А лодії, розкрилившись і погойдуючись, пливуть попереду хвиль, тягнучи за собою широкий гладенький слід. Уже видно на кожній з них спереду якесь страховисько з роззявленою пащекою, хвіст волочиться по воді. На високій хвилі лодії підстрибують, плескаються широким днищем, занурюються в річку, і тоді біля пащек страховиськ булькоче піна. Здавалося, що у своїй несамовитій люті прагнуть вони вгризтися у самісіньке дно. Та кормчий могутньою рукою стримує їх, мов диких турів, і вони тільки вигинають бугристі шиї.

Росько у здивуванні звівся на рівні ноги, не криючись, підійшов до самого краєчка берега. Та й навіщо стелитися йому в траві, зирити їх зі схованки? Що вони йому, оті лодії, страховиська? Не лякався їх, бо сприймав відсторонено. Вони прийшли з іншого світу, пропливуть мимо, розтануть вдалині, й вода зітре їхній слід. Сприймав їх так, як оту зграю птахів, що збилася над далеким лісом. Покружляють, покружляють, потім і розсиплються між деревами, а то й вітер підхопить, занесе в дикі степи. Отак і ці лодії…

Дивується їм Росько, особливо отим потворам. Може, й справді вони живі? Поцілити б у них грудкою або ж стрілу пустити. Ото, мабуть, ревище здійнялося б, збіглися б усі селищани, і Літана теж задихана стала б біля нього, очі здивовано круглила б. Еге ж, так його і стрілою проб’єш, шкура ж у нього яка товстелезна. Росько мружить око, приміряється… Бачить у лодіях людей, сидять на лавах попід бортами, вода бризками кропить біляві чуприни. Оті довгі весла, що з обох боків кожної лодії стримлять догори, теж Роськові незвичні. Вимиті у воді, вичовгані об каміння та корчі, блищать проти сонця, ваблять зір. Товстенні ж, навіть звідси помітно. Тож які треба мати сильні руки, щоб гребти ними….

Які ж вони, ті варяги? Дядько Родь казав, що мають лютий вигляд і забіяцький норов. Живуть далеко в засніжених горах, біля холодного моря, де нічого не родиться і не плодиться. Отож збираються у ватаги і никають по світу, шукаючи поживу та здобич. Мов шуліки. А вже коли допадуться, то схожі на справжнісіньких здирників. Нічого їхніх рук не обмине, хапають усе. Та найгірше, що людей забирають і продають у такі світи, що ніхто їм і назви не знає. Не відають вони ні жалості, ні милосердя. Та й чого від них чекати? Народилися ж у таких краях, де все скуто крижаним холодом, от у них і душі поморозило… А може, й зовсім немає в них душі?

Князь же потурає в усьому, бо вої вони несхитні. Краще з ними не заводитися… Якщо уже дядько Родь, перед яким навіть здичавілі мечники посадника розступаються, так говорить, то цьому можна повірити.

«Це тому, що в них душі немає. А якби і я був без душі? — спадає на думку Роську. — Я б теж був безжальним і жадібним? В’язав би людей, палив би хижі? Ні, ні, не хочу… — притулив руку до грудей, серце билося гучно і злякано. — Є в мене душа, є… не захолола…» Хотілося гукнути до отих, що в лодіях, похвалитися. Нехай знають, що не в усіх поморожені душі. Може, й крикнув би, та не встиг, бо раптом з передньої лодії засурмили в ріг. З інших лодій відгукнулися, і покотилися над річкою, розбиваючись об крутий берег, грізні звуки, мов згукувались перед побоїщем дикі тури.

Це було так несподівано, що Росько пробіг поглядом понад берегом, сподіваючись і справді побачити круторогих звірів, що йдуть на водопій. А коли вгледів, що на лодіях вітрила уже згорнуто і на воду з плеском упали довгі весла, в кілька стрибків опинився коло била.

«Бем-бем-бем!» — потекло з кручі навперейми звукам, що, не, стихаючи, накочувалися і накочувалися з річки. Були такі важкі й густі, що аж наче падали на воду грудками, і хвилі виносили їх на берег, де вони терлися об пісок, розбивалися об корчі.

А Росько гамселив і гамселив по билу, і здавалося, що від нього й справді відколюються залізні скалки і рвуться навстріч тим грудомахам, перепиняючи їх лет.

Зупинився лише тоді, коли в грудях не вистачило повітря і не в змозі був підняти руку. Дзвеніло у вухах, в усьому тілі… Здавалося, що він сам увесь дзвенить, торкни себе рукою — і полинуть звуки: «Бем-бем-бем!» Дзвеніло все навкруг, мовби повнився тими звуками цілий світ.

Коли проясніло, то вже не було чути сурмачів з лодій, тільки розбурханий вітер висвистував у траві. Потім долинули жіночі голоси, дзвінкі й стривожені, вони скликали дітей. Вийшовши знову на берег, Росько чомусь глянув на острівець. Там з’явилися рибалки, він і не помітив їх раніше. І тепер вони, зачувши войовничий гук рогів і застережливі звуки била, збиваючи короткими веслами воду, спрямували човни вниз по річці. А в цей час десь з-поміж корчів вихопився ще один рибалка, застрибав, замахав руками…

Росько не став чекати, чи вернуться по нього, бо його увагу прикували до себе лодії. Гребці сильними помахами гнали їх до берега. На передній лодії, тримаючись за щоглу і наступивши ногою на голову потвори, стояв високий варяг. Вітер розвівав його руду чуприну, в руці він тримав довгого меча, і червоні полиски сонячних променів стікали з нього у збурену воду…

Селище зустріло Роська сторожкою тишею. Інколи увірветься в неї тупіт копит, промчить на запаленому коні котрийсь із огнищан, здибить його біля свого дворища, сам теж задиханий і стривожений. Та забіжить до хижі, вхопить щита й списа — і уже хода тверда, впевнена, а вигляд рішучий. Ще озирнеться, махне рукою своїй ладі, яка стоїть на порозі й пригортає до себе малих чад, і подасться до річки…

Роськові теж поспішати б туди, а він зупиниться раптом посеред дороги, закине догори голову і вдивляється в небо, мовби чогось очікуючи або ж вишукуючи в ньому… Птахи літають там, і крила їхні зблискують у сонячному мерехтінні. Шугають вгору-вниз, ніби викупуються в сяючому мареві. Жаринки вогню осідають на пір’їнах, а вони своїм стрімким летом роздмухують їх. Ось-ось, здається, спалахнуть і гарячими грудками впадуть у трави, випалюючи їх. От якби й справді ті птахи стали жаринками, впали на тих варягів, пропекли б наскрізь шоломи та лодії, щоб тільки попіл залишився. Та й той змила, забрала б з собою вода…

Або засісти у верболозах на березі, взяти клоччя, намотати на стріли і — в ті лодії, одна за другою, щоб тільки свистіло й палахкотіло… Несла б їх річка темної ночі, а вони горіли б, мов купальські вогні. І виходили б люди, які живуть у весях на її берегах, дивувалися і раділи. А ще казали б: «Нехай не бродять ці варяги по чужих землях, не гострять зуби на людське добро. Забаглося їм наших медів посмакувати, а тепер воду п’ють, ніяк не нап’ються…» Хтось згадає і його, Роська з огнищанського роду, і дівчата складуть про нього веселу співанку. І заводитимуть її в час вечірньої зорі, погідної пори. І їхні голоси кудись заманюватимуть, заманюватимуть… Вестимуть понад берегом, у заросяні луки… Літана теж співатиме, і в дзвінкому її голосі вчуватиметься сум. Потім вона притишено розказувала б про те, як острах проймав її, коли він пускав стріли і палив оті варязькі лодії, як серце рвалося до нього, і ледь не вистрибнуло з грудей. Може, й мати почула б про нього, бо ж пісні літають скрізь, мов вітер…

Усе це привиділось Роськові так виразно, що він увесь напружився, перехопив до рук лука, натягнув тятиву, і вона відгукнулася тонким дзвенінням. Спробував сильніше, потім ще і ще, аж пучки пальців затерпли. І щоразу з тятиви зривалися різкі звуки, мовби лук і справді перейнявся його нетерпінням і постогнував, тремтів…

Звуки падали попереду, аж наче вибивали лунки в теплій пилюці, і хлопець біг за ними навздогінці. Перестрибнув через струмок у виярку, видерся на косогір і завмер у здивуванні та жахному передчутті… Від лісу, десь з-під самого червоного світла, котилася хмара. Здавалося, що то сонце, торкаючись землі, дерев, перепалює їх на попіл і вітер жене його до берега. З цього мороку, збиваючись і викручуючись, тягнулися догори довгі віхті. Сонячні промені торкалися їх і самі ставали чорними.

Від цього споглядання в душі молодого воїна наростало тремтіння, як ота напнута тятива. І були в цьому тремтінні радість і захоплення: «Це віщун вмилостивив Перуна, і він наслав на варягів своїх духів у подобі чорної хмари… Це добрий знак…»