— До княгині. Вість несемо.
Росько, входячи до княжого двору, озирнувся ще раз на вулицю: багато люду ходить по ній, навіть дівчата перебігають, але його погляд не знаходив Літани.
Потім Страшко довго вів їх через переходи і сіни, сходами, і вони рипіли під їхніми кроками. У передпокої посадив на широку лаву і звелів чекати, а сам, нахилившись, зник за низькими дверима. Згодом з’явився і махнув рукою. Бігун, коли входили, штовхнув Роська гострим ліктем у бік:
— Слова скажи і про Крутія та Білогривого. Нехай звелить віддати коня.
Не встиг відповісти, бо вже стояв посеред світлиці. Сонце вливалося крізь вузькі віконця і прикипало до чисто вимитої дощаної підлоги. Попід стінами лави, застелені килимами. Княгиня сиділа навпроти них у кріслі, худі руки лежали втомлено на колінах, промінь падав на непокриту голову і сріблив волосся, зморшки біля вуст. Тільки очі молодо зблискували, і в них таїлося щось незбагненне, притягувало зір, і острах водночас проймав. «Очі, наче в Перуна…» — подумалось Роськові. Він, як зайшов, так і завмер мов укопаний.
Не зводив очей з княгині. То оця стара, немічна жінка з тонкими руками, крізь шкіру яких просвічуються сині жилки, вигнала огнищан зі своєї землі? Але чому її слухаються відважні й сильні воїни, чому вклоняються бояри й купці, в яких повні кліті добра? Може, вона знає мову богів і вони дають їй дивну силу, якій ніхто не годен противитись? Але їхній віщун теж знався з богами, а річка забрала його. Запитати б її оце зараз, навіщо посадила Воротила до них, навіщо рід згубила його, Літану забрала. Нехай хоч її віддасть. Щось той Страшко мовив про ласку княжу за вість…
Княгиня відчула його погляд, повернула голову до нього і здивовано звела брови. Дей сприйняв це за знак говорити, схилився до підлоги довгим чубом:
— Прислали мене, коваля Дея, до тебе, наша княгине, люди з низового граду. Уклоняються тобі й просять захисту, — стримував голос, намагаючись надати йому покірливості, але лунав він у світлиці розкотисто, аж володарка відкинула сиву голову назад, мовби хотіла відсунутись. А коваль вів далі:— Отож і просимось зі своїми чадами всі перебути лиху годину на Горі. Та зроби ласку, звели нам мечі дати. А ми на стінах станемо проти печенігів…
— Відаю уже про всі ваші просьби. Тобі слід вести мову про це з моїми воєводами. Хто вість приніс? Ти? — дивилася на Роська.
Той, хоч досі вклонявся тільки Перунові, низько схилився. Коли ж випростався, то ледь помітно усміхнувся. Його вже не брав острах від погляду княгині: нічого в ньому немає страшного, просто погляд втомленої і старої жінки. Та й на обличчі лише заклопотаність.
— Ти звідки знаєш про орду?
— У полоні в кочових людей був. Мову їхню знаю, вої їхні хвалилися, що Київ збираються палити. До них ще з Греччини купці мали приплисти річкою з багатими дарами…
Княгиня Ольга звела очі на вікно, сонце вдарило в обличчя, і вона мляво піднесла руку, затулилася. Мовила, ні до кого не звертаючись:
— Виходить, підступні греччини печенізьких ханів намовляють іти на нас. Мій син Святослав їхні землі воює, а вони аж сюди руки простягають.
Сиділа замислена, щось шепотіла вже нечутно. Тільки рука, якою підпирала голову, злегка тремтіла. Потім знову глянула на Роська:
— Ти як у полон потрапив? Де твій рід сидить?
Росько озирнувся на Дея, той підбадьорююче кивнув.
— З роду я огнищанського, колись сиділи ми далеко вгорі по річці, але… але… — затнувся хлопець, — твої дружинники вигнали нас, і ми оселилися аж під Роднею[45]. А потім налетіла орда і забрала всіх з собою у Поле…
— За що ж твій рід вигнано було? — нахилилася Ольга.
— Дрібний ще був, не відаю, — схитрував хлопець, а сам очі в підлогу втупив.
Від пильного ока княгині не сховалось його хитрування, бо й сама лукаво примружила очі:
— Кажеш, дрібний був. А посадника у вашій весі я садила, як його прозивали, пам’ятаєш?
Бігун за широкою спиною коваля кахикнув раз-другий, але де там його почути молодому огнищанинові. Він дивився лише у вічі княгині й не помічав у них лукавих вогників, а наче співчуття й розраду. Прислухався тільки до слів, що їх зронювали сухі вуста старої жінки, і не шукав у них підступності, а щиру зацікавленість. Він їй усе скаже, махнув рукою:
— Та садовила… Краще б зовсім його не присилала, бо здирник великий був. Більше про себе дбав, ніж про князя. Навіщо тобі такі слуги?
Ольга опустила очі:
— Слуги мусять годуватися біля князя, бо тоді вони теж можуть сказати: «А навіщо нам князь, коли ми біля нього холодні й голодні?» Втямив? — наче хотіла всміхнутись, але вуста не слухались, тільки куточки їх смикалися, ніби самі на себе злостились. — Але ймення його ти скажеш нарешті?
— Воротило, — тихо відказав Росько, бо вже здогадався, навіщо княгиня так добивається в нього про посадника, але відступати було нікуди.
— А-а-а, — протягнула Ольга. — То це той рід, який пішов супроти моєї волі, підняв мечі на моїх слуг…
— Але ж послухай, княгине, — простягнув до неї руки молодий огнищанин.
— Вмовкни, отроче з роду непокірних! — І в голосі її були вже тільки суворість та безжальність. Сплеснула в долоні — відразу рипнули тихо двері позаду Роська, княгиня комусь наказала:
— Приведіть тисяцького Перегудю!
Двері знову рипнули. Почулась важка хода, і хтось густо проказав:
— Слухаю тебе, княгине!
Росько озирнувся і відразу ж упізнав воїна, який верховодив княжими дружинниками, котрі спалили огнищанську весь, а рід вигнали світ за очі. Уже й тоді сивина побила його голову, а це, коли зняв шолом і вклонився володарці, наче білим молоком облита.
Ольга грізно гукнула на тисяцького:
— То це так ти виконуєш мою волю?
— Не відаю своєї вини, княгине! Мої руки ще міцно тримають меча… — в голосі його були розгубленість і образа.
— Тримають, але не проти всіх. Я звеліла тобі покарати рід, який став з мечем проти варягів, що були на княжій службі,— худими руками вхопилась за поруччя крісла, притишила голос: — Я ж звеліла, щоб і кореня від них не залишилось. А оцей отрок, який приніс вість про печенігів, з того роду… То ти їх відпустив?
Перегудя випростався:
— Нема в тому моєї вини! Найгостріший меч не зможе всіх їх винищити, бо в них скрізь захисток. Кожне дерево, кожен листок і травинка ховають їх… То була воля богів. Та й, — глянув сміливо на княгиню, — якби цей отрок не лишився жити, то хто б тоді приніс вість у Київ? Заскочили б тоді нас печеніги зненацька…
Ольга дивилася на нього, переборюючи гнів. Суворість спала з її обличчя, і воно знову стало старим та зморшкуватим.
— Що ж, може, й справді на те була воля богів… Іди, готуйся до відсічі!
Але тут подав голос Бігун:
— Слово дозволь мовити, княгине! Я валку купця Крутія з хозарських земель привів. Цей отрок з нами йшов. І кінь у нього добрий був.
А той купець коня забрав, а самого отрока кинув. Негаразд учинив, звели покарати, — у синіх очах прохача — зухвалі вогники.
Ольга ледь ковзнула поглядом по худенькій постаті Бігуна, недбало відмахнулась:
— З тим купцем потім розберусь, зараз інші клопоти. — І до тисяцького: — А коня знайди і віддай хлопцеві, оце й буде йому наша ласка. Увечері мені скажеш. Ідіть усі!
Уклонились і вийшли. Тільки Росько подумав: «Хан забрав Білогривого, то я сам повернув, купець украв, то мені його княгиня велить віддати. А кінь-то мій…»
Та не вдалося йому увечері припасти до білої гриви свого коня, бо прибігла сторожа, яка стояла нижче по річці, й сказала, що печеніги обсіли Білгород[46] і сунуть великою силою сюди, на княжий град. Забемкали мідні била, загули сопелі та сурми, сіючи тривогу й полохаючи голубів, розлетілися на всі боки гінці, скликаючи люд до Києва, до старої княгині.
Завирувало біля її двору, бо людей стільки в град набилося, що відразу став він замалий. Де там Роськові було шукати в цій тісняві Літану чи Білогривого! Поткнувся було до якогось гридня, що видався йому привітним, запитав, чи не знає часом такої дівчини з русою косою і зеленкуватими очима на ймення Літана. Але гридень враз потемнів лицем і мало не стусонув ратищем у спину: