кімнату, їжу в їдальні. Він був гість, його прийняли як дорогого гостя. І, пихкаючи сигаретою, Безногий запитує себе, чому йому треба ховатися з нею, він міркує, не розуміючи багато чого. Він нічого не розуміє в тому, що відбувається. Обличчя в нього насуплене. Він згадує дні у в'язниці, побої, сни, що переслідують йото. І раптом його охоплює жах через те, що в цьому домі до нього поставилися добре. Так, саме жах через те, що до нього поставилися добре. Він не знає навіть чому, але йому страшно.

І він підводиться, виходить із своєї схованки і прямує з сигаретою просто під вікна сеньйори. Хай вони побачать, що він пропащий хлопчисько, що він не заслужив кімнати, нового одягу, їжі у їдальні. Хай його пошлють на кухню, тоді він продовжуватиме свою помсту, зберігатиме ненависть у серці. Бо коли ця ненависть зникне, він помре, в нього не буде жодної причини, щоб жити далі. І перед його очима проходить чоловік у жилеті, що спостерігає, як поліцейські дубасять Безногого, і регочеться. Це завжди заважатиме Безногому бачити добре обличчя дони Естер, опікунство падре Жозе Педро, солідарність сильного вантажника-страйкаря Жоана де Адама. Він завжди буде самотнім, і його ненависть спрямована проти всіх, білих і чорних, чоловіків і жінок, багатих і бідних. Тому його так жахає те, що до нього добре ставляться.

Надвечір господар дому Раул прийшов із своєї контори. Він був відомим адвокатом, викладав на юридичному факультеті, але передусім був пристрасним колекціонером. У нього була гарна галерея картин, колекція старовинних монет, рідкісні твори мистецтва. Безногий бачив, коли він увійшов. Цієї миті Безногий розглядав малюнки у дитячій книжці й сміявся над дурним слоном, якого обманула мавпа. Раул не побачив його, піднявся сходами. Проте невдовзі по тому служниця прийшла по Безногого й відвела його у кімнату дони Естер. Раул сидів там без піджака, курив сигарету. Він поглянув на хлопця з усмішкою, тому що Безногий був дуже зніяковілий.

— Заходь, заходь.

Безногий увійшов, накульгуючи, він не знав, де подіти свої руки. Дона Естер сказала:

— Сідай, синку, не бійся нічого.

Безногий сів на краєчок стільця і почав чекати. Адвокат вивчив його. Безногий готував відповіді на неминучі запитання. Він знову розповів вигадану вранці історію, та коли заплакав, адвокат звелів йому припинити плакати, встав і попрямував до вікна. Безногий зрозумів, що той схвильований, і цей наслідок його прикидання викликав у нього гордість. Він посміхнувся сам до себе. Та ось адвокат підійшов до дони Естер і поцілував її в лоб, скроню, а потім у губи. Безногий опустив очі. Раул підійшов до нього, поклав руку на плече і сказав: