Уже налаштувався втікати, колі угледів, що один з вершників вибрався наперед, увесь час озирається і нещадно лупцює коня. Кілька стріл просвистіло мимо, змусивши його пригнутись аж до самісінької гриви. «Чого вони женуться за ним? Хто він? Утече?..» — Росько й собі нетерпляче стис лук.

Наляканий вигуками і брязкотом зброї, табун подався в один бік, потім у другий, перепинив шлях вершникові. Той хотів пробитися крізь тиснявину кінських тіл, але аркан, кинутий вправною рукою, оперезав його тулуб, зірвав з коня. Вершники, не зупиняючись, помчали в степ. Позаду біг, вимахуючи руками і спотикаючись, утікач. Ось він не втримався на ногах і упав, тільки густа трава лягла під вагою його тіла. Вершники прямували на сонце, мовби замислили вкинути свого полоненика в його розжарену пащеку.

Вони й справді невдовзі зникли там, де степ ярів у мареві. Росько перечекав трохи і подався слідом. Сонячне проміння різко й боляче било у вічі, ніби застерігаючи. Та він тільки підганяв Білогривого… Вершників помітив, коли вони вже верталися назад, до кочів’я, і зрозумів, що того з ними немає: «Може, принесли його в жертву сонцю?»

Та ні, лежав на високому кургані. Це був воїн могутньої статури, плескате обличчя, широкий ніс, рідкі вуса прикусив зубами. В останньому зусиллі охопив великими руками брилу каменю, що стриміла на кургані, наче хотів звестися і ще раз глянути на степ. Росько, легко ступаючи, наблизився до нього. Неподалік валялась бараняча шапка, забризкана кров’ю, в руці воїн ще тримав переламану навпіл шаблю.

«Печеніги вбили свого воїна… За що? Може, він одступив від законів свого улусу?» Обережно перевернув його горілиць. Тіло було важке, і Росько не втримав його, голова ударились об землю. Почувся стогін, аж Росько відсахнувся. Печеніг силкувався розімкнути повіки, впіймати світло, але духи смерті уже забрали його душу. Велика тінь промайнула над могильником. І Росько злякано глянув угору — могутній орел, змахуючи широкими крильми, віддалявся туди, де стояли юрти кочівників. «Цей печеніг, мабуть, неабиякий сміливець. Його душу забрав степовий орел. Тепер він завжди літатиме над улусом, — позаздрив хлопець. — Але ж родовичі печеніга проб’ють орла стрілами. Вони не захочуть, щоб душа скараного літала над ними. Або доведеться задобрювати її, щоб не переслідувала невідступно, щоб орел не крав у них ягнят і не лякав малих дітей». Птах і справді закружляв, мабуть, над отарою, бо курява здіймалася над пагорбом. Орел опускався нижче й нижче, і помахи дужих крил розривали спокійну нерухомість повітря.

На мить сховався у виярку і з’явився знову. Але в пазурах нічого не тримав, хоча й злетів важко, наче щось тримало чи тягнуло до землі. Пастухи відігнали, не дали взяти ягня… Росько напружив зір, бо видалось, що стріла стримить у птаха під крилом, тому й вимахує ним, намагаючись збити її.

Неподалік з нори вигулькнув байбак, звівся на задні лапки, тоненько посвистів, мовби заспокоюючи себе і усю навколишність. Росько ніяк не міг поєднати оце все: зарубаного своїми родовичами печеніга, орла, якого земля приманювала тремтячим тілом ягняти, байбака, що хоче захиститись від ворогів свистом. І чого стоїть серед них він? Подумав про це і відразу ж відчув, ніби сам зв’язаний з ними. «Це тому, що я бачу всіх їх… Треба швидше їхати звідси». А очі шукали в небі орла, мовби світ без нього став не таким, наче, випало щось із нього.

Птаха ніде не було.

Обернувся і аж відсахнувся. Печеніг дивився на нього і у вузьких щілинах очей закипало щось страшне й дике. Повільно підвів голову, виставив перед собою зламану шаблю, водив нею.

— Ти вбитий, лежи… Душу твою забрав орел і поніс далеко в степ. Ти вбитий… — Росько вихопив меча, вдарив ним по уламку шаблі, і той випав з печенігової руки.

— Я чую голос… Ільк… Ільк… це ти, ти? Підійди ближче, сину, не бійся, вони вже поїхали… — Печеніг підпирався руками, силкуючись звестись, і сльози заливали вузькі очі, текли по жовтих щоках, змиваючи кров і зволожуючи запечені губи. І було в його голосі, сльозах, у всьому великому тілі, яке тремтіло в пропасниці, стільки благання, що Росько мимоволі ступив до нього. Ні, не жалість штовхнула вперед, а оте невиразне і незбагненне почуття, що охоплює людину, коли вона натрапить у степу на згасаюче вогнище. Хто розпалив і грівся біля нього? Невідомо… То чому ж він мусить жаліти цього воїна з ворожого племені?

Та все ж підступив ближче, нахилився, і той схопив його за руку. Пальці були холодні й липкі від крові.

— Ільк… Ільк… сину, не проклинай мене. Яка в тебе міцна рука, яка широка долоня… Ти був би добрим ратаєм…

Хотів висмикнути руку і крикнути, що він і так ратай, що коли настане місяць березозоль[35], вони з родовичами виорють і засіють пожню. Це тільки кочові люди не вміють тримати в руках серпа і не обтесують дерево, а зазіхають на чуже…

Та поки добирав слова, щоб сказати все те по-печенізьки, воїн заплющив очі, голова знову впала на землю, потиск пальців ослабнув. Ще силкувався Щось вимовити, але тільки стогін зривався з вуст. Відпустив Роська, щось пошукав у себе на грудях, потім простягнув йому:

— Візьми… і пам’ятай… Я хотів… хотів… степ такий великий, а ми в ньому чужі…— Шепіт урвався, вуста затверділи.

Як не дослухався хлопець, нічого більше не почув, тільки в долоні залишилась кругла бляшка, стис її так, що краї боляче вп’ялися в шкіру. Хотів глянути, але накрила його тінь. Це орел знову з’явився над могильником і в пазурах ніс ягня. «Він несе його сюди, це жертва богам кочових людей…» — Росько стрибнув на коня і, не озираючись, чимдуж помчав геть. І ще довго вчувався над головою посвист могутніх крил.

Роздивився те, що дав йому вмираючий печеніг: це була оберега[36]. Тепер не боятиметься богів тих вузькооких степовиків, бо вони визнають його за свого, допомагатимуть і вказуватимуть прихисток… Мчить Росько, тільки вітер за плечі хапається, тільки рветься трава під копитами Білогривого. Розтулить долоню, а на ній оберега, легка, тонка, бо з бронзи. Глянуть звідти очі, продовгуваті, глибокі. Погляду не можна від них одвести. Ось степ у них вечоріє і губляться в ньому світлі смуги. Хтось легко, нечутно ступає в темряві, розводить руками. Що воно таке? Так бувало з ним, коли засинав на кургані: ніби хтось торкне його і він прокинеться, жахнеться, а навкруг нікого: ніч, зірки, трави пахнуть.

Стисне долоню Росько, і все зникає. Проїде трохи і знову хочеться глянути на оберегу печенізьку. Дивиться, а на ній уже полиски багряні виграють — сонце сходить… Гляне зблизька Росько на оберегу, нічого не видно, лише тонкі рисочки на ній. Одведе руку далі — знову очі на нього видивляються. «Це духи печенігів мене по Дикому полю водять, привчають». Думка радісною впевненістю наповнювала Роська, і він підганяв коня.

Та, видно, й справді боги одвернулися від огнищанського роду. Не дали вони їм грітися під сонцем Дикого поля, ні біля вогнища своїх хиж. У гніві великому й незбагненному одвернулись від дітей своїх, кинули зовсім напризволяще… Не прислали і сонячних птахів.

Нікому було стати на захист огнищан, кинули всі їх на поталу ворогові — приходь і бери в них усе, що вони наносили в кліті… І коли Даждьбог своїм вогненним мечем став обрубувати з обох кінців — увечорі й уранці — ніч, вони вкладалися на спочинок рано і спали міцно, солодко. Не було їм ніякого застереження, ніхто з богів не подав ніякого знаку…

І коли Даждьбог зробив ніч найкоротшою, а трави м’якими від роси, ординці хана Курі вирубали розімлілу сторожу і, закутавшись у туман, підкралися до огнищанських хиж. Трава приглушувала тупіт коней, їхній звук не могли почути навіть собаки. Вони проминули требище Перуна, і бог байдуже зирив на чужинців чорними прогалинами очей.