На варязького зайду теж дивилися, прискаливши око, мовби прицінюючись. Мовляв, добрячої статури чоловік і голос має неабиякий, аж вороння злякано з дерев зірвалось.
Гай-гай, неабиякий товар має прибулець, але ж, з усього видно, і ціну високу вимагатиме.
Отак і вийшло, що замість похмурої рішучості та заціпеніння перед лицем негаданої небезпеки юрба огнищан розгойдувалась, бо ж стояли тісно, аж стіни кузні тріщали. Варто одному було пустити смішинку, як уже гомін прокотився від одного краю до іншого.
А тут ще котрийсь докинув ущипливо:
— Гляньте, та він же геть сивий!..
І хоч брати на кпини літа чоловіка вважалося в огнищан справою ганебною, цього разу вони поступилися своїм звичаям і уже не приховували своїх веселощів. Якийсь сивовусий воїн похитав головою і докірливо кинув:
— Бач, в які літа вибився чоловік, а ніяк не знайде собі пристановища…
Інший гостро глянув на чужинця і додав:
— П’ять ліктів[18] землі відміряти б, ото й було б йому найкраще пристановище!
Та не було в цих пересміхах легкості й відкритості, які роблять душу чистою і висвітленою, вивітрюючи з неї нудьгу та приховані наміри. Швидше в них можна було вловити осудливість і загрозу, а то й похваляння. Росько дивився на розкриті роти, примружені очі, руки, що хапали повітря, і відчув що і його тіло теж стрясає сміх. І разом з тим рвався він не з грудей, а ніби прилипав дрібними бульбашками до губів. І мусив ковтати їх, ковтати… А потім виштовхувати… Сміх обсідав губи, аж було лоскітно, і хотілося витерти їх… Помітив, що й огнищанські воїни, то один, то другий, проводять рукою по вусах, бороді, мовби щось струшують…
Високий чужинець, здається, зовсім не звертав уваги на те відверте кепкування. Стояв, як і раніше, рівно, незворушно. Сиві кучми цупкого волосся вибивалися з-під шолома, і вітер важко скидав їх йому на плечі. На чистому і білому обличчі, ніби витесаному з криги, жоден м’яз не ворухнувся. Тільки переводив погляд з одного огнищанина на іншого, наче вишукуючи того, хто сміявся найголосніше. І застигла в його очах холодна погорда…
Усім своїм виглядом показував цій юрбі, що дошкулити йому важко, що не вважає за потрібне боятися ані їхнього сміху, ані їхніх списів. Ось стоїть він перед ними один на пригірку, на видноті, але хто відважиться пустити в нього стрілу чи махнути супроти мечем… Тож чому мусить зважати на попирхування та покахикування цих нерозважливих людей, які, може, через хвилину впадуть під його мечем?
І тільки один звук дратував сивого варяга. Долинав він з відчинених дверей кузні і ніс у собі впевненість та рішучість. Оте вигупування немов заохочувало огнищан до кепкування і висміювання. Не міг зрозуміти, чому дратує його дзвін молота, запах розігрітого заліза. Тільки інстинкт досвідченого й хитрого вояки підказував, що там, у присмерку задимленої кузні, затаїлась якась сила, небезпечна для нього. Бо хіба може звичайна людина вигупувати молотом і кувати крицю в той час, коли на його порозі стоїть варязька дружина? Хіба ці люди не чули про них? Тож треба назватися, щоб самим тільки грізним звучанням свого імені позбавити їх бажання до опору, до захисту, треба виманити ту загадкову силу з кузні. Він навіть глянув кілька разів у бік дверей, і щоразу його погляд потрапляв на Роська, затримувався на якусь мить на ньому без здивування і цікавості. Той щулився і тулився щільніше до стіни.
Але не на нього дивився сивий варяг. Мечі біля дверей привернули його увагу. І чомусь викликали збентеження. Росько це помітив відразу. Дивно, мечі в руках огнищан його зовсім не турбували, а ці змусили його нахмурити брови й міцніше стиснути губи. Озирнувся на своїх, щось гукнув їм, а потім різким рухом викинув руку з мечем догори. Мов блискавиця мигнула в чистому небі перед огнищанами, аж передні відсахнулися… І, підкоряючись цьому рухові, шеренги чужинців рушили вперед.
Огнищани захапались, заштовхались, щільно збили поперед себе щити, далеко виставили списи. І враз серед них запала мовчанка, куди й сміх подівся.
Та варяги не дійшли до них, бо сивий велетень так само рвучко опустив свого меча і крикнув, цього разу вже не стримуючи роздратування і зневаги:
— Ще ніхто не сміявся над моїми воїнами безкарно, чуєте! Ми розтрощимо вас, спалимо ваші хижі, заберемо ваше добро. Тільки землю залишимо. Але нікому на ній буде ходити! — І він засміявся. І сміх його був схожий на клекіт чи гарчання.
Ще сміх кривив йому рота, коли почувся голос:
— Навіщо громи пускати голосом, чоловіче? Глянь, від його звуку птахи знялися в небо. Але ж ми не птахи і не вміємо літати. То що ж ти хочеш від нас? Навчити нас того, чого й боги не можуть дати, бо вони зробили так, щоб ми ходили по землі, плавали у воді, а літали тільки у сні… А ти літаєш у сні? — Дядько Родь стояв на порозі кузні, на ньому був калантар[19], оголений меч тримав на плечі, мов серп чи ціп, ще й погойдував ним легенько. Говорив спокійно, ніби сам до себе, бо й дивився під ноги, на поріг, і ніяк не міг відірвати очей від вичовганої ногами та поцюканої сокирою колоди. Так пильно розглядав її, аж огнищани та чужинці й собі теж витягували шиї та зирили туди, йому під ноги, вишукуючи, що ж його там так зацікавило.
І нічого не було в його постаті войовничого, загрозливого. Хіба ж зрівняєш з тим прибульцем? І Росько вперше відчув занепокоєння. Сивий варяг рвучко обернувся на голос старійшини і вп’явся в нього очима. І з них уже зникла холодна погорда, вони наливались такою несамовитою люттю, ніби дядько Родь був його найзаклятішим ворогом і він усе життя очікував цієї зустрічі. Пригнувся, ширше розставляв ноги, ще й погойдався на них туди-сюди.
Старійшина Родь рушив до нього, виграючи посмішкою на вустах, наче вона залишилась в нього від отих огнищанських пересміхів. Але ж він не знав, що вони так розлютили прибульців і ледь не призвели до сутички. Тому й простував так безпечно, не відчуваючи небезпеки. Росько, застерігаючи його, вигукнув:
— Дядьку Родь, а шолом? Я принесу, зачекайте!..
Старійшина стишив крок, повільно, знехотя обернувся в той бік, де падало сонце, і, прикривши долонею очі, якусь мить видивлявся на нього. Потім втомлено відмахнувся:
— Та нехай… Воно уже заходить… не пектиме в голову…
Сивий варяг мимоволі теж потягнувся за його поглядом, теж глянув на сонце, але нічим не захищався, дивився відкрито, незмигно. Коли ж старійшина наблизився до нього на відстань двох мечів, промовив, не приховуючи погрози:
— Я чув, що твоє ім’я Родь… А ти знаєш, хто я?
З цього місця старійшині було видно далекі ліси, над якими білими хмарками легко перелітав вечірній туман, скоро він заросить трави на луках, бачив річку, на яку від високого берега падала чорна тінь. І було таке відчуття, ніби там річка провалювалась унив, нахиляла землю і від цього берег уповільнено, але з жахливою нестриманістю зводиться сторчма… Тоді усіх, хто оце зараз стоїть на ньому, поглине прірва. І настане пітьма.
Старійшину раптом охопило передчуття, що він востаннє споглядає з цього берега. Він був мужнім воїном, прожиті літа дали йому мудрість, і тому серце його не наповнилось жахом, а лише сумом. Скільки разів вистоював на цьому березі, біля калинового куща, вслухався в співи й перегуки молодих огнищан, які веселилися круг нього! Тоді дух життя витав скрізь, і здавалося, що рід їхній міцний і ніщо йому не загрожує.
То чому і звідки прийшло відчуття загибелі? Може, вигляд чужинців спонукав його так думати? Ні, не вони… Бо й справді не боявся їх, знав, що меч не здригнеться в руці, якщо перед ним стоятиме людина, а не дух.
Не міг знайти причини і пояснення, звідки виникло передчуття лиха і руйнування роду, а тому й відмовчувався, нічого не відповідав сивому чужинцю. Відшукав поглядом Роська, вхопився за нього, мовби відшукуючи в його постаті підтримки. А той зрозумів його погляд, як заохочення, бо в одну мить прослизнув у двері кузні й вихопився звідти з шоломом. Ніс його перед собою на витягнутих руках і гордо позирав на огнищан. Старійшина ступив назустріч, узяв шолом, потримав у руках, а потім надів йому на голову. Намірився щось сказати, та тільки нахиливсь і глянув у очі. А в них синє небо ніяк не хотіло братися присмерком, а в них — надія й довіра…