І вірив, що таке могло статися, бо тільки богам дано знати, в кого яка душа і де вони її взяли, щоб оселити в тілі людини. Могли натрапити в степу, де її загубили тур чи вовк, могли потайки вихопити у ведмедя, поки той спить у барлозі, або силоміць забрати у зайця, вибити з шуліки. Дуже вже кортіло дізнатися Роськові, чия у нього душа? У кого ж дізнатися? Вибирав ночі, коли місяць плив по небу, збиваючи гострим краєм зірки. Хлопець сідав перед Перуном і запитував:

— Скажи, боже, чию душу вклав у моє тіло? Де ти знайшов її, в лісі чи в річці, а може, й справді отут, у степу?

Та Перун мовчав, тільки місячне світло липло до його очей.

— Може, трапилася душа зайця, і вона зробить мене боягузом, а може, — лиса, і буду я хитрим і облесливим. Ще гірше, коли в гадюки взяв, то судилося мені стати зрадником і відступником від звичаїв роду. Скажи, боже? — домагався Росько.

Але німують Перунові вуста. Тільки місяць вгорі сміється-глузує, аж заливається. Холодний той сміх блискучими нитками землю вишиває. Підставивши руку, глянеш на неї, а вона ніби і не твоя. І Білогривий стоїть, мов вкритий прозорим блискучим покривалом. Підійде до нього Росько, наміриться зірвати те покривало, а пальці в гриві заплутаються. Кінь голову поверне, дихне тепло у вухо, аж лоскітно. Це він так по-своєму проситься в степ, бо нудно йому на припоні біля хижі.

Тихо ступає Білогривий, заколисуючи вершника. Усе в степу не таке, як при світлі. Якісь звуки народжуються в ньому, то грізні й погрозливі, а то тихі й ласкаві. Вони заманюють, беруть з собою душу, і він, наляканий, щоб її не загубити, в забутті правує на ті звуки. Ось наче хтось ледь чутно вимовив його ім’я: «Росько-о-о… Росько-о-о!..» Придержить коня, озирнеться: звідки той голос, хто кличе його?

Аж поки здогадається, що то вітер об трави треться, не дає їм заснути, вишукує в темряві найпахучіші з них і затихає.

Росько чує, як вітер покректує й сопе, висотуючи з квітів запахи.

Йому теж доводилося натрапляти на такі місцини, де аж голова паморочилась від пахощів. Постоїть там, вдихне на повні груди і йде далі. Бо знає, що вітер однак не підпустить, клубком тугим під ноги кинеться, м’яко відштовхуватиме. Або ще й скрикне над вухом таким моторошним голосом, що страх іще довго гнатиметься услід…

А то відкриється раптово з пагорба долина, налита темінню, а в ній вогні. Нікого біля них немає. Здалеку ледь жевріють, а Роськові здається, що то сонце в надвечір’ї зронило кілька крапель і вони червонітимуть усю ніч… Це печенізьке кочовище, і вогонь вони возять з собою. Росько, бувало, підкрадеться якнайближче, щоб тільки собаки не винюхали, і видивляється, примічає. На великих возах усе своє добро складають, і хижі теж. Кожухи ніколи не скидають, ні взимку, ні влітку. По землі мало ходять, усе на конях. Коні в них, як і в Брича, маленькі, міцноногі й гривасті. А вже й злющі й непіддатливі, що поки всядеться котрийсь, то попобігає навкруг, нагаєм намахається. У кожного при боці крива шабля і лук за спиною, навіть малеча, ледве ногами перебирає, а вже пнеться тятиву натягнути. Зате ж і стрільці вони, жоден огнищанин з ними не зрівняється. І вцілять в усе, що не їхнє і що око бачить. Скільки вони тих птахів перебили! Усядеться ворона на верхівку хижі, гляди — вже лежить на землі, пробита стрілою. Загаласують дітлахи, схоплять і до вогнища, обсмалять — і вже їжа є.

Якось наскочив на молодих воїнів печенізького улусу, які викупували коней. Таку бучу зчинили, що риба в річці скидалась, а бризки летіли аж до неба. Здавалося, ніби це огнищанські хлопці затіяли купання, штовхають і притоплюють один одного, аж самому закортіло до них. А тут ще й Білогривий заіржав, до води тягнеться. Щось сколихнулося в душі Роська, і він торкнув коня ногами. Печеніги почули іржання і повернули голови до берега. На якусь мить застигли здивовано, а потім скрикнули і вже вмощувались на мокрих коней. І лише тоді жах пройняв Роська: «Злі духи задурманили мені голову… Вони послали мене на смерть. Перуне, допоможи!»

Повертати коня вже було пізно, і він вихопив меча і вдарив його по спині. Білогривий стрибнув уперед, грудьми збиваючи і розкидаючи низеньких печенізьких коней. А вони шкірили жовті зуби і намагалися вхопити його за боки. Росько, схопивши краєм ока, що печенізькі воїни не встигли озброїтись, розмахував своїм мечем з таким завзяттям, що вони, рятуючись, скочувалися з ковзких кінських спин.

Білогривому досить було кількох стрибків, щоб одірватись від переслідувачів. Вони ще тільки розверталися, а він уже був біля берега. Росько ще на скаку нахилився і вихопив з купи одягу чиюсь шаблю й баранячу шапку… Течія несла Білогривого, збоку за нього тримався Росько. Печеніги мчали берегом, щось верещали, вимахували шаблями і пускали стріли. Але тепер їхні погрози не лякали хлопця. Ось їм довелося об’їжджати широку затоку. Поки вони брьохалися у болоті, Росько вже був на березі. Випростався на коні, підняв на списі догори баранячу шапку, заходився крутити нею. Печеніги пронизливо закричали, лупцювали коней і аж підгецували від нетерпіння й безсилої люті.

Росько пожбурив шапку на землю, розмахнувся й шпурнув їм назустріч шаблю. Вихопив свій меч, помахав ним над головою:

— Гу-у-ра-а-а-а! Гу-у-ра-а-а-а!.. — кинув бойовий клич роду і, не озираючись, помчав у степ.

Печенізькі воїни збилися над шаблею і шапкою, наче бачили їх уперше, але жоден не нахилився і не підняв їх. Потім обернулися і довго стежили за русом, аж поки він не зник у променях призахідного сонця…

Чим далі в степ протоптував стежки Білогривий, тим частіше натрапляв Росько на кочових людей. З’являлися вони завжди перед ним несподівано, якусь мить вдивлялись, теж вражені його появою у цих місцях, а потім мовчки кидалися переслідувати. Летіли позаду нечутно, наче не торкалися землі чи були безтілесними тінями. Білогривий легко й нестримно розсував грудьми стіну трави, вибивав у землі могутніми копитами ямки і, вихопившись на пагорб, коротко іржав, ніби сповіщаючи усьому навколишньому світові про свою силу та спритність. Після себе залишав широкий слід. Зате під ногами печенізьких коней наче й жодна бадилина не ворухнеться, жодне стебельце не трісне, бо ні звуку не долине до втікача. Тому й видається йому інколи, що ніхто за ним не гнався, що це кінь, невідомо чому зірвався і мчить степом, гублячи з рота піну.

Та, озирнувшись, бачив за собою комонників, які з мовчазною впертістю підганяли коней. Було щось моторошне в цій їхній затятості. Роськова душа наливалась жахом і недобрими передчуттями, рука мимоволі сама підстьобувала Білогривого.

Печеніги, якщо не губили слід, переслідували його аж до селища. Зупинялись лише тоді, коли Білогривий зникав між хижами. Збивались докупи, збуджено перемовлялись, вимахували один до одного шаблями, ніби збирались битися між собою. Потім, бувало, й стріли пускали в бік селища, щось вигукували, аж поки огнищанська сторожа, виставивши довгі списи, не налітала на них. Кочівники сутичок уникали, вишкіряли дрібні зуби, насували на самі очі баранячі шапки і показували в Дике поле. Невідомо, чи то заманювали, чи погрожували, що прийдуть з більшою силою? Огнищани на них рішуче наступали, прихищалися від стріл щитами, але далеко за ними не гнались.

А Роська уже ніщо не могло відвернути од степу, тепер він манив його. І хіба зупинить думка про печенізьку стрілу чи волосяний аркан, що в будь-яку мить, наче гладенький полоз, стисне шию. Тепер уже вивідав, яка найстрашніша небезпека чекає на нього, тому й стережеться. Та це зовсім не остудило його потягу до блукань у Дикому полі. Навпаки, бажання звідати оте гостре відчуття загрози, впевнитись у своїй силі й удачливості штовхало шукати зустрічі з кочовими людьми…

За цим улусом він стежив ще з учорашнього ранку. За цей час нічого не сталося, тільки пси натрапили на його слід. Він заманив їх далі від кочів’я і там убив двох, інші повтікали. Ще довго вітер доносив їхній гавкіт та підвивання.

Тоді хлопець далеко об’їхав юрти і заліг неподалік від табуна, сподіваючись нишком відбити якогось коня і привести до Брича. Прошмигнув лис, худий і облізлий, голосно принюхуючись до запахів. Орел так високо в небі плив, що його тінь навіть не сягала землі. Від крайніх юрт вихопилась група комонників. Щось вигукували і над головами в них зблискували шаблі. Росько підхопився: невже помітили його і кинуться наздоганяти?