Нарешті Уш показав на сліди коліс, що виднілися на пригірку, а далі зникали в лісі. Залягли неподалік. Бродники відразу ж уклалися перепочити, навіть, не виставивши сторожі. Росько, здивований такою безтурботністю, сам став набиватись у вивідники. Та Уш тільки відмахнувся:

— Ет, краще відлежуйся, бо дорога на тебе чекає нелегка. А тут нам остерігатись нікого. Це нас нехай бояться і обходять, — вуста його скривились у посмішці, а в очах — виклик і погорда, ніби перед ним стояв не хлопець, а котрийсь із тих, хто завдав йому страждань, загнав у похмурі плавні. — Орда ще далеко, а княжі люди сюди не заходять. Тут, хлопче, межа Дикого поля, далі вже руська земля…

Прокинулися від натужного рипіння возів, погейкування погоничів, ревіння худоби та іржання коней. Купецька валка котилася з пригірка. Бродники наче й не спали, підхопили зброю і перегородили дорогу. Уш з-під руки хвилю видивлявся на валку, потім вдоволено гмикнув:

— Київський купець додому добивається… З Хозарії повертається, багато худоби набрав і табун коней гонить.

Передні вози, наштовхнувшись на лаву бродників, зупинились. Над валкою заклубилась хмара куряви. Ось з неї вихопився вершник. Угледівши бродників, рвучко зупинив коня.

— Що за одні? Чого заступили шлях? Я київський гість Крутій. Торгував у хозарських землях, додому повертаюсь. Маю від князя дозвіл на проїзд у його землях.

Уш виступив наперед, махнув своїм товаришам, щоб опустили списи й луки.

— А тут землі не княжі.— Подумав і додав: — І не боярські… Тут ми владарюємо, бродники. Чув про таких, а може, й зустрічався колись?

Купець при цих словах схопився за меч, заволав:

— Люди, люди! Сторожа, до мене! Ось ці голодранці князя гудять, добро намірились забрати! Ми будемо оборонятись. Чуєте, ви? — І замахав на бродників мечем. — Ми вас порубаємо, кляті здирники. Свого добра не нажили, то на чуже зазіхаєте?.. — погрожував, а в самого очі злякано бігали.

— Не пащекуй, київський купець! — урвав його мову Уш. — Не кляни нас марно, бо огніваюсь — тоді ніщо тобі не допоможе. Слухай уважно, щоб утямив усе добряче. Цього разу ми не зачепимо тебе, хоч у моїх хлопців руки так і сверблять розв’язати твої міхи. — Обернувся і весело, заохочуюче підморгнув бродникам. Але ті дивилися похмуро й погрозливо. — Не зачепимо цього разу, — повторив, — бо така воля нашого ватага. Велів він оцього отрока, — показав на Роська, — до Києва взяти з собою. Вість везе він у руські землі. Орда йде незліченною силою, попередити треба князя, люд у весях, щоб готувалися до бойовиська…

— Печеніги йдуть… печеніги йдуть… Треба вість нести до Києва швидше, швидше… — загомоніли слуги та сторожові воїни купця. Роззиралися, гуртувались ближче до возів, ніби печеніги вже чатували на них у ліску. Тільки Крутій полегшено зітхнув, витер спітніле чоло. Видно, звістка про ординців його не дуже стурбувала. Чіпко оглянув Роська, руки, плечі, наче збирався на них клунок докласти, затримав погляд на Білогривому.

— А кінь чий?

— Тепер його, у хана викрав… — відповів Уш.

— О-о-о, сам Куря їздив? Добрячого товару вартий цей кінь, — заздрісно прискалив око купець.

Росько обійняв за шию коня, немов заступаючи собою, спідлоба кинув гострий погляд на Крутія. Той улесливо посміхнувся до нього:

— Тримайся ближче до мене, отроче. Я доведу тебе до Києва… — ще раз глипнув на Білогривого, не стримався: — Однак доброго коня маєш, князям на ньому тільки їздити, — і, зриваючись на крик, скомандував: — Рушай, рушай!

Ще довго виднілися на пригірку бродники. Стояли нерухомо, і Роськові здавалося, що то молоді дерева вибігли на крутизну і дивляться йому вслід.

Купець вказав огнищанинові місце біля себе, і той слухняно їхав поруч. Чим далі вони від’їжджали від того місця, де його перестріли бродники, тим більшою пихою наливався він. Тепер уже неприховано милувався Білогривим, а Роська ніби й не помічав. Хлопець з ненавистю поглядав на його широку спину, гачкуватий, ніби в коршака, ніс: «Це той жорстокий і підступний купець, який у порубі тримав Брича… Багато робів у нього, біжать за возами, підпирають їх у рівчаках та яругах. А Крутій ще й нагаєм шмагає. Спробував би мене…»

Валка рухалася швидко. Худобу і коней погнали іншою дорогою, де були добрі випаси, залишились тільки вози з поклажею. Тому навіть уночі не зупинялися. Провідник якимсь дивом тримався дороги, мабуть, боги вели його. Це був невисокий чоловік, засмаглий і наче висушений на сонці. Обличчя дрібне, тільки з-під густих брів пильно дивилися сині очі. Йшов попереду і ступав так легко й невтомно, що валка ледь устигала за ним. Це була, мабуть, єдина людина, до якої купець ставився з запопадливістю. Прозивали його Бігун. Молодий огнищанин часто ловив на собі його погляд, і тоді, мовби крізь синяву неба, падав на нього сонячний промінчик. Коли ж Росько якось опинився поруч, запитав:

— Ти й справді вість несеш у Київ? Сам орду бачив?

— Мене печеніги в полон вели, а я утік, — гордо відказав хлопець. А тоді занепокоївся: — А ми встигнемо попередити, не забаримось?

— Устигнемо, звірся на мене… Мене жоден печеніг не дожене… — засміявся Бігун, і дрібні зморшки всіяли його обличчя.

Степова гроза наздогнала валку перед самісіньким ранком. Червоний диск сонця тільки виткнувся з-за обрію, як його затулило чорними хмарами. Сонце ворушилось під ними, кидало сліпучі стріли, які з гуркотом і шипінням пролітали над подорожніми, падали серед дерев, підпалюючи зелене листя. Вода вирувала під ногами, під нею губилась дорога, але Крутій підганяв Бігуна, і той вів валку крізь грозу.

Сам же купець з кількома слугами зупинився під розлогим дубом. Завернув з собою І Роська:

— Нехай вози їдуть далі. Ми на конях швидко їх наздоженемо. А поки що спочинь, хлопче, а то ще звалишся під копита коня, змарнів зовсім… Лягай спочинь, ми тебе збудимо…

Говорив улесливо, аж в рухах з’явилась незвична поспішність. Він метушився перед хлопцем, а сам усе заступав йому дорогу, відтіснював далі, у ліс. Сторожа мовчки стежила за припрохуванням хазяїна, списи тримала напоготові. «Чого це вони на мене вовками дивляться? — зиркав на Крутієвих слуг Росько. — Їхній купець так солодко мовить, так піклується, а вони ладні накинутись на мене». Вибрав під дубом суху місцину, скоцюрбився, зігріваючись.

І відразу ж заснув, мов пірнув у темну воду. Понесла вона його повз береги, високі й зелені. Розгойдувалось гілля дуба над ним, а йому здавалось, що це вимахують крилами сонячні птахи. І жевріє, розростається в ньому нетерпіння, бо знає напевне, що вони зараз скидатимуть на землю своє сяюче пір’я. Від цього чекання серце б’ється гучно-гучно. Ось зблиснуло світло, впало на лице. Йому б руки простягнути, схопити ту пір’їну, а не має сил… «Що ж мені діяти? Пір’я мимо летить, у землю вгрузає. Боги, допоможіть спіймати! Рід свій порятувати! Допоможіть…» — схлипнув Росько і прокинувся.

Сторопіло озирнувся навколо. Де це він? Якийсь ліс, птахи виспівують чисто й дзвінко, дерева обступили, сонце крізь листя пробивається, мерехтить сліпучими цятками по траві, йому повіки лоскоче… Потім згадав купецьку валку, Крутія, його сторожу. Але куди вони всі поділися?

— Еге-е-й… — спочатку тихо, а потім дужче гукнув: — Еге-е-е-й!..

Та голос його загубився серед дерев, навіть птахи не примовкли.

Росько схопився, вибіг на дорогу — на мокрій землі залишилися тільки сліди кінських копит.

— Покинули… забрали коня і втекли… Перуне, покарай того клятого Крутія, покарай!.. — упав на дорогу, загамселив кулаками по слідах, сльози розпачу й відчаю закапали з очей.

Довго лежав, аж поки сонце не зупинилось над ним. Теж завмерло нерухомо, упершись палючими променями в мокру землю. Вони підповзали під Роська і легесенько підштовхували, дихали спекотно в лице.

Тоді він підвівся й пішов дорогою. А сонце гналося за ним і все підштовхувало. Спочатку ніяк не міг зрозуміти, що воно від нього хоче. А потім вжахнувся від думки: «А моя вість? А якщо той підступний Крутій не попередить киян? Орда ж, мабуть, уже зібралася, може, уже й рушила… Я й так забарився… Треба поспішати».