Глянув у небо і ледь не застогнав старий воїн, бо воно було високе і синє-синє. Та відігнав гіркоту, тільки подумав: «Добре буде там моїй душі». Найнижче уклонився землі:

— Щоб була ти завжди плодюча й квітуча, щоб ворогів поглинула… А ще хочу, щоб топтали тебе ноги Роськових дітей і внуків… Врятуй його, вистели рівну дорогу. А моє тіло прийми до себе.

Попрощався старійшина огнищан із річкою й травами, небом та землею, і вони почули його голос, бо налили такою силою, що тіло його аж дзвеніло. Махнув шаблею — погнав вітер, тупнув ногою — пагорб захилитався. А тут уже й печеніги насідають звідусіль. Та підходити близько остерігаються, бо страшний і лютий був у свої останні хвилини старійшина Родь. А він гукав їм:

— Налітайте, поганці, налітайте! Я стою руською заставою у Дикому полі! І вам її не обійти, не скуштувавши моєї шаблі. Підходьте, підходьте… Гу-у-ра-а-а-а!..

Довго бився з кочовими людьми старий огнищанин. Розвівався на сухому вітрі сивий чуб, очі зблискували завзяттям і відвагою, шабля блискавицею злітала над головами ворогів. І нічого не могли вдіяти проти нього вони. І в чорних печенізьких серцях оселився острах, бо гадали, що це не людина б’ється з ними, а сам дух. Накинули на нього аркан, але і його встиг розрубати огнищанин. Тоді воїн, дикого вигляду якого жахалися самі печеніги, під’їхав і замахнувся на нього ззаду. Старійшина Родь не встиг відбити цього удару. Він тільки побачив, що сонце зірвалося з неба, розкололось на безліч дрібних вогненних скалок, і вони болюче впали йому в очі…

Мов невидима стріла вдарила в груди Роськові, він скрикнув і оглянувся. Суха сосна пробила небо, і на самій її верхівці побачив він зелену гілку.

Аж до заходу сонця гналися за молодим огнищанином печеніги. Білогривий припадав до самісінької землі, і звук його копит захлинався в тупоті коней переслідувачів. Росько вже не підганяв Білогривого і не відчував руху. Тільки люті погляди пропікали спину, і йому хотілося впасти на землю й заплющити очі міцно-міцно. Та раптом тупіт позаду урвався. Це сталося так несподівано, що боявся повірити. Обережно озирнувся — печеніги справді зупинилися, збуджено перемовлялись і тицяли руками в бік річки.

Росько й собі глянув туди. Від річки, що відгородилася од степу очеретами, швидко наближався гурт людей. Ішли мовчазні й грізні, наче виросли із зелених присмерків, що вже виповзали на берег.

— Бродники… бродники… Люди з плавнів… Злі духи наслали їх!.. — загаласували печеніги й заходились шмагати коней, але вперед їх не пускали, крутилися на місці.

Молодий огнищанин нерішуче роззирався навсібіч, аж поки чийсь голос не гримнув на нього:

— Чого шию, мов гусак; витягуєш, навіщо під стрілу підставляєш? Ану ж, швидко з коня, ховайся у траву!..

Росько вмить опинився на землі, над ним засвистіли стріли. Два печеніги відразу ж були збиті, а інші, розпачливо верескнувши і підхопивши повіддя убитих коней, кинулися навтьоки.

Тільки широкий слід залишився після них.

Довго вели бродники Роська драглистими стежками. Йшли слід у слід виважуючи кожен крок, і лише високі тички вказували безпечний шлях. Та їх теж треба було вміти розрізняти, бо бродники ставили й такі, котрі могли завести непроханих гостей у трясовини, звідки ще ніхто не повертався. Там болотяні духи хапають кожного, хто з’являється в їхніх володіннях. Страшні, незвідані це були місця. То спокійна гладінь чистої води раптом збуриться пухирцями, щось клекотить там, мов духи вечерю собі готують, то купина закружляє на місці й зникне, тільки наче хтось чавкав й сопе.

Іншим разом Росько вжахнувся б, а це йшов, байдужо ступаючи за худим високим бродником, який весь час оглядався на нього, і в очах його прозирала недовіра. Душа молодого огнищанина рвалася назад, під ту суху сосну з зеленою гілкою, де лежав старійшина його роду. «Добре вітрові, в усіх усюдах він буває, безборонно віє над пагорбами. А мене ведуть кудись силою… І Білогривого забрали, може, теж ніколи більше не побачу…». Задумавшись, ступив крок убік й одразу провалився аж під пахви. Худий бродник схопив його обома руками за плечі, захрипів у самісіньке вухо:

— Куди тебе злі духи несуть, утопишся, й знаку не буде… Тримайся за мене, міцніше… ось так. — Він напружився, аж на тонкій шиї набрякли жили, і витягнув хлопця з трясовини.

Мешкали люди плавнів на острівці, зарослому м’якою травою, крізь яку проступала вода. Півколом тулилися одна біля одної кілька хиж з очерету. Посередині на широких пласких каменях палахкотіло вогнище. Біля нього навпочіпки сидів чоловік. Очі мав темні й глибокі, глянув на прибулих і мовчки кивнув. Роськові захотілося сховатися від його погляду.

Наперед виступив худий бродник, поклав на плече Роськові чіпку руку:

— Ось, Смілко, хлопця в печенігів відбили…

— То й що з того? — кинув чоловік біля вогнища.

— Каже, що до Києва прямує… Що з ним будемо робити?

— До Києва? — протягнув аж наче весело чоловік і підвівся. Був невисокий на зріст, але такий кремезний, що заступив собою вогнище і його тінь упала на Роська. — До Києва? — перепитав, підходячи ближче. — А до кого ж ти там добиваєшся? Може, боярський син?

— Гех, теж скажеш, — коротко реготнув худий бродник, — та в нього руки порепані від рала та меча…

Смілко гостро глянув на нього:

— А ти, Уше, придерж язика! Коли дозволять, тоді й скажеш. Завжди гарячкуєш…

— Та я що, я нічого, — взявся виправдуватись Уш. — Тільки хлопець розповідав, що орда випалила всі поселення на тому високому березі, багато родів у полон повела…

— І твій рід забрала? — запитав Смілко. Росько тільки кивнув головою. Хотів сказати, що й старійшину під сосною в Дикому полі, зовсім звідси неподалік, убито, але ніяк не міг розціпити зуби.

— Та його всього тіпає,— підійшов ближче ватаг бродників. — Ану накиньте на нього кожуха, хлопці! — Вмостив Роська біля вогнища, сів поруч. — То, кажеш, орда велику силу збирає, готується на Київ рушати? А ти їхав попередити? — Підкинув галуззя у вогонь. — Чули? — звернувся до своїх товаришів. — Яка буде ваша рада? Орда на стольний град іде…

— То нехай собі йде. А нам яке до цього діло? — вихопився знову Уш. — Кого попереджувати, князів та бояр? Вони мені залили сала за шкіру, вік пам’ятатиму. Через них тут гибію. Та нехай печеніги їх усіх спалять, щоб вгоріли без диму! — скреготнув зубами і аж схлипнув від люті. Щось зашепотів сам до себе, сипав прокльони.

Смілко слухав його, опустивши голову. Запала тиша. Усі чекали, яке слово вимовить ватаг. Він підвівся, оглянув бродників:

— Ми теж не по своїй волі тут опинились, кожного сюди пригнало лихо… Та не про це нині мовиться. Ти забув, Уш, що, окрім князів, бояр та купців, у Києві ще багато людей є, роби зі своїми жонами та унотами… Боярам що, вони і відкупитись можуть. А ці чим відкупляться, своїм життям? Налетить орда зненацька — одних порубає, інших у полон забере. Нікому буде й оплакувати руську землю. Чуєш? — Але той не відгукнувся. Тоді Смілко владно сказав: — Ось що, треба вивести хлопця на гостинець[39], може, валка купецька трапиться. А ні, то сам нехай добивається, дорогу покажете. Коня має добрячого, перепочине ніч і гайда… Уше, ти поведеш!

Худий бродник зірвався з місця:

— Не поведу! Не поведу, хоч киньте у найглибшу трясовину болотяним духам! Про мене, то нехай увесь світ візьметься вогнем, так мені гірко. — Очі Уша палали ненавистю.

Ватаг бродників зупинив на ньому важкий погляд, і вся його постать наливалася гнівом. Усі притихли, бо знали, що в такі хвилини Смілко стає нещадним. Але той вгамував свій гнів і тихо промовив:

— Хіба ти забув свій рід, Уше? Хіба відступив від віри богів предків? Руська земля — це не тільки бояри та князі, а й простий люд… Чуєш, Уше?

— Чую… — стиха відповів худий бродник.

Ще тільки займався день, а Уш уже вів молодого огнищанина. З ними йшло півсотні заспаних і похмурих бродників. Росько на Білогривому то далеко обганяв їх, з високих могильників роззирався навкруг, щоб вчасно помітити небезпеку, то плентався позаду, випасаючи коня. Наступного дня почали траплятися гайки, а далі йшли бори, що темними смугами перепиняли Дике поле. Серед дерев звуки і голоси лунали приглушено й затаєно.