Але печеніг не звертав на Роська уваги. Сидів, натягнувши на голову кожуха, ніби відгородившись від усього світу, й похитувався…

Росько відвернувся і одразу ж забув про нього. Кочовище спало, глибокий сон після втомливої переправи зборов і міцних, загартованих на степових вітрах кочівників, і безвусих воїнів, які й уві сні гарцювали на конях та вимахували шаблями. Юрти бовваніють, місячне сяйво росу на них визбирує. Їх багато, оточили Роська, що не може відразу і второпати, куди йти, де непомітніше прослизнути. Шукають очі найближчої і найбезпечнішої дороги в степ, а навколо печеніги сплять. Може, до річки краще податись, шубовснути у воду, нехай спробують спіймати. Перебереться на той берег, а там боги вкажуть дорогу в свою землю. Ні, пропаде в Дикому полі… Ех, якби кінь, якби Білогривий! Сів би оце на нього, і вітер не наздогнав би…

Ханська юрта найвище стоїть, півнеба затулила. Сидять біля неї навпочіпки охоронці, дрімають. Сон шаблею не побореш, не зарубаєш, підкрадається він непомітно, м’яку і теплу руку на очі покладе, і вони злипаються. Зморив сон і огнищан. Та вони й не боролися з ним, бо хоч у ньому побудуть на волі, вільно руками змахнуть.

Неподалік тупцюють вигуляні коні. Повернув Росько голову в той бік. І Білогривий там, припнутий до кілка. Може, оце він копитами землю б’є і тихим іржанням подає йому знак. Спробувати підповзти і свиснути? Конюхи ж ханські сплять, вважаючи, що ніхто не наважиться зазіхнути на добро грізного Курі.

І Росько поповз, звиваючись і розсуваючи шаблею траву. Ніколи ще тіло не було таким спритним, а дихання легким. Очі пильно вдивлялися в темряву, а слух ловив з надією кожен звук. Тупіт дужчав, а іржання голоснішало… Він упізнає, це справді Білогривий. Хіба в усій орді знайдеться кінь, копита якого так гримотіли б по землі, хіба має котрийсь таку довгу шию, з якої вилітали б такі звуки…

Хлопцеві навіть не довелося свистом полохати тишу і виказувати себе. Тільки підвівся з трави, простягнув руку, а Білогривий боком ходить, спину підставляє. Махнув Росько шаблею, і вже він вільний, залишилось тільки стрибнути на нього і полетіти в поле. Та стогін зупиняє, робить враз усе тіло важким і незграбним. Склепив сон огнищанам очі, а душі закрити не міг, ото вони й стогнуть, скаржаться місяцю, зіркам, а може, й богам, якщо ті покинули пущі й пожні та прийшли за ними в Дике поле. Роська цей стогін у самісіньке серце вразив, бо виходить, що забув родовичів, коли шабля печенізька над головою зблиснула. Кинувся чимдуж сам рятуватись, а вони нехай пропадають. Кара богів упаде на нього за такий намір, за слабкодухість, за те, що знехтував звичаями племені.

Білогривий повід натягує, у поле рветься, Роська заохочує. Чим довше стоїть серед сонного кочовища, тим нетерпеливішим стає кінь. Ось він заіржав, високо піднявши голову, затанцював на місці, мовби пробуючи силу своїх ніг. Один з ханських охоронців підняв голову, безтямним поглядом довго вдивлявся у ніч, а потім знову прихилився до списа. Росько сховався за коня і, заспокоюючи його, гладив по шиї.

Коли небезпека минула, тихцем повів його туди, де спали полоненики.

Зупинився над ними, гострий жаль і туга витіснили з душі страх за власне життя. Навіть сон не міг стерти з їхніх облич страждання і безнадію. Болісно скривлені вуста, глибоко запалі очі, судомно стиснуті руки. Чомусь нагадали вони Роськові руки Брича, які він тягнув з порубу. А хіба зараз огнищани не в порубі? Тільки дуже великий він, небо в нього — стеля, а стіни від краю до краю розступилися… Зіркам вільно тільки тут, зірветься якась, спалахне на півнеба, висвітлить лиця полонеників і зникне. І тоді ще темніше стає і безжально б’є в груди відчай.

Як порятувати родовичів, чим допомогти?

Ішов, а сам щомиті очікував, що в спину вдарить розпачливий крик Ілька, який втратив не тільки батька, а й полоненика і зброю. Тоді схопляться ханські охоронці, воїни кинуться звідусіль на Роська, тоді уже неминуча смерть.

— Дядьку Родь, дядьку Родь!.. — тихо окликав і зазирав в обличчя сонних огнищан. А вони тулилися один до одного, припадали до землі й ладні були б ніколи не прокидатись. Ходив між ними, аж поки старійшина не відгукнувся. Лише по голосу й упізнав, бо дуже схуд, широкі плечі ледь прикривала пошматована сорочка. Підвівся назустріч і захитався. Наче примара, а не колись могутній чоловік, стояла перед хлопцем.

— Росько… ти… з Білогривим… — Виставив наперед руки і, шиєю крутонув, видихнувши. — Рубай швидше мотузок, бо зараз прокинуться кляті вовки! Буди людей, тільки тихцем! Чуєш, тихцем, щоб не полякались, шум не зчинили!..

Та де там тихо! Огнищани, спросоння нічого не втямивши і гадаючи, що прийшла воля, радісно загомоніли. І мовчазний степ ожив голосами, вітер підхопив їх, розніс по кочовищу. Декому ввижалося, що то не юрти лихих кочівників навкруг, а копи жита, що самі вони на пожні лягли спочити. І очі туманились сльозами полегшення й шукали стежину до рідної хижі. Та де її знайдеш, коли кругом налита темінню ніч, а зранені ноги шмагає колюча, жорстка трава? А біля ханської юрти заворушилась охорона, уже біжать печеніги, відганяючи сон погрозливими вигуками.

— Розбігайтесь, огнищани!.. Розбігайтесь!.. — гукнув старійшина, уже не криючись: — До річки тікайте, там плавні!.. Я поведу вас! Ось я! Гайда!

Посунули гуртом, штовхаючись і спотикаючися, боячись втратити голос старійшини. Підхоплений єдиним поривом, подався за ними і Росько, тягнучи за повід коня. Той злякано хропів й високо задирав голову. Надія на врятування гнала огнищан нестримно. І ось уже очі впіймали зблиск води, місячну стежину аж на той бік. Швидше туди, ступити на неї, таку тверду й блискучу. Перебіжать по ній один за одним, а потім вона обломиться під ногами переслідувачів, і духи водяника затягнуть їх на дно…

Біжать… Аж дух забиває і уже дихати нічим. Здається, що вітер змотав у клубки все повітря і покотив кудись. А в груди вливається темрява. Та не вдалося добігти до ріки, бо враз шлях перетяла несамовите і пожадливе:

— А-а-а!.. А-а-а.. — І чорні тіні метнулися навперейми, збиваючи і топчучи огнищан.

Вони, мов наткнувшись на стіну, зупинились, а потім кинулися врозтіч. У цій метушні Росько загубив дядька Родя. Вистрибнув на коня і аж тоді побачив зовсім близько його високу постать. Приземкуватий печеніг гнав його назад, до ханської юрти. Вигукував щось дике і вимахував над головою арканом. Ось мотнув його, і старійшина звалився в траву. Ще зопалу схопився, але печеніг, відкинувшись тілом назад, знову збив його. Росько відчув, як поважчала шабля в руці, вдарив коня. Печеніг не чекав нападу і не встиг навіть голови повернути. Випустив з ослаблених рук аркан і упав навзнак. А старійшина вже виплутував тіло із зашморгу.

— Швидше… дядьку Родь, підводьтесь, бо біжать уже! — нахилився з коня, за руку вхопив: — Сідайте на Білогривого!

— А витримає мене? — на мить завагався старійшина і додав: — Хоча що там від мене залишилось. — Говорив так спокійно, так неквапливо всідався, наче й не свиснула стріла біля вуха, наче то не на них шаблюками вимахували печеніги.

Білогривого не треба було підганяти. Розпачливе волання полонеників, дике виття кочівників підхльостувало і вказувало шлях — в ніч. За ними ще спробували гнатись, але темінь сховала втікачів. Ще якийсь час печеніги могли чути, як під могутніми копитами Білогривого дзвенить земля; але згодом усе вщухло.

Наступного дня і ще одну ніч Росько і старійшина, хоч як вдивлялись і вслухалися, але нічого не помічали позаду. І уже тоді, коли гадали, що уникнули погоні, збили з сліду переслідувачів, далеко в долині з’явилися темні цятки. У сонячному мареві очі не могли розрізнити, де вони пливуть: у небі чи на землі. Спочатку втішали себе, що, може, й справді то зграя птахів летить небокраєм. Бо хто може безборонно блукати у цьому безмежжі, де панують лише сонце і вітер. Тільки їх лиха доля закинула сюди, але боги допомогли втекти з полону, оборонять і від усілякої напасті.

Білогривий міряє підтюпки степ, то пірнає у трави, мов у річку, то виносить їх на пагорби, облизані вітровіями, ніби злітає під самісіньке небо. Сонце ближчало, обгортало духмяною і спекотною хвилею. У такі хвилини Росько придержував коня, бо здавалося, що пагорб сам пливе нечутно, несучи їх на собі. Та коли повертався назад, то це відчуття відразу ж зникало. Цятки невпинно наближались, і тепер уже не було сумніву, що то погоня.