Ще не встигла княгиня вимовити останнє слово, ще її вуста кривилися від крику, а древлянські мужі схопились як один. В очах зухвалість і завзяття, а руки шарпались до поясів, шукаючи зброї.
Та не знаходили її і в безсиллі опускалися. Вони безпорадно тупцювали на місці.
Княжі дружинники брязнули мечами, посунули ближче, але княгиня одним порухом брів зупинили їх. Сама ж стояла серед налитих гнівом та силою чоловіків і тремтіла. Але не від страху, а від захоплення своєю владою, силою своїх слів. «Тепер я стала справжньою княгинею. Я стою серед них, відчуваю їхню лють і не боюсь. Знаю, що вони упокоряться», — подумала вона. І ця думка втішила її і переважила сум за вбитим чоловіком.
Древляни збилися докупи, перемовлялися і блимали на неї вовками. Із гурту долинали обурливі вигуки. Голоси були хрипкі й погрозливі. Та вона зовсім не дослухалася до них, не розрізняла облич. Холодними очима дивилася на бородатих і дебелих чоловіків, які товклися на одному місці, скидали догори стиснуті кулаки, під’юджуючи один одного, а Ольга зневажливо думала: «Таж вони витовчуть усю траву… Залишиться латка… І чого вони товпляться на одному місці? Які ж безпорадні ці чоловіки, коли не мають у руках зброї. Вони зовсім не знають, що їм діяти. Ось я стою перед ними, беззбройна жінка, а знаю, що мені робити…»
Та це товписько, захриплі голоси, в яких уже чулося більше розпачу, ніж сили, стали дратувати княгиню. Забаглося нагримати на них, наказати дружинникам, щоб надавали штурханів під боки, може, це приведе їх швидше до тями.
Але й цього разу стрималась, не виказала свого роздратування: «Мені не личить, мов якійсь простій жінці, піддаватись першим порухам бажання. Я ж княгиня і мушу вміти вгамовувати свої пристрасті, мушу вчитися бути терплячою, вчитися вичікувати. Мій чоловік був нетерплячий, невгамовний, і це коштувало йому життя…» І враз схаменулася. Вона осуджує свого чоловіка, сміє судити про його вчинки. На якусь мить забула про древлян, про їхню непокірливість і побачила свого любого князя, ставного та ясночолого, русяві кучері вибиваються з-під шолома, а в очах жадоба бойовиськ і перемог. Він не боявся ворогів і шукав їх у близьких і далеких землях. А ще хотів звести усі землі докупи, усі племена, що звуть себе русами, з’єднати навкруг Києва. Та не вдалося, знайшов свою смерть у древлянській землі.
Ось стоять вони, може, теж котрийсь свій спис метав князеві у груди? Коли б дізналась, то відразу й покарала б. Вони ще й досі галасують, ніяк не вгамуються. Може, й справді гукнути до своїх воїнів? Ні, ні, тільки не це. Досить уже помсти.
«Древляни і так довго пам’ятатимуть мій гнів. Я спалила їхнє місто Іскростень[13], а коли сотворила тризну[14] на могильнику Ігоря, то заманила туди кращих древлянських воїнів і наказала побити їх. А перед цим припрошувала їх сама пити вино й співала жалобних пісень. Сумні то були співанки княгині-вдови, але гірким виявилось вино і для древлянських зухвальців; жоден не прокинувся після нього, усі склепили навіки очі. Не захотіли служити київському князеві при житті, то нехай їхні душі догоджають йому мертвому. Може, там він їм простить?»
Авжеж, простить, бо він воїн і помер у бою. А в кого їй прощення випросити за пролиту кров своїх одноплемінників, у кого? І аж серце стислось, бо відчула, що теж належить до цього племені, що й рід колись був у неї. Вона добре пам’ятає, хоча й згадує минуле дедалі рідше… Повіє вітер, і бачить себе малою під деревами, чує, як вони гудуть, бризне дощик, їй пригадується, як бігала босоніж по вимитій дощами траві. Або ж ясного дня у теремі привидиться, що сидить біля струмка і сонце в ньому переливається.
А потім натрапив на неї Ігор, забрав з собою до Києва… І ось що вийшло з її заміжжя — скрізь смерть, руїна. А ще звідусіль чути благання… благання… Одних побито, інших варяги з князівської дружини забирають у полон, щоб потім продати хозарам або у Візантію… Безжальні та загребущі ці варязькі зайди. Холодні мають серця, бо самі з холодного краю. Та за добру платню служать вірно.
Це їхніми руками вона вбивала й палила. То, може, на їхні душі перекласти вину за кров її одноплемінників? Вони ж не каратимуться, їм у богів не просити прощення… А їй? Їй теж не випросити, бо вони не знають милосердя, недарма греччинські купці, які вибудували в Києві свою церкву, називають їх поганськими. Вони навіюють не спокій і віру, а тільки страх. Вони дикі й жорстокі, як і люди, що їм поклоняються. А Христова віра зовсім інша. У ній знаходять втіху всі, хто страждає, вчить покірливості й шаноби до влади. І що б не вчинив на цій землі, Христос прийме тебе, якщо прийдеш до нього з чистою вірою в серці. Так кажуть греччини. І справді, у Візантії в Христа вірять і роб, і воїн, і купець, і василевс[15]… А на Русі ще не було, щоб хтось з князів перейшов до Христової віри. Страшно відійти від богів своїх предків і молитися чужинському…
А вона не боїться, бо що їй ті боги? Їх так багато, кожне плем’я має свого і називає його по-своєму. А це єдиний для всіх, тож і віра єдина.
От і на Русі зробити б так, щоб вірили в одного бога, йому молились і його слухалися. Тоді б і всі племена й землі злилися в одне…
Вона буде першою християнкою серед київських княгинь, нехай хоч що там кажуть. А насильства і зло, вчинені в древлянській землі за її повелінням, що їх християни називають гріхами, вона спокутує. Молитиметься ревно, битиме поклони до самої землі, будуватиме церкви, грошей не пошкодує, аби тільки чистою бути перед богом, виблагати прощення за свої гріхи. Ось тільки ще один візьме на свою душу, покаравши цих древлянських старійшин. І княгиня владно сказала:
— Ідіть! І чекайте мене з дружиною… — І ті, підштовхуючи один одного, подалися до берега, де чекали на них лодії.
Ольга дивилася їм услід і сумно посміхалася. Хотілося крикнути навздогін цим чоловікам: «Маєте сиві бороди, літа дали вам мудрість, а того й не втямите, що караю вас не тому, що маю злу вдачу. Хочу, щоб були покірливі князеві, щоб міцно були припнуті до Києва, бо в цьому сила руської землі. З усіх боків зирять і точать зуби вороги: хозари на Ітиль-річці[16], печеніги в диких степах за порогами, імператор з Царгорода…[17] А ви хочете жити самі по собі. От і мушу вас карати, привчати до покори. Правуватиму вами, аж поки увійде в літа мій син Святослав…»
І пройшла Ольга по всій древлянській землі, встановлюючи скрізь свої уроки та устави, призначаючи, кому і яку данину сплачувати…
Прийшла тоді ж і до огнищан. Зібралися ті на віче, вирішили — будемо боротися. Та не встигли, бо поки радились, Ольжині дружинники вже тут, грудкою кинь — долетить. Залізними лавами вилаштувались від річки до лісу, в щити поторохкують, списами наїжачились, високі шоломи погойдуються, мечами з найтвердішої криці виблискують. Так щільно стоять, що вітрові ніде пролетіти, здається, зайдуть у річку, перегородять її й потече вода назад, до своїх джерел у верхів’ях.
І скорилися огнищани. Покидали з стрімчака далеко у воду мечі й мовчки розійшлися по своїх хижах. Так само незворушно спостерігали за тим, як княжі люди накладають у великі долії зерно та хутро, сувої полотна і кадки з медом, носять оберемками в’ялену рибу, зазирають у кожну клітушу, у кожен закуток хижі. Що ж тут вдієш, така князівська воля. Та коли стали хапати ще й унотів, мов якісь дикі люди з степів, заплакали діти, залементували жінки, загомоніли чоловіки. Загрюкали двері, хвіртки ходуном туди-сюди, аж міцні тини тріщать, било забемкало, хоч ніхто до нього й не доторкнувся. Здавалося, що оскаженілий вітер закручує вихори й відчиняв навстіж двері, виламує хвіртки, розгойдує било. Ось-ось із ясного неба загуркоче грім і впадуть блискавиці, посічуть оцих залізоруких зайд разом з отією блідолицею жінкою, яка називає себе княгинею.