— Печеніги! Вони наздоганяють нас, — неголосно сказав Росько.

— Все ж таки винюхали, поганці,— обернувся назад дядько Родь. — Тепер їх не так просто позбутися… Хоча б швидше ніч…

Росько глянув на сонце, похитав головою, але нічого не відповів. А сам подумав, що, може, натраплять на якесь поселення руських людей. Там перечекали б. Покрутилися б печеніги та й подалися б назад. А вони попередили б про те, що хан Куря збирає велику орду, щоб війною на Київ іти, та й подалися б самі до своєї весі. Бо рід огнищанський ще не загинув, коли є старійшина. Тільки в котру весь їхати, не знав Росько.

Але ніде жодного димка не видно. Куди не глянь, пустка на всі боки, навіть байбаки в нори поховалися, тільки гадюччя скручене то тут, то там виблискує. Непривітно скрізь, ворожнечею віє звідусіль. Від цього тиша ніби стискає і серце давкою грудкою колотиться в грудях.

Річка зблиснула між зеленими травами. Перезирнулися Росько і старійшина, а Білогривий потягнув ніздрями повітря і сам у той бік повернув… Річка виплеснула перед ними свою широчінь, гребені хвиль перегородили її від краю до краю. Може, духи допоможуть, і котрась із них підхопить, перенесе їх на той бік. Рідні ж вони, плинуть біля їхніх весей, землі їхньої торкаються. І аж ось куди добігли, в чужі степи, й пороги їх не порозбивали.

Припали до води, п’ють і ніяк не можуть напитися. Солодка вона їм, така, що, здається, п’ють не воду, а воля вливається у груди. Та підвели очі, глянули перед собою, і річка кригою взялася, холодом скувало ноги й поворухнуться ніяк — на протилежному березі вершники в баранячих шапках гарцюють. Щось вигукують, арканами вимахують. Здалеку везли вони їх, щоб русів пов’язати міцно, щоб уже більше не випорснули з самих рук. Хан наказав не випустити їх з поля, щоб не попередили київську княгиню про близьку небезпеку.

Аж не повірив очам своїм Росько, коли печеніги стали спускатися крутим берегом до води. «Згинь, маро!.. Згинь, клятий злий дух!..» — шепотіли вуста, а погляд блукав по річці вгору-вниз, мовби запитуючи: «Як же це вона, така могутня і стрімка, не може взяти під свій захист нас двох, зморених і гнаних». А може, водяник спить о цій порі, бо ж сонце палить немилосердно? Заліг на глибині, де джерело холодне б’є і струмінь вимиває з-під скель чистий пісок. Треба крикнути гучно, вкласти в голос усю силу, щоб воду сколихнув, вирвав зі сну водяника. Нагадати йому, що це він, Росько, кличе, просить захисту. Хіба забув, як змалечку виколисував його на своїх хвилях, лоскотав білою піною? А ще сказати б, що це Росько взимку пробивав лунки для його духів і завжди приносив жертву. Треба про все нагадати. От тільки відшукати б те місце, де він спить. Кажуть, що там вода бурунами клекоче і роями бульбашки злітають.

Провів ще раз поглядом по річці, але нічого не помітив, навпаки, вона зовсім заспокоїлась і навіть зникли хвилі, лише одна до берега прибилася, схопилася за траву. Тягне її за собою, у воду. Росько розгублено глянув на дядька Родя, невпевнено спитав:

— Попливемо?..

— Куди?.. Прямо під копита печенізьких коней? Виловлять арканами, краще вже до водяника в роби… Гайда у степ!..

Та степ уже не розступався перед ними, і земля не лягала рівно під копита Білогривого, а він сам шукав її. І дедалі частіше не знаходив, спотикався, здригався усім своїм могутнім тілом. Трава вже не стелилась під ним, а збивалась цупкими жмутами, і копита важко виривалися з них. Росько невідривно дивився вперед і щоразу, коли кінь спотикався, в ньому наростав розпачливий зойк. Але він міцно зціплював зуби і тільки важко дихав. Його молода душа рвалася до небокраю, усе в ній волало: «Швидше, швидше!» А ще благала духів землі, щоб позаду них розкололи вони твердь чи проорали своїм невидимим ралом глибоку борозну, в яку з розгону упали б оті безжальні й затяті кочові люди. До духів вітру зверталась душа, щоб вихорів наслали на ворогів, нехай би закрутили, кучугурами піску завалили. Духи неба, наймогутніші й наймилосердніші, наженіть на землю чорних хмар, щоб вони в печенігів зір забрали, стіною непроникною стали перед ними. Росько вірив, що так станеться, що боги почують його благання і відгукнуться. Помітять їх серед цього безмежного степу й одвернуть смертельну небезпеку.

Старійшина Родь не звертався ні до богів, ні до духів, і не було в нього віри на порятунок. Але душа його не металась у розпачі й відчаї і нікого не кликала на поміч. Єдине гризло його серце, що прийме смерть далеко від рідної весі, далеко від могил своїх предків. Передчуття неминучої загибелі туманило його очі.

І невимовно гірко стає старійшині від того, що нікому буде сотворити над ним тризни, що не попливе в свою останню путь по річці в човні, видовбаному з сосни родовичами. Зла сила зігнала огнищан з рідної землі, розвіяла по білому світу. Загинув рід, нема вороття… А Росько? Хіба й на нього чекає смерть? Він же вміє з богами говорити, на нього ж Перун свій знак поклав. Старійшина гладить поглядом біляве волосся, засмаглу міцну шию, широкі плечі… Ні, він не повинен загинути, не повинен… Останній вільний огнищанин на цій землі.

Як уберегти його? Якби Білогривий ніс лише одного Роська, то печенізьким коням нізащо не наздогнати б його. Їхні коні теж устеляють степ піною. Обертається назад — погоня вже близько. І у вузьких очах кочівників бачить нещадний вогонь смерті.

Душа його твердіє і упокорюється неминучості. Тільки хоча б на мить відчути під ногами ту землю, яку змалечку сходив босоніж, вийти на крутий берег біля кузні, глянути на річку, далекі луки, по яких зараз бродять бусли. Підставити обличчя вітрові, вдихнути його для останнього войовничого крику. І коли побачив на високому пагорбі дерево, спрямував коня до нього. Колись це була могутня сосна, кора якої палахкотіла на сонці чистим вогнем, немов полум’я вихоплювалось із глибини землі. Орли гніздилися на ній, і молоді птахи падали вниз, пробуючи ще слабкі крила. Та хіба вистояти сосні проти степових вітрів — висушили і зломили вони її. Залишився від неї лише стовбур. Стояв білий і рівний, як бойовий спис. Старійшина зістрибнув з коня і підійшов до нього, провів рукою по дереву. Стовбур був гладенький і теплий. «Сонце часто зупиняє на ньому свій погляд… Отож і мене бачитиме завжди, душу мою не залишить напризволяще, а поведе за собою в мою рідну землю», — глянув під ноги, підібрав і відкинув кілька сухих гілок, ніби розчищаючи для себе місце.

— Дядьку Родь, ви чого? — запитав Росько, і раптом страшний здогад промайнув у його очах: — Ні, ні, не треба! Не залишайтеся!.. Білогривий сильний, ми втечемо від погоні. Гляньте, уже вечір надходить! А то я теж з вами… — голос Роська урвався.

Старійшина похитав головою:

— Боги визначили під цим деревом кінець мого життя. Я чую голоси своїх предків, вони кличуть мене до себе…

Росько хотів заперечити, але дядько Родь зупинив його владним помахом руки:

— Я ще можу трохи прожити, але тоді я вкраду життя в тебе. З нас двох може врятуватися лише один. Я, старійшина Родь, велю тобі їхати по руських землях і попереджувати про небезпеку!.. Нехай готуються до брані з кочовими людьми!

Росько впав на кінську шию, занурив обличчя в білу гриву. Старійшина підійшов до нього, легенько доторкнувся:

— Не побивайся за мною, така воля богів… Нема більше на світі огнищан, але багато родів на нашій землі, вони приймуть тебе… Бо всі ми — один великий рід, ім’я якому Русь. Їдь до них, попередь! — І він плазом шаблі вдарив коня.

Кінь злякано захропів і пустився чвалом через видолинок. Росько ще міцніше вчепився в гриву, плечі його здригалися. Білогривий. Оце й усе, що в нього залишилося від минулого…

Старійшина залишився наодинці з світом. Випростався, глянув з пагорба — і далеч відкрилася перед ним незмірна. Річка переорала степ, і він уклонився їй:

— Пропустиш мою душу в рідну весь… — Мовив до трав: — Ростіть густі й високі, щоб звір усілякий водився серед вас. А ще прошу, коли руські люди з полону втікатимуть, то щоб схоронили…