І це змусив його зробити він, Росько! Але ні переможного крику не вирвалося з його грудей, ні в радісному збудженні не забилося серце. Бо світлі очі усе стояли перед ним, і біль… біль у них..

Бачив, що сили залишають сивого варяга, і він усе дужче припадає на поранену ногу. Млявішими ставали рухи і в помахах меча уже не відчувалось загрози, а в ударах — смерті. Старійшина Родь це відчув і наступав, відгонив чужинця далі від берега, туди, де над яром паслися чорні коні… В очах його знову спалахнули вогники життя і надії.

Ось він ударив, і щит варяга розлетівся на друзки, які з хурчанням упали на спини коней. Вони спочатку подалися, звелися на задні ноги, стріпуючи гривами, мовби струшуючи з себе уламки заліза, а потім упали на калиновий кущ. Дике іржання розітнуло повітря, приглушило людські зойки і волання. Коні чорними блискавицями майнули туди, де нуртувало бойовисько.

Ніхто не встиг схоронитись, відступити чи перепинити їх, і коні проломились крізь лави, змітаючи на своєму шляху і чужинців, і огнищан. Ще на мить з’явилися на білому піску узвозу, тільки одне дишло велетенським списом стриміло над ними, вивертаючи їм шиї, а далі лише плескіт води та іржання захлинулося в річці…

Першими отямилися огнищанські воїни:

— Гу-у-у-ра-а-а-а! — Збилися тісніше і налягли на чужинців.

Росько теж якимсь побитом опинився в тій тісняві, теж з його рота вилітав родовий клич, але не чув свого голосу, таке ревище вчинилось на березі.

Варяги ще пробували оборонятись, а потім не витримали і спочатку помалу, а потім дедалі швидше стали задкувати. Коли ж їх відтіснили на самісінький краєчок берега, вони, збиваючи один одного, покотилися донизу. Тільки Кар та Воротило із своїми мечниками, прикриваючись щитами, відступали узвозом. Після них на білому піску залишались червоні плями…

Огнищани лупцювали чужинців зверху не стільки мечами і списами, скільки камінням та дрюччям. А тут іще набігли жінки та діти й заходилися допомагати. З палаючими очима, тонко повискуючи, вони назбирували каміння і засипали ним войовничих зайд. Кожен вдалий кидок зустрічався радісними скриками.

Варяги всідалися на лодії, хапливо били по воді веслами і раз по раз блимали на берег. І в очах їхніх світився голодний блиск помсти і непотамованої люті. Десь там, серед чужинців, загубився і Воротило з своїми здичавілими мечниками.

Коли відпливла остання лодія, Росько збіг до самої води, туго натягнув тятиву і послав навздогінці стрілу. Пустив з такою силою, що вона вп’ялася ледь не до половини в пащеку чудовиська і дрібне тремтіла на її кінчику тверда пір’їна яструба…

Тільки тепер огнищани зрозуміли, що вони перемогли, відігнали від свого порога нещадних ворогів. І нестримна радість охопила їх. Покидавши зброю і поклавши один одному руки на плечі, воїни утворили велетенське коло. Ходили навколо кузні туди й назад. А біля дверей, зіпершись на плече Роська, стояв старійшина Родь. Втомлена усмішка блукала по його обличчю, від очей до вуст, розгладжувала зморшки.

Воїни погойдувались, раз у раз скрикували, не даючи всістися воронню. Кричали щось нерозбірливе, несамовите, мов грім розбивав дерева чи вода падала з круч. Але щоразу серце Роська рвалося з грудей. Небо над берегом, річкою і селищем відкрилося вузькою чистою смугою, сонце зібрало увесь жар з нього і від цього стало велике і нестерпно червоне.

Войовничі вигуки огнищан дужчали, коли їхні погляди зверталися до дворища Воротила. І щоразу в них звучала неприхована погроза. Рухи воїнів ставали рвучкішими, а голоси зривалися на хрипіння, ніби в грудях кожного щось закипало.

Ще не встигло склепитись око сонця, як міцні дубові ворота посадникового дворища затріщали під ударами колод. Нетерпіння розпалювало огнищан і шал недавнього бойовиська ще не остудився в них, а тому натискали плечима, грудьми. Не хотіли чекати, поки їм відчинять чи хтось перебереться через огорожу.

— Помсти, помсти підступникові!.. Спалити!..

Увірвалися розлюченою юрбою, розбивали і нищили все, що траплялося на шляху. Чорними безтілесними тінями ховались по закутках служки і роби посадникові. Їх ніхто не зачіпав, тільки обпалювали поглядами і не знали, що з ними діяти. Аж поки хтось не вигукнув:

— Розходьтесь, розходьтесь!.. Ми вигнали нашого волостелина! Ви вільні!

І в різних кінцях дворища підхопили:

— Вільні, вільні!..

Росько теж підхопив це слово, і воно наливало його гнівом. Вимовляв пошепки і вголос, посилав поперед себе і кидав догори, зціплював зуби, і воно пробивалось крізь них. Воно було всесильне: підрубувало стовпи і розвалювало кліті, перекидало чани і розпорювало подушки. Хтось випустив посадникових собак, і вони, люто шматуючи один одного, смердючим клубком викотились за ворота, зникли в мороці ярів.

А потім враз над хоромами здійнялося високе полум’я, і вогонь жадібно забігав по стінах, покрівлі, зазирав у вузькі щілини вікон. Сухе дерево тріщало й прискало жаринами. Дим поповз низом, забиваючи клубками закутки, змушуючи відступати людей…

Гоготів вогонь на посадниковому дворищі, дражнив небо і жбурляв ледь не до води палаючі головешки. І раптом із того велетенського вогнища долинув розпачливий зойк. Ні, не зойк, а пронизливе виття, моторошне, безугавне. Враз стихли сміх, вигуки, аж ніби навіть тріск дерева. «У-у-у-ай-й-й-е-е-е… у-у-у-ай-й-й-е-е-е!..» — тягнулося і тягнулося, обсипаючи морозом розпашілих огнищан. Усі заціпеніли, тільки важко дихали.

— Це духи посадникового дворища гніваються, — прошелестіло десь у сутінках. — Це духи… духи… швидше звідси… — загомоніли огнищани і, не повертаючись спинами до вогню, щоб духи не вчепилися ззаду, посунули з дворища.

Тільки Роська залишився стояти. Чому й сам не знає. Ні, він не злякався. Після того, як упокорив чорних коней, як побував у самій гущі січі, де над головою виблискували мечі, але жоден не впав на нього, упевнювався, що боги прихильні до нього. Недарма блукав з віщуном і вистежував жертву для них. То чому ось тепер повинен боятися чужих духів? Огнищани ж перемогли варягів, вигнали разом з ними і Воротила. Отже, боги були за них. Тож вони допоможуть вигнати йому і духів посадника, щоб він уже ніколи не повернувся на це дворище.

І хоч крик не стихав, у ньому вчувалися передсмертна туга і безсила лють. Росько, стиснувши короткого меча, спритно прослизнув у вікно.

Сторожко ступаючи і роззираючись ва усі боки, минув довгий і вузький хідник. Тут вогню що не було, тільки дихав димом та закидав у шпарини між дошками іскри, що відразу і гасли.

Йшов то в суцільній пітьмі, то звідкись вузьким променем пробивалося світло, здавалось, що це хтось вогненноокий пильнує за ним. Було відчуття, що ось-ось чиясь рука ляже на плече і хтось зазирне в обличчя… А то звідкись, може, з клубочення диму, прозирало обличчя Кара, вірніше, його очі, розширені й світлі. Біль, біль нестерпний у них… «Ну, чого вп’явся? Чого причепився до мене? — супив брови хлопець. — Забери своїх духів, забери!.. Не хочу, щоб навіть вони були на нашій землі. Згиньте!»

А крик пробивався аж із самих глибин землі, ніби теж наливався пекельним жаром вогню. Росько зрозумів, що то людське волання про порятунок. І пригадались розмови серед огнищан про те, що посадник чинить нещадну розправу з непокірними та зухвалими. Ніхто, говорилося, не відає, скільки тих бідолах гибіє у глибоких і смердючих порубах, де вода сягає колін і цятки світла не побачиш. Там чоловік втрачає людську подобу і забуває мову… То, може, це й голосить котрийсь із тих нещасних, про якого люди уже не пам’ятають, а боги, мабуть, так глибоко не можуть знайти?..

Збіг вузькими східцями, по яких уже лиськали синюваті полиски вогню. Мерехтливе світло виривало з пітьми товсті колоди, з яких стікала вода, мов довгі гадюки одна за одною повзли по них. Важка стеля притискала до долівки і хотілося швидше впасти, заплющити очі, затулити вуха. Він і справді мало не впав, спіткнувшись об ляду. «Так ось звідки долинає той голос! — відразу забув про свої страхи. — Ось куди його замурували! Треба підняти». Заходився підважувати мечем, і ляда трохи піддалася. Тоді наліг усім тілом, аж зуби зціпив, і набряклі дошки глухо грюкнулись об колоди, відкрили під ногами темну глибочінь…