Тоді глянув на сивого варяга твердо й гостро, стримуючи гнів, що клекотав у грудях:

— Річка вільна й широка… Нема на ній нічиїх застав… Багато люду пропливає мимо нашого берега. Ми не питаємо ні роду, ні племені в них…

— Так знай, що я конунг[20] Кар! Це ім’я відоме не тільки варягам, а й людям, які живуть на берегах багатьох морів. — Варяг говорив і усе глипав на огнищан, очікуючи, що зараз затопить їх хвиля страху і розгублення.

Та нічого такого не сталося, навіть ніхто й голосу не подав. Тільки старійшина задумливо посмикав себе за вус, а погляду з варяга не зводив. Ніби зважувався на щось чи прислухався до чогось в собі:

— Нам твоє ім’я невідоме. Але якщо твої воїни притомились, то нехай відпочинуть, трави у нас м’які. Якщо ж вас морить голод, то маємо хліб духмяний і ол[21] п’янкий.

— Ми не звикли збирати милостиню. Беремо все, що захочемо! — не дав йому чужинець скінчити і заходився вимахувати знову мечем. Родь відступив крок назад і теж виставив перед собою меча. З-під руки в нього визивно світив очима Росько і раз по раз поправляв шолома, що сповзав йому на чоло.

Отак і стояли навпроти варяги і огнищани, дихаючи один на одного люттю і запальністю, чекаючи знаку від своїх ватажків. А ті зволікали, мимоволі відтягували ту мить, бо знали, що першими у двобої зійдуться вони. І буде він смертельним.

Хто знає, може, оцим і закінчилося б, пострахали б, повимахували б один перед одним мечами, та й розійшлися: конунг Кар не помітив в очах старійшини ні страху, ні поступливості. Та й огнищан весь час більшало — то на звук родового била поспішали до селища ратаї, мисливці та рибалки. Та й яку поживу візьмуть вони тут? Краще відступити, поки його воїни не розпалилися люттю, не засліпила очей вояцька запальність…

Може, так і сталося б, та в цей час різко, з підвиванням долинули звуки сурми, розчинилися дубові ворота посадникового дворища, і з’явився він сам на чолі своїх здичавілих мечників. Йшли попарно, поклавши один одному на плечі ратища списів і трималися за них руками. Роськові вони видалися сліпцями, які бояться будь-якої миті втратити з-під ніг землю, а тому вигупують по ній ногами і тримаються за переднього.

Воротило прямував попереду, виставивши чорну бороду, і за кожним кроком поправляв пояс з мечем, який сповзав на великий живіт і бив по ногах. Ішов просто на огнищан, і ті знехотя сторонились, щось невиразно бурмочучи.

Воротило пробився до варяга і став перед ним:

— Що тут діється? Я княжий посадник, прозваний цими людьми Воротилом. А ти хто і чиїм іменем ступив на цю землю?

Посадник говорив так рішуче і впевнено, що варязький конунг не знайшовся відразу на відповідь і тільки кілька разів оглянувся на свою дружину. Та збилася ще тісніше.

Родь, зачувши посадникову мову, кивнув ствердно й заохочуюче. Теж перезирнувся з своїми огнищанами, і Роськові здалось, що в їхніх поглядах було схвалення. Мовляв, кров нашого роду озвалася в ньому, рука потягнулася до меча, коли чужинська нога ступила на землю, що її називає рідною.

Старійшина наблизився до посадника, став з ним поруч, і огнищани здивовано загомоніли — такі схожі вони були. І сприйняли це як добрий знак…

Сивий варяг теж перевів погляд з одного на другого, але зрозумів тільки, що перед ним людина, яка владарює у цій місцевості волею князя, і полегшено зітхнув:

— Якщо ти княжий посадник, то мусиш допомогти мені. Київський князь найняв мою дружину собі на службу, і я пливу до його града… Позаминулої ночі якісь люди, мов таті[22], напали на нас зненацька і покрали у нас зброю, данину, яку ми по праву княжих дружинників збирали в підвладних землях. Ті люди зникли в лісових нетрях, і ми не змогли їх покарати. Мої воїни ремствують і будуть скаржитись князеві. Тому я хочу взяти данину тут.

Воротило непоступливо насупився, важко повернув голову в один бік — там огнищани не зводили очей з нього, темною юрбою збилися, глянув у другий — старійшина їхній веселими очима грав і підморгував. Не знав посадник, що відповісти грізному зайді. Бач, княжим словом вимагав, з усього видно, не хоче відступитись. Як тут бути? Скажи, щоб ішов собі, то може й з мечем накинутись… До його клітей добереться, усе добро візьме. А він же його роками складав. Скажи — бери з цих огнищан, то вони стіною стануть. І звідки цього варяга лиха година принесла? І раптом вдарив руками по полах:

— А як же ти, варяже, князю будеш скаржитись, коли його тепер немає в Києві, ну? Далеченько доведеться тобі добиратися до нього, аж у Греччину. Наш князь — войовник, удома не сидить… — І засміявся тоненько, дрібно. Здригався дебелим тілом і, здавалося, витрушував сміх з бороди, з товстого живота, з чоботиськ. Ще й руками широко розводив, мовби припрошуючи усіх приєднатись до нього.

Та ніхто не підтримав його. Огнищани, почувши про данину, вже й зовсім потемніли, їх у цю хвилину й десяток блазнів та скоморохів не розсмішили б. Варязький воєвода теж дивився на посадника холодно й роздратовано, бо зрозумів, що його хочуть позбутися, так нічого і не давши. Тому набрав непоступливого вигляду:

— Ти забув, посаднику, що в Києві сидить княгиня Ольга, його мати… Це ж вона, я чув, приходила в ці краї колись після смерті свого чоловіка. Я бачу, що дим від згарищ уже давно розвіявся над цією землею… — Далі в нього не вистачало сили стримуватись і зірвався на крик: — Я хочу взяти тут данину! Чуєш, княжий посаднику!

Воротилова борода заходила на всі боки, а сам він наче поменшав і втратив усю свою силу й пишноту. Низько зігнувся перед варягом, і в голосі була лише улесливість:

— Що ж ти хочеш узяти, воєводо Кар?

Той глянув на селище, на висохле річище, дерева і пташині гнізда на них, мовби прицінюючись, а тоді спроквола почав:

— Від кожного дому хутро куниці, меду треба, а ще вотоли[23] на вітрила… — далі поплямкав губами, наче уже смакував огнищанські меди та пиво. — А ще хочу взяти… оті мечі.— І тицьнув рукою у бік кузні.

А Роськові видалося, що то на нього варяг замірився, що його хоче взяти. Здалося, що рука чужинця, зашкарубла й пітна, простягнулась аж до нього і ось-ось упаде на плече. «Та як же це так? Дядьку Родь, воїни, обороніть!..» — хотів вигукнути, але тільки облизав пошерхлі губи. Забився поміж мечів, вони гострими і холодними лезами заступили його.

— А навіщо тобі мечі, своїх не маєш вдосталь? — запитав Воротило.

— Мої пощербилися, бо довго я йшов сюди, багато земель минув. Без мечів я не піду звідси, — затявся Кар.

— Що ж, воля твоя… Даю усе, що хочеш. — Обернувся до старійшини: — Ти чуєш, Родь, княжим словом цей воїн вимагав…

Чи чув їхні перемовляння старійшина роду огнищан? А може, пролетіли їхні слова повз вуха, хоч вдивлявся пильно і вслухався чутко? Він і сам тепер не міг сказати напевне. Та для нього слова варяга і посадника уже нічого не важили, бо знав, що йому треба робити далі.

І це принесло не лише впевненість, а й полегшення. Ось тільки ще дихне на повні груди вітром, що його жене сонце над землею, гляне на затуманену річку, на хижі в долині, з очеретяних стріх яких скоро падатиме роса, на Перунів дуб… І в душі його, наче не він, а хтось інший, проказав: «Стань на поміч дітям своїм, боже».

І враз усе зникло, немов річка виплеснулась велетенською хвилею на берег і застигла, поховавши в собі селище, ліси й небо. Тільки ось на цьому місці розверзлася над ними, щоб дихали і бачили сонце.

— Люди мого роду, женіть їх… мечами, списами! Гу-у-ра-а-а! — Старійшина уже вимахував над головою мечем.

— Гу-у-у-ра-а-а-а! — підхопили огнищани родовий клич. — Гу-у-ра-а-а-а! — І він громом упав на чужинців.

На цей гук із хиж бігли жінки, діти. Вони зібралися на тому боці яру, і звідти різноголосо теж вирвалося: