Візьме їх, сяде на Білогривого і помчить на княжий двір. Гарцюватиме перед хижою жорстокої й немилосердної княгині, а коли вона вийде на поріг, кине до її ніг свою здобич і промовить: «Ось візьми, це хутро зігріє тебе в найлютіший мороз. А мені віддай Літану… Якщо ж тобі й цього замало, то забери ще і коня. Я кличу його Біла Грива. Ти можеш називати ще Стріла, що летить над степом. Бо біг його такий стрімкий, що тільки стріла і може змагатися з ним у швидкості».

Стара княгиня прискіпливо огляне хутро, коня, ласо поплямкає губами, а тоді кивне своїм отрокам, щоб забирали. А він візьме Літану за руку, і зелені очі в неї наповняться радістю. Росько наостанок поплескає коня по шиї, занурить пальці в білу гриву. Голосне іржання буде йому відповіддю… Наче й справді долинуло…

Та ні, не почулося Роськові, бо ось Брич стрепенувся, приклав долоню до чола, вдивляючись у протилежний берег.

— Табун… табун в очеретах. Шукає мілини, щоб переправитись…

Та Росько вже не встиг побачити коней, тільки зеленими хвилями очерети вирували. Спрямував човен так, щоб течія зносила його якраз до того місця. Вони з Бричем зранку взялися розшукувати табун, сліди привели їх до річки, а далі зникли. Чи то злі духи застелили їхні очі, чи в коней виросли крила, але з річки коні не виходили. Довго вони нишпорили по березі, та все марно. Аж поки сторожа, яка стоїть заставою в Дикому полі, не розповіла, що нічна гроза загнала коней у річку, і вони, нажахані й осліплені блискавицями, перепливли на той бік. Росько і Брич не надто й переживали, бо Білогривий приведе табун. Тільки треба вивести його до мілини, де бистрина не так скаженіє. Білогривий перший кинеться в річку і поведе за собою коней. Білогривий нічого не боїться. Росько знав, бачив уже.

Це було минулої весни. Огнищан, звиклих до своїх переярків та лісових нетрів, Дике поле відлякувало й насторожувало. Не стільки своєю загадковістю, скільки одноманітністю і безмежжям. Щоразу, коли дивилися з свого пагорба в той бік, стелилася перед їхнім зором рівнина, на яку десь у мареві спадало небо. Але вони знали, що коли піти туди, то небо підніматиметься, даленітиме, а степ розкочуватиметься навсібіч, аж поки не загубишся в ньому.

Вітри… Вітри гуляють у дикому полі від краю до краю, хоч ніхто не знає, де його початок, а де край. Зриваються зненацька, мов табунець наполоханих сарн, і так само стихають, не розсіявши навіть насіння дозрілих трав. Від такого вітру ні радості, ні печалі. А буває задме, та ще й з такими закрутами та звихренням, що аж хижі піднімає, струшує. А огнищанина, коли заскочить на вулиці чи в дорозі, візьметься крутити-вертіти на всі боки й так заморочить голову, що той не знає, звідки йшов і куди добирається. А вітри без угаву гу-гу-гу, висвистують та вихльостують, вигладжують та пригинають трави.

І тоді Роськові здається, що це вода тече, то золотава, то зеленувата. По ній можна брести безборонно, брати в руки або лягти горілиць. І вона розступиться, буде щось нашіптувати, лоскотати і сама ж задихатиметься від стримуваного сміху. Та треба той сміх почути, бо ворухнешся чи голосно зітхнеш — і лише посвист вітру та шерхіт…

Брич каже, що трава теж жива, тільки душі не має, як у тих полонеників. Тому й мови ніякої їй боги не дали, тому й висушує її сонце, вимочують дощі, випалює вогонь, і вона зникає безслідно. І думає Росько, як багато на світі всього живого. І що кожному боги відвели місце, дали ноги чи дзьоб, сказали, скільки літ триватиме його вік… Рибам віддали воду, і вони тільки носи вистромлюють з неї. А яким їм світ видається звідти, з глибини, чи видно їм сонце? І як можна отак пливти туди, куди несе течія, тицятися в береги? У птахів — усеньке небо, махай крильми і лети куди заманеться. Але ж ні, не полетить. Високо здійметься — орлам пожива, до землі прибиватиметься — кібець накинеться. І чого воно так? Птахи закльовують менших, звір загризає слабшого, люди на вістрях мечів носять смерть. Ось і їхній рід вигнали… А навкруги ж скільки землі, лісів, річок…

Навіть гострий на слово Брич морщив чоло, довго відмовчувався, теж обвів поглядом степ, небо, прихистив долонею очі від зблиску річки:

— Людям не збагнути мудрості богів… Їм підвладне все видиме й невидиме. Вони захотіли так, щоб страх правував світом. Усі убояться когось: вівця вовка, вовк ведмедя, карась щуки, беззбройна людина воїна з мечем…

Росько не втерпів, перебив:

— А ми давай принесемо богам багату жертву. Тура заб’ємо. І попросимо, щоб інакше зробили…

— Еге-е-е, тепер уже не можна!

— А то ж чому?

Брич притишив голос, ніби хтось міг почути їх у степу:

— Чому? А тому, що боги поставили князів за простим людом наглядати. А в князя ж тільки двоє очей і дві руки. Отож і набрав собі дружинників, бояр та воєвод… Куди їх тоді боги подінуть?

— А нехай кожен іде до свого роду, хижу збудує, оратиме та полюватиме… — дивувався Росько.

— Еге ж, підуть. Воротило вже приходив до вас… Та вони свої роди геть позабували і зреклися. Для них рід — це князь. Та й де ти бачив, щоб бояри та воєводи на пожні[33] піт витирали або ж рибу ловили? Не знаєш, хлопче, ти князівських лакуз. Черева у них великі, а очі голодні.

— Хіба можуть бути голодні очі в ситої людини? — Росько дивився недовірливо на товариша.

— Можуть, можуть… — підтвердив той. — Вовка бачив? — і сам відповів: — Не тільки бачив, а й полював. Скільки овець не заріже, скільки не натовче в черево м’яса, а все мало. А все очима світить. — Це вже знову був колишній Брич, який умів завжди приправити їдким слівцем вечерю біля їхнього вогнища.

Але тепер його веселощі не зачіпали Роська. Похилив голову, сумно зітхнув:

— Виходить, що так буде завжди. І наш рід ніколи не повернеться до своєї весі. І Літана залишиться назавжди в Києві…

— Не журися, хлопче, — і Брич змовницьки підморгнув, а в очах була таємниця. Та він і не приховував її: — Хіба ти забув про сонячних птахів? Вони ж прилетять до тебе і твоїх родовичів. Тоді ніч стане днем і буде багато звіра й риби, а бджоли носитимуть багато меду. Станемо багатші від князя і бояр. Птахи вкажуть нам, де лежить руда, і дядько Родь викує зброю, об яку щербитимуться ворожі мечі. І княгиня поверне тобі Літану, бо ти будеш багатим і сильним. Чуєш?

— Чую… Добре бути багатим і сильним, ніхто не погрожуватиме… Тільки я, коли буду таким, то сам оратиму і жнивуватиму, полюватиму і рибалитиму теж сам. Не хочу бути таким, як Воротило чи твій Крутій. Не хочу нікого в поруб кидати. Коли ж ті птахи прилетять? — глянув у один бік, потім в інший, бо не звав, звідки їх виглядати.

— Прилетять… тільки треба вміти чекати, — твердо сказав Брич.

Він протяжно свиснув, і у відповідь почулося іржання. Гривастий коник, — ляже у траві, то й не видно, — зупинився біля нього. Короткі ноги, довгий тулуб і маленька суха голова — нічого не видавало в ньому силу і витривалість. Та Росько добре знав, ще коник може бігти хоч цілісінький день і боки його будуть сухі, в дихання рівне. На ньому Брич випасав табун. Хвалився, що ось нагуляють коні силу і пожене їх до Києва на продаж. Обіцяв і Роська взяти.

А тому цього тільки й треба. Отож і має Брич похапливого помічника, який ладен днювати і ночувати в степу, випасати табун аж до тих порогів, що десь перепиняють річку. Він теж навчився свистіти, ще й так хвацько, що мало трава не стелиться, але жоден кінь із табуна не відгукується на його посвист, не заірже віддано, хоча не одного об’їздив. Бричів коник Роська до себе не підпускав, не любить навіть, коли той близько до його господаря підходить. Відразу ж починає оком косувати та гарцювати. «От мені б такого коника знайти… — заздрив хлопець. — Я його так уже доглядав би, купав би часто, з рук годував би, від вогнища не відганяв».

Отоді й надибав на Білогривого. Він уже не боявся поля і частенько ходив сам, без Брича. Бо той вдавано гнівався, коли Росько зрання прилаштовувався до нього, щоб іти разом, і гнав від себе: