Що ж, буває. Люду внизу, під Горою, живе без ліку, хиж тулиться під кручами і в яругах безліч. Хтось із князем у похід пішов і там загинув, когось річка забрала, котрогось тур на роги підняв чи варяги на чужину завезли…

Хто за ними побиватиметься, крім жони та дітей? Для князів та бояр робів вистачить.

Та буває й по-іншому, коли прокльони і голосіння скривдженої гострою стрілою вжалять серце якогось відчайдуха, і він, зібравши ватагу, стане на її захист. О, тоді тріщать дубові ворота боярської садиби, розбиваються кліті, що пахнуть медовим духом, і язики полум’я жадібно облизують сухе дерево стін. Поки захеканий боярин доб’ється до княгині, впаде до її ніг, благаючи оборони від смердів, а та пошле своїх гриднів, на місці боярської садиби чадять лише головешки та обсмалені кури кудкудакають.

Отож і зараз, коли хтось докинув, що низовий люд наміряється розбивати боярські кліті, натовп з торговища тож посунув до хижі коваля Дея. Товпилися на вулиці, зчинивши галас і вимагаючи не баритись. Нехай тільки вкаже, на кого з бояр мусять іти. Тоді Дей, кивнувши й Роськові, вийшов з хижі…

— Тихше, тихше, не галасуйте, — втихомирював найбільш палких. — Якщо так сверблять руки, то скоро матимете об що їх почухати — печеніги йдуть на Київ! — гукнув ще, уже дужче. — Чули всі? Орда хоче спалити нас!

Ця страшна вість змусила всіх замовкнути. Ще ніколи кочові люди не заходили так далеко, ще ніколи їхні коні не іржали під стінами стольного града. Видно, велику силу зібрав хан Куря, коли наважився рушити походом на руські землі.

— То що ж нам діяти? — вихопився хтось із натовпу. І в голосі були сподівання й тривога.

— До княгині підемо, щоб дозволила подільським людям на Горі від лиха сховатись. А ще нехай нам дає мечі, станемо разом з її дружиною на заборолах супроти ворога. Згода?

— Згод-а-а-а! Згода-а-а! Треба до княгині йти! — заклекотіло в натовпі.— Ми теж візьмемо мечі! За землю Руську…

— Підемо ми ось, — Дей поклав руку на плече Роськові й кивнув на Бігуна. — А ви йдіть до своїх родів, нехай жінки збирають готовизну, та більше, бо ніхто не знає, скільки сидітимемо на Горі в облозі печенізькій… Ковалі!

— Ми тут! — виступили наперед його родовичі.

— Куйте й гартуйте мечі, та вигострюйте їх, щоб жодна печенізька кольчуга не витримала, навіть ханська, — пожартував їхній старійшина. — Теслі!

— Слухаємо тебе, Дей! — озвалися ті.

— Зрубуйте дерева й тешіть колоди. Поставимо окіллям, щоб коні нападників на них напоролися…

— Кожум’яки і дубильники!

— Ми готові! — Кремезні силачі збилися в гурт, загомоніли: — Багато шкур ми вичинили, усі віддамо.

— Міцні калантарі з них будуть.

— Жодна печенізька стріла не проб’є.

— Ото й гаразд, — похвалив їх Дей, потер чоло, — наче про все погомоніли. Тоді ми пішли до княгині…

Уже й рушив, а потім обернувся до киян, примружив око:

— Що хочу про боярські кліті слово вам сказати. Треба буде, то відчиняться вони для нас. Княгиня звелить боярам. Не дасть нам усім з голоду загибіти.

Повернувся й повів за собою Роська та Бігуна. Натовп постояв, потім рушив за ними. Тільки ті, кому він дав наказ, понесли по хижах низових людей тривогу.

День наливався світлом, і в ньому все вище здіймався княжий град. Його то заступали дерева, то нависав він своїми вежами, здавалось, над самісінькою головою. Ось білою хмаркою закружляли над ними голуби, кинулися було супроти вітру, потім збилися в клубок, злетіли високо-високо і вмить розтанули. Росько пошукав їх поглядом, але опустив очі. Поки піднімалися крутою дорогою, він устиг глянути і на річку, і на далекі ліси. Звідси добре було видно торговище, над яким підносилась подоба Перуна. Підходили до нього люди, вклонялись і клали дари. Палахкотів на требищі вогонь, і сивобородий жрець невідривно дивився на нього. Тільки зрідка змахував широким рукавом білої сорочки, наче щось кидав у вогонь, бо полум’я щоразу зривалося вгору, клубочачись у зеленому диму. «Може, то віщун нашого роду? — придивлявся Росько. — Річка взяла його і принесла сюди, щоб тут служив Перунові».

А далі, за требищем і торговищем, кривулясті вулички та хижі, хижі. «Ой, як багато люду в Києві! Це ж скільки родів тут живе! — Глянув на Гору: — А там, мабуть, ще більше». Наздогнав коваля, торкнув за руку:

— Скажи, дядьку Дей, багато люду живе на тій Горі?

— Та вже ж, — відказав той і собі підвів погляд на вежі.— Князі й бояри люблять мати біля себе багато людей.

— А ти всіх там знаєш?

— Звідки ж мені знати, — стенув плечима коваль. — Я в їхніх хоромах не часто буваю. А тобі, хлопче, нащо?

Росько одвів убік погляд, розмірковуючи: сказати чи ні про Літану. Вирішив змовчати, бо ще нагримає, мовляв, ось-ось орда наскочить, нищитиме і палитиме наші хижі, а тобі в голові якась там Літана. «Нічого не скажу. Розпитаю у людей згодом…» — заспокоїв сам себе. А Дей не дуже й розпитував, бо ось уже й ворота княжого града. Сторожа, забачивши натовп, закалатала в била, списами наїжачилась. Коваль махнув киянам, і ті зупинились віддалік. А сам попереду. Росько і Бігун за ним, підійшли до воріт.

— Хто за старшого?

Високий воїн, мідний щит якого червоно вигравав на сонці, озвався:

— Говори, чого прийшов і навіщо людей привів?

— До княгині йдемо, вість несемо… Ось отрок з поля прибіг, — поставив перед собою Роська. — Мовить, що орда не сьогодні-завтра тут буде. Дозволь, воїне, до княгині пройти, вість важлива…

Воїн кивнув:

— Ідіть за мною. А ви, — наказав сторожі,— зачиніть ворота і нікого не впускайте. Хіба що княжий гінець добиватиметься.

Повів їх вулицями княжого града. Та Росько видивлявся не на боярські хороми за високими огорожами, а шукав Літану. Здавалося, що ось зараз ступне ще крок, і вона з’явиться перед ним, зойкне від несподіванки, кинеться до нього, припаде до грудей, і її м’яка коса лоскотатиме йому щоку. Воїн, що вів їх, застував своїм щитом Роськові вулицю, і він нагнав його, пішов поруч. Той глянув здивовано на молодого огнищанина, тільки невдоволено гмикнув.

Росько ж раптом згадав, що одяг на ньому пошматований, ноги вбиті й чорні, а чуб розкуйовджений, і спаленів від сорому. Що ж це подумає про нього Літана? Нечупара якийсь. Став хапливо обтрушуватись, розчісувати п’ятірнею чуба. Воїн схвально плеснув його по плечу, озирнувся на Дея і Бігуна:

— Тямковитий отрок. Знає, що сувора стара княгиня, не полюбляє вона недбальства ні в одязі, ні в мові. Якщо в тебе і язик знає своє діло, то ще й заслужиш милостиню в неї.— Подумав, щитом проти сонця посвітив і засумнівався: — Хоча за таку лиху вість чи й варто… Воно як глянути… з якого боку…

— Лиха вість, лиха вість, — пробурмотів Дей. — Що б з вами було, якби він не попередив? Ох, ці княжі слуги, з усього зиск хочуть мати. Хоч земля у них під ногами гори, а вони думають про княжу ласку.

Воїн почув його слова. Метнув на коваля гострий погляд:

— Нам ласка князівська добре відома — підставляй голову під меч, а груди під стрілу, коцюбни на вітрі й стужі в сторожі. Так що, чоловіче, не солодша у нас служба, ніж у смердів доля. Меч у руках не легше тримати, ніж чепіги рала.

— Еге ж, не легше… — погодився Дей.

Воїн стримав ходу, пішов поруч з ним, зітхнув:

— Сам я з-під Вручая…[44] Ще безвусим із князем Ігорем, батьком нашого князя, пішов у похід, та оце й досі меча не випускаю з рук. Ним я княжу милість заслужив, а не так, як бояри та всілякі тіуни й посадники, що цілоденно в княжих сінях товпляться.

— Як кличуть тебе, княжий дружиннику?

— Страшком прозвали, бо лютість велику маю у битві…

— Лютість до ворогів, то добре, — засміявся коваль і з повагою подивився на Страшка.

Той, коли наблизився до князівського двору, посуворішав, знову вийшов наперед. Біля широких воріт кинув бородатому воїну: