— Хлопці, Професор іде від нас. Він стане художником в Ріо-де-Жанейро. Хлопці, хай живе Професор!

Вигуки «хай живе!» стисли хлопцеві серце. Він обвів поглядом старий склад. І це не була більше рама без картини, це була рама з численними картинами, наче кадрами на кінострічці. Мужнє життя в боротьбі і злигоднях. Він відчув бажання залишитися. Та який сенс залишатись? Якщо він піде, то, може, саме цим найбільше допоможе хлопцям. Він покаже світу їхнє життя… І ось вони тиснуть йому руку, обіймають його на прощання. Кангасейро засумував так, ніби дізнався про загибель одного з членів банди Лампіана.

Увечері на пристані чоловік з мундштуком, який виявився поетом, вручив Професорові лист і гроші.

— Він чекатиме на тебе в порту. Я телеграфував. Сподіваюсь, ти виправдаєш довіру, яку я маю до твого таланту.

Ніколи ще пасажира третього класу не проводжали стільки людей… Кангасейро подарував йому кинджал. Педро Куля з усіх сил намагався бути веселим, жартував. Тільки Жоан Здоровило не приховував свого суму.

Коли пароплав відчалив, Професор довго ще бачив берет Педро, яким той розмахував на пристані. Серед незнайомих пасажирів — офіцерів у формі, комерсантів і сеньйорит — Професор тримався знічено, не знав, що робити, ніби вся його мужність лишилася там, на березі, у капітанів піску. Але в душі його вже звучала любов до свободи, любов, що змусить його згодом залишити і старого художника, коли той навчить його малювати по-академічному, і взятись до малювання на власний розсуд картин, якими невдовзі захоплюватиметься уся країна.

Минула зима. Минуло літо, настала ще одна зима. Потяглися довгі дощові дні. Ночами вітер віяв і віяв без угаву на піщаному узбережжі. Тепер Тичка продавав газети, чистив взуття, підносив валізи подорожнім. Красти він кинув. Педро Куля погодився, щоб Тичка мешкав у складі, хоча й відбився від хлопців. Педро ще не розібрався, що діється в душі у Тички. Він знав тільки, що хлопець прагне стати священиком, хоче тікати від цього життя. Але Куля певен, що це нічого не вирішить, нічого не виправить у їхньому житті. Падре Жозе Педро зробив усе, щоб змінити їхню долю. Однак такий він був один, інші не вважали його дії правильними. Який же в цьому сенс? Тільки коли всі будуть триматися разом, як твердить Жоан де Адам.

Тичку кликав бог. По ночах на складі хлопець постійно чув його виразний поклик. Це був могутній голос у його душі, схожий на голос моря чи вітру, що завивав поміж будинками. Голос, який говорить не вухам, а серцю. Голос, що кличе, веселить і жахає водночас. Голос, який і від нього хоче всього, аби дати можливість йому служити. Бог кличе його. Поклик бога в серці Тички був сильним, мов голос вітру, наче могутній голос моря. Тичка хотів жити для бога, виключно для бога, жити самотньо, розкаюючись, життям, яке очистить його від гріхів, яке зробить його достойним погляду божого. Бог кличе його, і Тичка мріє про своє спасіння. Житиме в каятті, ніколи більше не задивиться на театральну виставу, яка відбувається у світі. Він не хоче більше нічого бачити, що відбувається на світі, він хоче очистити свої очі для споглядання бога. Бо для тих, у кого очі не досить очищені від гріхів, обличчя бога жахливе, немов розбурхане море. Але для того, в кого очі й серце чисті, обличчя бога спокійне, як морські хвилі сонячного, тихого ранку.

Тичка мічений богом. Але позначилося на ньому і життя капітанів піску. Зараз він зрікається своєї свободи, відмовляється дивитись на театр життя, відмовляється від життя і пригод капітанів піску, щоб прислухатися до поклику бога. Бо голос бога, що лунає в його серці, незрівнянно могутніший. Тичка молитиметься за капітанів піску, каючись у гріхах у своїй келії. А поки що він повинен слухатись і йти за голосом, який кличе його. Цей голос змінював вираз його обличчя зимовими ночами в складі. Йому здавалось, ніби надворі вже весна.

Падре Жозе Педро знову викликали до архієпископства. Цього разу, крім каноніка, його прийняв і голова ордену капуцинів. Падре Жозе Педро тремтить, думаючи, що його знову лаятимуть, казатимуть про його гріхи. Він зробив багато протизаконного, щоб допомогти капітанам піску. Падре боїться, що його спостигла невдача, бо йому майже ні в чому не вдалося поліпшити їхнє життя. Але часом він трохи заспокоював їхні маленькі серця. І в нього був Тичка… Його завоювання для бога. Якщо він і не зробив усього, якщо не оновив, як прагнув, їхнього життя, то він і не втратив усього. Дечого він усе ж досяг для бога. Він радів, що інколи він заступав капітанам піску батька й матір. Ватажки зараз уже поставали дорослими хлопцями, майже чоловіками. Професор уже поїхав, інші теж невдовзі порозходяться. Хоча вони й були злодіями, провадили грішне життя, подеколи він давав їм трохи заспокоєння і ласки у ці злигодні їхнього життя. І почуття товариськості.

Цього разу канонік не сварився. Він повідомив, що архієпископство вирішило дати йому парафію, і додав:

— Ви завдали нам багато клопоту, падре, із своїми помилковими ідеями щодо освіти. Я сподіваюсь, що добрість сеньйора архієпископа, який дає вам цю парафію, призведе до того, що ви більше дбатимете про свої обов'язки і не докучатимете нам настроями, що, напевно, навіяні радянськими прикладами.

Парафія ця ніколи не мала священика, бо не щастило знайти падре, який би погодився піти поміж кангасейро, в загублене у високогірному сертані селище. Але, почувши назву містечка, падре Жозе Педро зрадів. Він подасться у край кангасейро. А кангасейро схожі на великих дітей. Він почав дякувати, проте голова ордену капуцинів перепинив його:

— Сеньйор канонік розповів мені, що серед цих хлопчаків є такий, що має покликання стати священиком.

— Я саме збирався сказати про це, — відгукнувся падре. — Ніколи не стикався я з таким виразним покликанням.

Місіонер усміхнувся:

— Річ у тому, що нам потрібний ченець. Звичайно, це не те ж саме, що стати священиком. Але дуже близько. І якщо його покликання справжнє, орден може надати йому можливість учитися і згодом стати священиком.

— Він буде дуже радий.

— Ви відповідаєте за нього?

Тичка стане ченцем. Прийде день, коли він, мабуть, пострижеться. І падре вийшов, дякуючи богові.

Вони проводжали падре на станцію. Гудок потяга був схожий на плач. Тут зібралося багато капітанів піску. Падре дивився на них з любов'ю. Педро Куля звернувся до нього:

— Ви добре до нас ставилися, падре. Ви — гарна людина. Ми не забудемо вас…

Вони не пізнали Тичку, коли той з'явився у чернечій сутані, підперезаній довгою мотузкою. Падре Жозе Педро сказав:

— Ви знайомі з братом Франсіско зі Святого сімейства?

Вони дивилися на Тичку присоромлені. Але Тичка всміхався. Він був худий, схожий на аскета. В одязі капуцина він здавався ще вищим.

— Він молитиметься за вас… — сказав падре Жозе Педро.

Він попрощався і ввійшов у вагон. Потяг гуде, його гудок наче прощання. З вікна падре бачить хлопців, вони махають руками, беретами, старими капелюхами, ганчірками, що правлять їм за носовички. Стара, яка опинилася навпроти нього і хотіла почати розмову, лякається, побачивши, що падре плаче.

Гульвіса тепер рідко з'являвся на складі. У нього гітара, він складає самби, вже дорослий, стало більше одним волоцюгою на вулицях Баїї. Ніхто не має такого вільного життя, як волоцюга. Гульвіса проводить день, тиняючись у доках, на базарі, а вночі відвідує свята макумби на пагорбах і в Солом'яному містечку або ж кандомбле. Він грає на своїй гітарі, їсть і п'є, закохує в себе вродливих мулаток, причаровуючи їх своїм голосом і музикою. Нерідко він зчиняє бійки, а коли поліція переслідує його, ховається у складі серед капітанів піску.

Тоді він грає для них, сміється й регоче з ними, ніби він все ще один із них. Між тим Гульвіса потроху відходить від банди, як виростає. Коли йому минуло дев'ятнадцять, він уже не повернувся, став справжнім волоцюгою, одним з тих мулатів, які люблять Баїю понад усе і проводять своє життя на міських вулицях. Ворог багатства і ворог праці, друг свят, музики і мулаток, волоцюга, забіяка, майстер капоейри, що спритно орудує ножем, і злодій, коли треба, Гульвіса співає пісню про волоцюгу з добрим серцем, пісню, яку він склав сам майже про себе. Він обіцятиме дівчатам, що виправиться, що піде працювати, але назавжди лишиться волоцюгою. Стане одним з найбільших бешкетників у місті. Наступні капітани піску любитимуть його, захоплюватимуться ким, як сам Гульвіса колись любив і захоплювався Божим Улюбленцем.