— Гу-уу-ра-а-аа! Гу-у-ра-а-а-а!

Волали ще щось, але огнищанським воїнам уже було не розібрати, бо у вуха тиснулися власний крик, тупіт. Сунули хмарою, у войовничому запалі налетіли на варягів, кресонули по шоломах, кольчугах. Били з розмаху, з усієї сили. Але ті закрилися щитами і стали мовби залізний кулак. А потім повернулися одним боком, ніби піддаючись навальній огнищанській силі, аж вони скрикнули зраділо. І не помітили, що частина їх опинилася спиною до ворога. Варяги відразу ж, виставивши списи, вдарили на них…

Отоді й злетів до неба зойк, який долинув крутояру і луною відбився там. Знову упав на огнищанських воїнів. І якби не він, то хто знає, чи змогли б вони встояти під цим ударом. А тут ще й старійшина Родь громовим голосом крикнув:

— Розступіться, розступіться, дайте їм пройти і бийте ззаду…

І огнищани розійшлися на два боки, розділившись на дві частини, і варяги тепер не знали, на яку з них нападати. Кар щось теж гукнув своїм воїнам, але цього разу по-варязьки, бо огнищани нічого не розібрали, і з їхнього гурту вихопився різкий високий звук. Тричі пролунала сурма. Знизу, від лодій, теж відгукнулись раз, другий, третій. А потім звідти вітер доніс вигуки, і там ударили мечами по щитах.

«Мабуть, підмога до варягів іде», — Росько аж навшпиньки звівся, очікуючи, що ось-ось виткнуться знизу варязькі списи. Самого його, коли тут, біля кузні, сколотилось, ніхто не зачепив. Але наче вітер звихрений закрутився над берегом від замахів мечів, списів, зойків і лютування людських пристрастей, відкинув хлопця від товповиська. Здавалось, світ завертівся навкруг нього і звуки злилися в один звук. Навіть не звук, а шумовиння, мовби пірнув і набрав у вуха води. Потім його підхопило, і він ішов, торкаючись пальцями землі і відчуваючи, як вона виривається з-під ніг.

Так опинився знову біля кузні. Кинув погляд вусібіч, руки дрібно затремтіли. Здавалося, що зараз з цієї тісняви видереться хтось розлючений, закривавлений і дикоокий, побачить його, малого, й кинеться до нього. Спочатку взявся за лук, але стріла ніяк не лягала рівно, ще й тятива чомусь ослабла, тому вихопив свого короткого меча, стис його в руці й застиг у чеканні.

Знову тулився біля купи мечів і здавалося, що вартує їх. Чорний отвір дверей поруч, звідти віяло теплом. І в горнилі зненацька спалахнув вогонь, високо викинув червоний пломінь, висвітлив ковадло, велику діжку з водою, молоти і товсті закіптюжені сволоки. Вогонь заповнив усю кузню. Росько навіть рукою захистився, так сильно і боляче бив у очі. Здавалось, за мить він проб’ється крізь шпарини між колодами, крізь очеретяні снопи покрівлі й потече під ноги войовників…

Та сили великої вогонь не мав, і духи взялися втягувати його назад. Тільки наостанок зачепив найдовшим язиком в’язанку трави під сволоками, і вони теж упали на горнило, сховавши під собою жар. Відразу ж стемніло, а потім звідти повалував зелений дим. Тягнув до дверей товсту кривулясту руку, мовби намацуючи дорогу. І потім вона вистромилась з-за дверей, вітер смикнув її за собою, зеленими віхтями бив і огнищан, і варягів, зв’язував докупи. Вони одмахувались від диму, кашляли і чхали, терли кулаками очі, але не розходились… Дихали один на одного люттю, витоптували траву, падали і силкувалися підвестись…

Тільки дядька Родя не знаходив поміж них Росько. І серце стискалося від недоброго передчуття. Вдивлявся в кожну постать, дослухався до дужих голосів. Де він, може, впав уже під мечем грізного Кара? А може, сам погнав того до води, розбиваючи на ньому залізну кольчугу?

Думка урвалася, бо з жахом усвідомив, що на ньому лежить тяжка провина. І вона тисне дужче, ніж шолом дядька Родя. Він порушив закони роду, який велить кожному воїнові оберігати свого вождя, заступати своїм тілом. Він забув про звичаї племені. А ще готується стати воїном. Спокутати провину, швидше… швидше!..

Кинувся шукати старійшину і вгледів його біля калинового куща. Дядько Родь і сивий варяг кресалися мечами, то сходилися майже впритул, груди до грудей, аж дзвеніли доспіхи, то розходилися, і кущ розділяв їх. Важко дихали, піт зрошував бороди, і обидва пирхали солоними краплями на щити, на дрібне калинове листя… У дядька Родя була розрубана кольчуга на плечі, а в Кара відтято півшолома. Стежили за кожним рухом один одного, і коли один ступав крок уперед, другий змахував мечем і з страшною силою схрещували зброю…

Сила поволі витікала з них, і вони частіше заточувались, хапалися за калинові гілки. Росько подався до них, але близько не підходив, кружляв навкруг. Мимоволі повторював рухи супротивників. То присідав, прикриваючись мечем, а то високо здіймав його над головою, вичікуючи слушного моменту для удару, то стрімко кидався вперед…

Це його кружляння не було безцільним, щоразу він опинявся за спиною Кара. Той помітив хлопця, кілька разів озирнувся, хижо блиснув зубами і махнув мечем, аж запорошило очі. А Роськові мовби тільки цього й треба, бо небезпека не відлякувала, а навпаки — притягувала, загострювала зір і слух, робила тіло гнучким та слухняним, а руки спритними й різкими. Свист меча не сприйняв як пересторогу загибелі… За своє коротке життя він бачив, як умирають звірі, дерева й люди. І якою б не була страшною смерть, думка про неї не наповнювала душу жахом і розпачем, бо знав, що дух його залишиться жити, буде завжди з своїм родом…

Кар, розлючений тим, що навіть діти уже заміряються на нього, і тим, що ніяк не переможе цього огнищанина, кинувся вперед, і грізне хрипіння вирвалося з його грудей. Та старійшина відбив його удари щитом і відступив за кущ. Тоді варяг розмахнувся, і меч зніс калину під самий корінь. Сипонули ягоди, мов червоний град упав на землю, покотились під ноги супротивникам. Вони топтали їх, і червоний сік калини бризками падав на зелену траву, мов кров воїнів…

Чужинський воєвода відкинув кущ ногою, і він покотився з пагорба туди, де паслися чорні коні. Вони злякано схропнули, смикнули воза, але віжки заплутались десь під колесами і. не пускали. Тоді застигли, вигнувши шиї, косували на калиновий кущ, який клубком гілок тицявся їм у боки. Від цього темні брижі перебігали в коней по широких спинах… Кар глянув на них і відчув, що лють розриває йому груди. Усе було ненависне тут: і той кущ калини, і нажахані коні, і земля під ногами, і гайвороння, що заплутало небо, мов сіть, і той натовп на косогорі, звідки летів невгаваючий крик. Здалося, що птахи і люди перегукуються між собою, накликаючи на нього погибель.

І йому стало моторошно. Щоб позбутися цього відчуття, кинувся на Родя, вкладаючи в удари усю свою несамовитість. І той подався під ними, крок за кроком відступав до берега, ледь устигаючи прикриватися щитом і ніби вгрузаючи в землю. Радісно скрикнули чужинці і вдарили на огнищан. Ті не схитнулися, але й багато їх упало під варязькі ноги… З останніх сил відбивався і старійшина, відчуваючи спиною крутизну берега, схлипування хвилі унизу…

Ніхто не звертав уваги на Роська, навіть грізний Кар. Тим часом хлопець скрадався за ним, повторюючи усі його рухи, наче прив’язаний до нього. І ось у ту мить, коли з грудей чужинського воєводи уже ладен був вихопитися переможний гук, Росько стрімголов кинувся вперед і, розпластавши над землею тіло, вдарив його нижче коліна. І відразу ж, перекотившись по столоченій траві, ягодах калини, відстрибнув. А душу холодом пройняло, і тільки несамовито гупало серце. Здавалося, що ось зараз варязький конунг так крикне, що небо здригнеться і берег зрушить з місця. І гнів упаде на голову Роська. Не знав, яким він буде, тому жахався. Світ теж зіщулився і зібрався увесь в очах Кара, непереможного й грізного Кара…

Але що це? Ні стогону, ні зойку, жодного слова не зірвалося з вуст його, тільки в погляді були таке здивування і нестерпний біль, ніби в його тіло увійшла блискавиця і тепер гаснула у світлих очах. Йому боляче, йому так боляче, що забило дух, запаморочило голову. Це неймовірно, адже зовсім недавно Кар похвалявся своєю нещадністю і зухвалістю, виказував зневагу до будь-якого ворога. То виходить, що біль сильніший за слова і бажання людей? Ось зараз не може вимовити і слова, навіть дихання стримує.