— Нема чого тобі біля мене тертися. Збирайся сам у степ, та води і готовизни[34] не бери. Там усе є, тільки зумій знайти… Хіба я тебе марно навчав?

Якось біля одного з джерел побачив він табун здичавілих коней. Водив його високоногий і довгошиїй кінь. Росько відразу й кличку йому дав — Білогривий. Грива у того й справді була така, ніби піна на чистому піску чи вранішній туманець круг куща верболозу. Стріпне гривою — вона переливається, повіє вітер — хмаркою над ним клубочиться.

Роськові здавалося, що свисни він зараз, подай про себе знак, і Білогривий відгукнеться, примчить і покірливо покладе голову на плече. Але не свиснув, не покликав, бо Брич не раз застерігав, щоб обходив, не ставав на дорозі здичавілих коней. Невідомо чому, але звір чи людина, які блукають степом самотиною, викликають у них таку знавіснілість і шаленство, що рідко кому поталанить утекти від них. Кидаються навздогінці за звіром чи людиною, налітають гуртом, збивають на землю і затоптують у траву. Потім якнайшвидше тікають від цього місця, ніби гонить їх каяття за вдіяне чи страх розплати. Але хто міг наздогнати їх у степу? Хіба що вітер…

Тому-то й принишк у травах хлопець, визирав обережно, щоб і бадилинка не ворухнулась. А придивившись, справді помітив, що кінь насторожений, нашорошено пряде вухами. Це було тим більш дивним, бо вітерець тягнув від джерела, прохолодою овівав лице. Росько уже розмірковував, чи не краще йому податися звідси, далі від небезпеки. Та ніяк не міг відірвати очей від Білогривого. «Ех, добрячий кінь, — зітхнув і пальцями перебирав стеблинки, а здавалося, що гладить гриву. — Треба намовити Брича, може, зуміємо впіймати. Такого укоськати нелегко, ой, нелегко…»

Хотілося примітити, куди з водопою подасться табун, де випасається і ночує. А кінь басував, ходив колами і збивав коней до гурту. Аж ось Росько почув спочатку невиразне, а тоді вже голосніше порохкування. «Так ось звідки настороженість Білогривого!.. Він уже давно почув ці звуки…» — Але в самого вони не викликали тривоги, лише цікавість, і тому підвів голову вище.

Заворушилась трава, і звідусіль, мов скаламучені й нестримні потічки, ринулись у видолинок дикі свині. Від запаху води в них паленіло усе всередині, й вони бігли, не розбираючи шляху, повискуючи тонко й пронизливо.

Заметались коні, здиблюючись і перестрибуючи через свиней, а ті, покусуючи їх за ноги, пробивалися до водопою. Табун кидався то в один бік, то в інший, шукаючи виходу. Тільки Білогривий не рухався, мовби приріс до місця, і тремтів усім тілом, скаженіючи від цього несподіваного. наскоку та зневаги до його сили. І коли опинився на шляху сікача, що вів стадо, не зійшов, не поступився. Копнув копитом землю, обсипав себе мокрою травою.

Сікач, ніби кам’яна брила, що їх Росько так часто бачив на високих горбах, рохнув і кинувся вперед. Та Білогривий легко перестрибнув через нього, хвицьнувши задніми ногами. Росько ледь не скрикнув від захвату, бо ніколи не гадав, що кінь здатен на таке. А далі почалося уже й зовсім щось несусвітне. Білогривий то мчав навстріч вепру і в останню мить ухилився, то ставав дибки, підставляючи черево під страшні ікла, а коли вони ось-ось мали торкнутися його, рвучко підкидав тулуб угору. І щоразу вціляв копитом нападникові в спину, в бік, аж всередині того щось глухо вигупувало. І щоразу чулося голосне іржання. Так сповіщав вожак табуну, що нападника буде подолано і він поведе їх на ночівлю в долину, куди стікаються нагріті за день сухі струмені повітря. Коні збилися на пригірку, схарапуджено тислися одне до одного, хвицалися. Їхні тіні падали у видолинок, металися туди-сюди. Від цього здавалося, що під ногами в Білогривого і вепра ворушиться земля.

Лють заливала очі сікача, а потрощені ребра пронизували болем усе тіло. Але це тільки додавало йому затятості й розпалювало жадобу ввігнати ікла в тіло супротивника. Та Білогривий не підпускав його близько, заманював у драговину біля джерела. Сікач розгадав його хитрість і тільки водив за ним маленькими очицями. Він вичікував. Коневі набридло вистоювати у воді, й він напружив своє сильне тіло, присів і вже відчував, що летить. Але не встиг, бо загрузли ноги. Зробив ще зусилля, а в цей час кабан усім своїм скам’янілим тілом ударив його… Білогривий заіржав голосно й розпачливо. Його табун на якусь мить застиг, бо ніколи не чув, щоб так колись він іржав. Потім зірвався і вмить зник у степу.

А вожак слабнув на очах. Ще пробував ухилитись від страшних ікол, але де й поділася спритність та легкість. Встигав лише пом’якшувати удари, бо кожен з них міг стати смертельним. Сікач же нападав знову й знову, хоч сила теж витікала з нього. І все ж її вистачило б, щоб добити супротивника. Але тут на його шляху виріс Росько. Міцно перехопивши ратище списа, гнівно вигукнув:

— Не руш мого коня! Це мій кінь, і ти перший напав на нього! Я прохромлю твоє черево наскрізь. Іди в свої ліси… — Відчував, як у передчутті сутички жаринками запекло в грудях.

Сікач постояв, приміряючись, рохнув кілька разів погрозливо, а потім повернувся і побіг до джерела. Довго там плямкав, щось гриз. Нарешті, заточуючись на коротких ніжках, подався геть.

Росько присів біля коня, поклав руку на гриву. Той сіпнувся, витягнув шию, пробуючи звестись. Хлопець притримав його і відчув, що кінь не в змозі опиратися навіть руці. Заспокійливо погладив:

— Не бійся. Я не заподію тобі зла… Я вилікую тебе, і ти знову станеш сильним. Твої ноги не знатимуть втоми. Ти відгукуватимешся на мій посвист…

Кінь важко зітхнув, аж щось булькнуло в горлянці, блимнув на хлопця великими, з золотим обідком очима. Немов докір був у цьому погляді, бо Росько заметушився:

— Водички, мабуть, хочеш. Палить тебе, я зараз принесу.

Поки напував, а потім оглядав і промивав рани, звечоріло. Востаннє виглянуло сонце, і духи ночі заступили його. Чорні потоки потекли на землю, заливаючи низини, клубочачись на пагорбах. Велетенськими темними стовпами підвели небо і на них всідалися зірки. Їхнє світло пробивало ніч, і Росько жадібно ловив його. Заспокоювався, бо ж душі померлих дивилися зверху. Коли він засне, вони спустяться на вогненних нитках на землю і обступлять, оберігатимуть сон. А Білогривий? Він же залишиться без захисту… Ні, він не спатиме.

Пронизливе виття змусило схопитись на ноги. Воно чулося ближче і ближче. Росько стискав у руці списа і думав, що коли вовки зачують запах крові, вгледять зраненого коня, йому не відбитись од них. Ех, якби оце поруч стояв Брич!

Кінь прокинувся, виття обпалило його одвічним страхом перед вовками. Хотів зірватися на ноги, але тільки тицьнувся мордою в траву.

Росько поклав йому руку на шию, боявся подати голос. Та все обійшлося, лише від джерела долинуло чиєсь передсмертне скімлення.

Три дні сторожував Росько біля Білогривого, аж поки той підвівся. Ноги в нього тремтіли, наче в лошати, яке тільки-но з’явилося на світ. Отак і подибали степом: кінь, посмугований іклами вепра, і хлопець, зголоднілий і вдоволений. Часто зупинялись, підпираючи один одного. Далеко було їх видно на рівнині, бо сонце випалювало трави, і вони уже не затіняли землі. А над ними гуляв вітер…

Так з’явився у Роська кінь, якого ніколи ще не бачили ні огнищани, ні Брич. У нього була біла грива, і він не знав втоми. А ще цей кінь голосно іржав, коли чув посвист Роська.

Хлопець застиг нерухомо на високому могильнику. Він мовби очікував чи вистежував когось, бо з таким нетерпінням, так пильно вдивлявся в далечінь. Щось невиразне і незбагненне виділося йому там. Інколи й справді ввижалося, що там, біля самого небокраю, де повилось марево, прокочуються якісь хвилі. Вгадати важко, що то за хвилі, а тому тривога й невпевненість бентежили душу. Та знав напевно, що то не вітер траву пригинає і не річка виплеснула з берегів на рівнину воду.

То людські потоки перекочувались від краю до краю Дикого поля, то пересувалися печенізькі улуси — люди, що ніколи не йдуть дорогою, якою уже раз пройшли. Росько часто натрапляв на їхні сліди. Це були широкі смуги витоптаної трави, що тягнулися невідомо звідки й куди. Бувало, хлопець наткнеться на місце де вони стояли, і довго, скрадливо бродить по ньому, роззирається, щомиті готовий вихопити меча чи пустити стрілу. Чужі сліди, запах викликали не страх і не ворожість, а бентежне і збудливе відчуття. Ніби колись він уже це бачив, вдихав ці запахи. Наче теж блукав степом серед високих трав, чув їхню мову й сам розмовляв, але нині не міг згадати жодного слова. Здавалося, якби хтось ось зараз заговорив до нього, то він усе зрозумів би. Ні, це була не печенізька мова, якої навчав його Брич, а інша. «Що то за люди і куди вони поділися? І чи то був я?» — озирався навкруг хлопець, наче сподіваючись, що з марева безшелесно випірнуть ті люди, яких відразу впізнає. Ало ж не міг він блукати цими рівнинами, бо жив завжди серед огнищан, у своїй весі. Може, то був його дух, який боги спіймали в степу і, коли він народився, вклали в його душу? І тепер він впізнає місця, де колись проходив?