Спорожніли будинки і на вулиці, де мешкала Далва. Білі жінки попрямували до «Батаклану», «Ельдорадо», а мулатки — до «Фар-Уесту». Декому пощастило розташуватися в «Тріаноні», в який ходили танцювати полковники. Пернабукські і сержіпські жінки з «Батаклану» частину грошей, зароблену на полковниках, віддавали молоденьким студентам у обмін за їхнє кохання. Подорожні заповнили «Ельдорадо». У «Фар-Уесті» жінки діставали коштовні подарунки, хоч іноді могли дістати й кулю, що проростала на їхніх грудях дивовижним червоним банкнотом. Ріта Танажура танцювала чарльстон на столі серед пляшок шампанського. Все це було при підвищенні попиту на какао кілька років тому.

Коли Далва дізналася, що Ізабел придбала кольє і перстень з діамантом, хоча «працювала» не в «Тріаноні», найрозкішнішому з кабаре, а лише в «Батаклані», вона не витримала і спакувала валізи. Ще б пак, адже всі вважають її найкращою на своїй вулиці, в «Тріаноні» вона теж матиме успіх. Вона вдягла Кота в елегантний кашеміровий костюм, пошитий на замовлення, і Кіт ураз перетворився із звичайнісінького хлопчиська на одного з наймолодших баїянських звідників.

Увечері, вбраний у новий костюм і чорні лаковані черевики, з краваткою-метеликом і в солом'яному капелюсі, Кіт з'явився на складі. Жоан Здоровило з подивом вигукнув:

— Диви, чи це не Кіт?

Котові ще не минуло вісімнадцяти, але він уже чотири роки любив Далву. Він звернувся до Жоана Здоровила:

— Тепер я розпочну справжнє життя.

Він запропонував хлопцям сигарети, витягнувши коштовний портсигар, і пригладив старанно зачесаного чуба. Потім поклав руку на плече Педро Кулі:

— Брате, я прямую в Ільєус. Моя стара зароблятиме там гроші. Я їду з нею. Може, там забагатію. Якщо стану фазендейро, ми влаштуємо там велетенські гульбища.

Педро посміхнувся. Ще один відходить. Але ж не можуть вони залишитися хлопчиськами на все життя… Він добре знав, що ніколи вони не були дітьми. Змалку жили небезпечним вуличним життям, і тому капітани піску були чоловіками, бо жили, як чоловіки. Не було великої різниці. В більшості життєвих випадків вони поводились, як дорослі. Вони кохалися з ранніх літ, гвалтували на піску негритянок, крали, щоб жити, як дорослі міські злодії, а коли потрапляли в поліцію, їх били, як справжніх чоловіків. Інколи вони тримали в руках і зброю, ніби найнебезпечніші баїянські бандити. У них не було дитячих розмов, вони міркували, як дорослі. І відчували себе дорослими. В той час, коли інші міські діти гралися чи читали книжки, вуличні хлопчаки розв'язували цілком «дорослі» питання. У своєму злиденному і сповненому пригод житті вони завжди були чоловіками і ніколи не були повною мірою дітьми. Тому що дитину створює домашнє оточення, батько, мати, відсутність будь-якої відповідальності. А в цих ніколи в їхньому вуличному житті не було ні батька, ні матері, їм завжди доводилося дбати про себе, відповідати за себе, завжди були вони рівні чоловікам. Ті, що були старші й роками верховодили в банді, ставали юнаками і розходилися в пошуках своєї долі. Поїхав Професор, він малює картини в Ріо-де-Жанейро. Гульвіса потроху втрачає зв'язок із складом, грає на гітарі під час свят і на кандомбле, зчиняє бійки. Він став ще одним міським волоцюгою. Його ім'я вже навіть згадується в газетах. Як і інші волоцюги, він відомий агентам поліції, які завжди приглядаються до таких типів. Тичка — чернець у монастирі. Бог покликав його, і ніхто більше нічого про нього не знає. А тепер іде Кіт. Цей витягатиме гроші з кишень у фазендейро Ільєуса. Божий Улюбленець якось передрік, що Кіт колись обов'язково розбагатіє. Вуличне життя, життя покинутої напризволяще дитини зробило з Кота гравця, шахрая, сутенера… Мине деякий час, підуть і інші. Лише Педро Куля не знає, що йому робити. Незабаром він уже не буде хлопчиком, буде дорослим мужчиною, і йому доведеться передати іншому керування бандою капітанів піску. Куди він піде? В нього немає здібностей до творчої праці, як у Професора, він не народився волоцюгою, як Гульвіса, який не переймається щоденною боротьбою людей, а полюбляє лише товктися на вулицях, базікати у доках і гуляти, коли влаштовують кандомбле на підміських пагорбах. Педро дивився на театр життя і почував, що свобода, яку він бачить, не вгамує тієї жаги свободи, яку він носить у собі.

Педро замислюється над життям людей, він вважає, що їм не вистачає свободи. Ніяк йому не відчути поклик бога, як почув його Тичка. Проповіді падре Жозе Педро ніколи не промовляли до його серця. Падре подобався йому тільки як добра людина. Але слова Жоана де Адама завжди знаходили відгук у його серці. Правда, Жоан де Адам і сам мало що знає. У нього сильні м'язи, гучний голос вожака, він може стати керівником страйку. Не хотів би також Педро, як Кіт, їхати в Ільєус і здирати гроші з полковників. Він хотів би чогось такого, чого не знає й сам, і тому поки що залишається серед капітанів піску.

Хлопці на складі прощаються з Котом. Той посміхається. Він надзвичайно елегантний, у нього прилизане волосся, а на пальці та обручка з камінцем винного кольору, котру колись украв…

Педро прощається з Котом у гавані. Він стоїть у лахмітті, розмахуючи беретом, і почуває себе зовсім далеким Котові, що в добре пошитому костюмі поруч з Далвою має вигляд цілком дорослого чоловіка. І Педро відчуває хвилювання, йому хочеться втекти, поїхати кудись на підніжці поїзда чи пароплавом.

Але на поїзді зайцем незабаром від'їжджає Кангасейро. Одного дня поліція схопила його, коли він витягав у комерсанта гаманець. Кангасейро саме минуло шістнадцять. Його забрали в поліцію. Він і не застогнав, коли його били, відповідав поліцейським з погордою, яку завжди відчуває до поліції людина з сертану. Через вісім днів його випустили. Він вийшов майже веселий, бо мав тепер тверду життєву мету: вбивати поліцейських.

Він перебув кілька днів на складі, заглиблений у роздуми. Його кликав сертан, життя кангасейро. Одного чудового дня він заявив Педро:

— Я піду і побуду певний час з малокерійськими індіанцями — безпритульними в Аракажу.

Малокерійські індіанці-безпритульні були в Аракажу, як капітани піску в Баїї. Вони мешкали під мостами, крали і бились на вулицях. Суддя у справах неповнолітніх Олімпіо Мендоса був добрим чоловіком, завжди намагався, як тільки міг, залагодити конфлікти, дивувався кмітливості тих хлопчаків, які жили, мов дорослі, розумів, що цю проблему неможливо по-справжньому розв'язати. Він розповідав письменникам про дивовижні пригоди своїх неповнолітніх підопічних і в глибині душі любив хлопчаків. Але журився, що не може допомогти їм. Коли ж поміж малокерійських індіанців-безпритульних з'являвся хтось новий, суддя відразу ж знав, що прибулий з Баїї, і дістався сюди на поїзді зайцем. А коли зникав хтось із індіанських хлопчаків, суддя знав, що той пішов до капітанів піску в Баїї.

І ось рано-вранці поїзд із Сержіне прогудів на станції Калсада. Ніхто не прийшов проводжати Кангасейро, бо він скоро мав повернутись. Він просто збирався трохи побути серед малокерійських індіанських хлопчаків і забути про баїянську поліцію, яка його так відшмагала канчуками. Він заліз у товарний вагон, що був відчинений, і сховався серед тюків. Незабаром поїзд рушив, потягся дорогою, що вела в рівнину сертану, у провінцію Індіа Нордестіна. Біля глиняних хижок — жінки й дівчатка. Напівголі чоловіки обробляють землю. Дорогою, що йде паралельно залізничній колії, гонять череду волів і корів. Пастухи-вакейро підганяють криком тварин. На станціях продають солодку кашу з маніоку й проса і солодкі коржі.

Кангасейро вдихає запах сертану, милується ним. На маленьких станціях продавали з лотків сир і рападуру[18]. Забуті краєвиди сертану знову перед очима сертанця Кангасейро. Роки, прожиті в місті, не знищили в нього любові до бідного й чудового сертану. Ніколи не був він міським хлопчаком, таким, як Педро Куля, Гульвіса чи Кіт. Він завжди був чужаком у місті, з іншою вимовою, він розповідав про Лампіана, називав його «мій хрещений батько» і наслідував голоси звірів з сертану. Колись його мати мала ділянку землі. Мати була кумою Лампіана, і тому поміщики не чіпали її землі. Та коли Лампіан пішов у сертан Пернамбуко, фазендейро захопили материну землю. Вона подалася в місто шукати справедливості і вмерла в дорозі, а Кангасейро сумно пішов далі. Він багато чому навчився в місті серед капітанів піску. Він зрозумів, що не лише в сертані багатії погано ставляться до бідних. У місті — теж. Кангасейро знав тепер, що бідні діти нещасні скрізь, що багатії переслідують їх і верховодять усюди. Іноді він посміхався, але ніколи не переставав їх ненавидіти. Через Жозе Педро він довідався, чому Лампіан не довіряє священикам. Ненависть, яку збудило в ньому місто, призвела до того, що він полюбив свого хрещеного батька Лампіана понад усе. Навіть більше, ніж Педро Кулю.