Придивлявся пильніше, ніби й справді міг угледіти білу постать у цьому вируванні. Та сталося зовсім несподіване і негадане, бо з темних потоків вихопились схарапуджені коні. Вилетіли, мов чорні блискавиці… Позаду них торохкотів і підстрибував на високих колесах широкий віз. Гриміла під копитами суха земля, розліталися з-під кованих залізом коліс грудки і каміння, а Роськові видавалося, що це коні тягнуть за собою громовиці й розкидають на всі боки, змушуючи тремтіти землю і небо. Хтось невидимий могутньою рукою натягував білі віжки, безжально роздираючи до крові їм щелепи, аж червона піна кипіла на губах. «Це віщун послав мені таких грімкотливих коней… Боги подають мені знак, — радістю відгукнулося у серці.— Я мушу їх спіймати, спіймати…»

Стрімкість бігу коней, уся їхня шаленість мовби переливались у душу хлопця і наповнювали її відвагою й передчуттям близької небезпеки. А коні летіли прямо на нього, і довгі гриви, мов чорні полиски ночі, палахкотіли над спинами. І здавалося, що вони ось-ось зірвуться над косогором.

Хтось підхопив Роська дужими руками, яким не мав сили опиратися, і штовхнув їм навперейми… Та він і не опирався, бо не було в і ньому ні крихти страху. Біг, ледь торкаючись пальцями теплої землі, й жорстка трава обнімала ноги. Тримав у простягнутій уперед руці лука, і тятива дзвеніла дивним звуком.

Та не встиг перепинити коней. Промчали мимо, обдавши гарячим духом, вдарили тугим вітром. Над яром вони різко зупинились, ставши ледь не сторчма, і голосно заіржали…

І була в цьому іржанні приреченість. Затріщало дишло, віз поповз боком, нахиляючись над крутизною, колеса викрешували з каменю іскри.

На якусь мить і коней, і воза сховала за собою хмара куряви. Аж Росько подумав, що все це йому примарилось. Як і з тими сонячними птахами на річці. Але ж ні, ось знову почулося іржання, коротке й хрипле. Роздумувати не було часу, і він стрімголов кинувся туди, де коні з останніх сил боролися із злою силою, що штовхала їх униз. Стоячи дибки, вони дрібно перебирали передніми ногами. Високо задирали до неба голови, ніби вишукували там собі порятунку.

Росько пригинці прошмигнув під цими страшними копитами, удар яких міг стати для нього смертельним, одним поглядом знайшов віжки, намотав їх на руку і вихопився з-під коней. А потім, відкидаючись усім тілом назад, натягнув їх. Висковзувала з-під його ніг земля, червоний туман застеляв білий світ, а він тримав віжки. Нездоланна сила викручувала руки, згинала тіло, і серце розросталося в грудях, наливаючи їх пекучим вогнем. І тоді він виштовхнув із себе:

— Боги, допоможіть! Перун, допоможи, ти ж подав мені знак! Боги, прийдіть на поміч!

І вони відгукнулись на його благання. Бо послали вітер, він так туго вдарив йому в груди, заплів у віжки свої невидимі пальці й потягнув їх до нього. І коні, аж завалюючись на боки, стали на ноги, рвонули разом і винесли воза на рівне місце.

Росько поволі підійшов до них, сміливо простягнув руку і поплескав по шиї одного, а потім другого, примовляючи:

— Кось, кось, мої коники… Боги допомогли мені врятувати вас Будете тепер моїми. — Коні ж водили мокрими боками, щулили вуха і голосно форкали.

Потім хлопець розплутав віжки, стрибнув на воза і, перш ніж вйокнути на них, озирнувся назад. Чорної хмари уже не було. Сонце світило з чистого неба і ніщо не могло сховатись від його променів. Росько зовсім не дивувався, бо це ж боги пригнали ту чорну хмару, щоб з неї народилися ось такі нестримні коні, які вже знову рвуть з рук віжки.

Тепер Росько вже й зовсім був упевнений, що йому дісталися справді незвичайні коні. Вони ніяк не могли встояти на місці й увесь час перебирали тонкими ногами, від голови до ніг їх проймало тремтіння. Могутні груди, довгі гриви, широкі спини… Відчував, як наростає в них рвучкість, як сильніше натягуються в його руках білі віжки. І коли він ляснув ними по гладенькій шкірі, коні рвонули з місця так легко, мовби не було позаду ні воза, ні хлопця на ньому.

І летів Росько, висвистуючи та правуючи дивними кіньми. Звивалися перед ним чорні гриви, немов два вихори, світ розбігався вусібіч, кидаючи між кінські копита вузьку смужку зеленої трави.

Гримкотять копита, вітер студить груди, тятива лука вп’ялася в тіло… А віжки теж мов дві напнуті тятиви. Ніби й не правував кіньми, а вони винесли на крутий берег.

Огнищани зустріли його мовчки, ніхто не здивувався появі коней тут, біля кузні старійшини роду. Тільки дехто перезирнувся і покивав вдоволено головою, мовляв, усе гаразд, хлопче, ти прибув вчасно. Роськові чомусь здалось, що огнищанські воїни чекали на його приїзд. Але звідки? Хіба й вони спостерігали ту чорну хмару? Вона ж не підіймалася високо, повзла крутояром, вимітаючи сухе листя з вибалків та втягуючи в себе чисту воду, з струмків. А може, боги їм теж сповістили, якийсь знак подали?

Росько розправив плечі, випнув груди і, набравши погрозливого вигляду, напустився на коней:

— Куди ви, оглашенні? Тпр-у-у, стійте, ось я вам…

Коні, вигинаючи шиї і косуючи налитими шалом очима на нього, подалися спочатку назад, а потім смикнули вперед, вириваючи копитами траву. Та Росько хоча б що, тільки переступив з ноги на ногу, ще й чубом стріпнув хвацько. Ще мить — і він уже на землі, підбіг до коней, схопив за вуздечку. Відвів далі, аж ва кущ калини.

Коли повертався, торкнувся його, і гілки важко хитнулися. Підпалені сонцем ягоди розсували дрібне листя… Ось-ось дозріють. Тоді огнищанські хлопці та дівчата ходитимуть сюди щовечора, гасатимуть одне за одним навкруг калини з палаючими головешками, а ягоди спалахуватимуть загрозливо і вабливо, мовби там сидітиме хтось багатоокий. Спробуй назбирай тих ягід… Отож і доводиться хитрувати, скрадатися тихцем, непомітно, затамувавши подих. Духам, що охороняли калину, дуже до вподоби вогонь. Як стануть з ним бавитись, то забувають про все. Що вони тільки з ним витворяють! Хіба Росько не бачив? Підкидають, роздмухують полум’я, вистелюють його по землі, витягують тонкими язичками догори і змушують злизувати темінь або затискують у долонях, і вогонь крутиться тоді клубком.

Ох, полюбляють бавитись калинові духи з вогнем. Та й що в цьому дивного, цілий день сидять нерухомо, нікого не підпускають. Тільки хтось спробує простягнути руку до ягоди, а вони відразу ж кігтиками дряп-дряп — гніваються… Ось і треба їх виманити з куща. Зробити це можна тільки ввечері, коли сонце зайде. Росько не раз бачив, як це вдається хлопцям. Вихоплять із вогнища головешки і заходяться вимахувати ними, виманюючи духів, а дівчата в цей час з другого боку заходять до калини і одна поперед одної вихоплюють ягоди.

Цього літа і Роськові дозволятиметься виманювати духів з калини. А Літана потайки зриватиме ягоди. Потім вони доганятимуть одне одного, і їхній сміх котитиметься аж до води. Дядько Родь теж вийде з кузні, слухатиме. Може, він і поставив її тут, біля калини, щоб вечорами бачити вогнище, чути сміх молодих огнищан. А може, йому під цей сміх веселіше кувалось? Мабуть, бо чого ж увесь час, бувало, дослуховується? А часто, коли Росько засиджувався в кузні, виводив і його з собою до калини. Підохочував хлопців розпалювати ще вище вогнище і стрибати через нього. А ті й раденькі, що старійшина роду серед них, і розпалять такий вогонь, що дістає верхівок дерев. От і починають сміливці один перед одним хизуватися. Розженеться котрийсь, і… полум’я охопить усього, закипить круг нього, здається, не випустить… Та де там, огнищанських хлопців ні вогонь не вхопить, ні вода не змиє, ні вітер не звалить.

А бувало, що декому доводилось і до річки чимдуж бігти, бо вогонь до сорочки прилип. Шубовсне у воду і тільки пустить виляски над водою. Але там теж треба бути обережним, бо водяник не любить, коли його будять уночі.

Росько аж тремтить від нетерпіння, йому теж кортить стрибнути через вогонь. Він навіть відчуває гарячі руки, що хапають його за ноги, а він летить, летить… Дядько Родь поплескував у такі хвилини по плечу і стримував:

— Ач який палкий… теж стрибати… Скоро, скоро настане і твій час. Будеш ратаєм, викую я тобі і меча… Гарного меча, з двох боків гострого. Та ще й такого, щоб не щербився.