Та грім не гримнув, вогненні стріли не посипались на землю. Та й вітру не було зовсім, то в їхніх душах вирувало, а видавалося, ніби весь світ розгойдується і руйнується. Дехто з чоловіків, похапавши дрюччя, посунув усе ж таки на дружинників. Але ті затулилися щитами, рушили на них. Підганяючи списами, погнали до річки. Рятуючись, огнищани забрели у воду аж по саму шию.

Тоді їхні жінки кинулись до княгині, пробились крізь списи й щити, впали долі перед нею, благаючи не забирати від них любі чада. Та, видно, не зворушили сльози й благання серця Ольги, бо відказала: — На цих пагорбах занадто багато вільного вітру для ваших дітей. Він дурманить їм голови, і вони виростають непоступливі та зухвалі. На моїх горах у Києві теж віють вітри, але там вони розносять тільки князівське слово і всі його чують. Хочу, щоб і ваші діти щодня дослухалися до моїх слів. Я зроблю з них добрих воїнів і вірних слуг. А через багато літ повернуться вони сюди і будуть тут порядкувати й судити князівським словом…

А що жінки ніяк не могли втямити, навіщо ж забирають у той далекий столичний град їхніх дітей, то княгиня тупнула роздратовано ногою й крикнула:

— Замовкніть зараз же і не просіть! Буде так, бо це моя воля! Замовкніть!

Ці слова вигукнула вона так дзвінко й несамовито, що огнищанки враз замовкли. Вони оторопіло дивилися на княгиню, і жодна не розтулила навіть вуст. Але не від страху, а швидше від здивування, бо ще ніколи не чули, щоб жінка кричала так голосно й владно на цих пагорбах.

Не справдились обіцяння Ольги. Минуло чимало літ, а не поверталися огнищанські уноти. Ні, один усе ж повернувся. Та краще б залишився на тих київських пагорбах, у князівському граді. Це був Воротило. Вірніше, так пізніше назвали його огнищани, бо забули його справжнє ім’я, бо рід відцурався від нього.

Щоразу, коли Роськів погляд натрапляв на посадникове дворище, йому ввижалося, що ось-ось з-за гостряків дубових колод з’явиться кучмата голова Воротила, важко ворухне очицями, темними від незгаслої люті. Роськові тоді не сховатись від них навіть на цьому стрімчаку, у густющій траві. Чомусь йому посадник схожий був на віщуна, хоч зовні вони були такі різні. Коли думав про одного, то відразу ж згадував і про іншого. А бувало навіть, що поставали вони перед ним разом, поруч, ледь не торкаючись один одного плечима.

Вони не зачіпали Роська, не озивались до нього й словом, лише дивились обидва незмигно, і в погляді кожного була погроза. І сховатись ніде, втекти нікуди.

«І чого їм від мене треба, навіщо я їм здався? Багато унотів у нашому роду, а вони весь час дивляться тільки на мене. Так і вичікують, так і пильнують, коли залишусь сам, відразу з’являються й дивляться, дивляться, аж моторошно робиться…» Боявся обох, бо були загадкові й володарювали силами, які були непідвладні іншим людям. Росько не міг осягнути, чому мають таку силу, перед якою схиляються найвідважніші воїни. І була вона невидима, невідчутна, не можна її було вхопити руками, торкнутися чи й обминути… глянеш на посадника чи віщуна, нічого в них особливого, нічим не відрізняються від огнищан, а ніхто в суперечку з ними не встряне. Мовить один: «Така воля богів!» Процідить інший: «Така воля князя!» І цього досить, усі скоряються. Але ж богів ніхто з огнищан не бачив, бо у печері віщуна, казав дядько Родь, тільки його подоба. А князь далеко в Києві. Хіба він чує все і бачить? Він же не кує з огнищанами крицю, не ловить з ними рибу, не б’є звіра, не сіє жито, то навіщо його слухатись? Але ж коряться, загадає посадник звозити данину і зносять, складають біля дубових воріт його дворища. А він тільки сопе та вимацує кожне хутро, полотнину, пересипає зерно, мовби кожне хоче запам’ятати.

А навіщо князеві стільки добра, стільки худоби? Не може цього збагнути Росько, і стає йому так боязно, так самотньо. Стане просити віщуна, щоб не дивився на нього так пильно, бо ж нічим не прогнівив богів. І нехай не змушує ходити до требища Перуна, змазувати йому товсті губи жертовною кров’ю, бо не годен прислужувати богові, краще він родові мечем…

Якщо мав Росько при собі шматок коржа, то відламував крихту і клав десь на листок, якщо в баклазі була вода, то кропив траву, примовляючи: «Це духам Перуновим, духам Перуновим…»

Пригостивши їх, сміливішав, навіть страх перед посадником причахни, бо ж вважав, що духи Перуна сильніші князівської волі, а тим більше посадникового пильного й недоброго ока.

Посадник вторгся в життя роду непрохано, силоміць, і тому його треба не тільки остерігатися, а й опиратися його волі. Може, тому Росько чи не щовечора скрадливо никав біля його дворища, перестрибував через рів, припадав вухом до колод, вишукуючи в них шпарину, і дослуховувався, затамувавши дихання. Йому ввижалося, що за цією стіною посадник вигадує нові оброки для огнищан. А навкруг нього нетерпляче трясуть бородами та світять недобрими очима мечники. Підслухати б, вивідати б і гайда до селищан, вони придумали б, як позбутися посадника. Нехай їде до свого князя і добувне йому хутро, ловить рибу, сіє жито…

Такі думки часто обсідають Роська, і він їм не може дати ради. А може, таке діється з усіма молодими воїнами? Спробував якось розповісти їм про посадника і віщуна, про силу їхню таємничу, про князя, який сидить далеко, а слово його владарює по різних весях. А ще казав, що матір свою украдену бачить, сумний її вид і заплакані очі. І коли виросте, стане справжнім воїном, то проб’ється крізь усі пущі, знайде й приведе її додому.

Слухали його мовчки, але з кожними словом Росько відчував, як далі й далі відсуваються від нього молоді воїни, як здивовано й злякано дивляться на нього.

— Чого ви відсунулись? Куди ви? — запитав, але темрява мовчала. Тільки долинув шепіт: «На нього віщун своє око наклав, населив духами… Він теж стане віщуном».

Хотів зупинити, сказати, що не хоче бути віщуном, але нікого вже поруч не було.

Після цього з ним не перестали товаришувати, але позирали з острахом, Росько часто помічав, що піднята для штурхана рука застигала в повітрі, а глузливе слово завмирало на вустах, варто йому лише було глянути у вічі супротивникові.

Тоді він зрозумів, що ніхто з його однолітків не гризеться такими думками, як він, і не знав, до кого податися за порадою. Матері немає, а до дядька Родя соромився набиватись, ще кепкуватиме. Ото й шукав, куди себе подіти, й видереться на якийсь стрімчак, гляне навкруг і засміється. Світ такий великий відкривається, ніяким князівським словом його не перепинити. І такі далекі в ньому й віщун, і посадник, і такі нестрашні й маленькі. Ніщо не зупинить і не злякає його, відчував у собі таку силу, що хотілось якось її виказати, відчути свою причетність до цього світу. Міг би, мов молодий тур, накинутись на дерево і торсати його або впасти на траву й толочити її. Ступав на обніжок урвиська, зазирав донизу, і його заманювало туди. Безбоязно спускав ноги, вишукуючи найменшу ямку чи приступку, чіпляючись за коріння, кущики трави, сповзав усе нижче й нижче, аж поки стрибав на пісок. Потім ставав навпочіпки й тамував спрагу, занурюючи голову у воду. Хвиля накочувалась на нього, наливалась у вуха і щось шемрала, шепотіла…

Міг би оце і зараз вниз кинутись, але ж мусить стерегти селище. Згадав про тих сонячних птахів, про які розповідав дядько Родь. Глянув на сонце, мовби чекаючи, що ось-ось зірвуться вони з нього і пролетять над ним, розкидаючи свої сяючі пір’їни. Схопив би одну з них, побіг би до посадникового двору, підклав непомітно під дубові колоди. І уявив собі, як полум’я перебігало б по них червоними полисками, звиваючись і вихоплюючись вище дерев…

Але не видно птахів, тільки по річці пливуть лодії під червоними вітрилами. Вони усе ближче і ближче. Уже можна розглядіти, що на тих вітрилах посередині чорне сонце розіпнуто. Ось уже й людей видно в лодіях, сидять, поскидавши шоломи, вітер розвіває довге волосся. Та ще весла сторчма біліють, вихитуються над головами, мовби небо розгортають. Дядько Родь казав, що на таких лодіях варяги плавають. І чорне сонце з собою скрізь возять. Бо там, де вони живуть, воно зовсім не гріє. Не таке, як у нас, блискуче, а чорне, мовби сажею притрушене. Мабуть, до князя у Київ пливуть.