— А чого? — Степанида подивилася на хлопчика. — Одягайся, внучок, підемо удвох завойовувати тепло у хаті.

На вулиці взяла Івана за руку, і вони удвох пішли засніженою вулицею. Олена у вікно бачила, як хлопець раз у раз із гордістю поглядав на Степаниду, а та йшла з якоюсь особливою суворістю, не тільки у поставі, а і в ході. Такою вона не була вдома, й Олена подумала про те, що так мало знає цю жінку і чи пізнає коли до кінця?

Степанида зайшла у контору, зняла перед кабінетом голови колгоспу пальто й повісила на вішалку Постукала у двері, зайшла до кабінету і завела з собою хлопчика.

— Ну, здрастуй, Петре Семеновичу, — промовила з тією ж суворістю, з якою ішла по вулиці.

— Здорова була, Степанидо Яківно, — привітався голова здивовано і перевів погляд із жінки на хлопчика. — Сідай он на стілець.

Степанида сіла й посадила поруч Івана. Петро Семенович чекав, поки Партизанка заговорить першою, але та мовчала, мовби забулася, чого прийшла сюди.

— Ну, що скажеш? — запитав нетерпляче.

Степанида глянула йому в самісінькі очі довгим поглядом, від якого голова аж засовався на стільці, і промовила не поспішаючи:

— Таке і скажу Якщо я завтра поїду в район, то чи будеш ти післязавтра сидіти в оцьому кабінеті?

Петро Семенович із несподіванки почервонів і відвів погляд, потім утупився очима у нагороди на чорному жакеті.

— Ми наче з тобою мирно жили до цього часу, — пробурмотів, насупивши брови. — Я наче тобі ні в чому ніколи не відмовляв.

Несподівано Степанида посміхнулася:

— А я наче в тебе нічого особливого й не просила.

«Чортова відьма», — лайнувся подумки Петро Семенович, а вголос промовив:

— Хіба я винен, що з транспортом туго? Буде тобі машина, так би зразу і сказала.

Паливо привезли на третій день після відвідин Степанидою кабінету голови колгоспу. Брикет висипали на вулиці, звідки його довелося носити до старої клуні, в якій тепер лежали дрова. Носила Олена, а Степанида накладала у старі відра та корзини. Поспішали, щоб унести до смерку. Останні відра Олена ледве несла — заболіла рука. Коли зайшли до хати, хотіла дістати з печі чавуна з теплою водою, але впустила рогача і тихо зойкнула.

— Чого це ти? — затурбувалася Степанида.

— Та… рука трохи заболіла. — Відступила від печі. — Краще ви дістаньте воду, а то я ще переверну.

— А ну ж покажи, котра болить, — Степанида взяла обидві Оленині руки у свої, легенько посмикала вліво-вправо. Потім похитала головою, дістала з печі теплу воду. — Мийся, а я пізніше.

Олена слухняно помила руки, чорні від брикетного пороху, вмилася і стомлено сіла на стілець.

— Посидь трохи, а я теж змию це страхіття, а то он дитину налякаю, — помацала пальцем воду. — Гаряче. Унучок, полий бабі водиці, — попросила хлопчика, що грався з Марійкою, поки вони працювали. — От молодець, бач, який ти у нас хороший, — похвалила Івана, утираючись старим полотняним рушником. — Зараз іще допоможеш руку мамі полікувати.

— Як? — зрадів хлопчик.

— А я тобі буду розказувати, а ти за мною повторюй, тільки треба в оцьому місці, — взяла Оленину руку, — погризти зубками легенько. Отак погризеш, потім плюнь на сучок у дверях. Бачиш? — Іван кивнув головою. — А далі казатимеш за мною: «Сучище, сучище, забери моє гризище та йди лісом, віддай бісам. І згинь, пропади, де взялось, туди і йди». Зрозумів? От і добре.

Іван старанно гриз руку, плював на сучок і повторював за Степанидою слова стільки, скільки та казала. За останнім разом Олена відчула, що біль у руці трохи зменшився, і здивовано запитала:

— Дивно, що робив Іван і вийшло. Як це?

— І я б змогла, — посміхнулася Степанида. — Але від нього більше помочі, бо він у народженні перший. А помагається краще від першого й останнього. Може, ще і в пам’ятку що залишиться від бабиної науки — її ж за плечима не носити.

Уже після Нового року Марійка сама сиділа на ліжку, обкладена подушками, і голосно вимовляла:

— Баб, баба, баба.

— Щебетушка ти моя, — озивалася до неї Степанида, — ач, як гарно виходить.

Олена була на роботі, коли рипнули двері й Степанида почула, як хтось чужий увійшов до хати.

— Здорові були, — по голосу пізнала недалеку сусідку, трохи молодшу від неї, що жила з сином та невісткою і нечасто переступала поріг цієї хати.

— Доброго здоров’я, — відповіла притишено на привітання — розкинувши рученята, на ліжку спала дитина. Іван ще зранку взяв санчата і побіг на гору. Влітку то був невеликий горбок у березі, порослий травою. А коли випадав сніг, там галасувала дітвора з усього кутка. Санчата летіли з гори у берег, до річечки, яка промерзала мало не до самого дна.

Сусідка обвела поглядом хату, хитнула головою, ніби з чимось погоджувалась.

— Воно ж і самому на старості літ важко, але й чужа чеплея в хаті… — промовила неголосно. — У Костючкової Тетяни позаторік жили, так ледве здихалася. Казала — вік тепер нікого не пустить.

Пройшла і без запрошення сіла на стілець. Підсліпуваті очі зацікавлено дивилися на Степаниду, яка слухала її не сідаючи, мовби чекала, щоб непрохана гостя швидше пішла. Спитала тим же притишеним голосом:

— Ти, Ганно, щось хотіла чи так, провідати?

— Бач, уже у своїй хаті й говорити не вільно. Чи це твоя рідня, чи як? — здавалося, жінка не чула, про що її тільки-но спитали. Але побачила, як Степанида незадоволено стисла вуста, нетерпляче обсмикнула фартуха на собі й відразу перевела мову на інше:

— Біда у нас, Степанидо. Син мій спивається зовсім. Сама знаєш, який він трудяга, і вивчився, не якийсь там… А тепер щодня п’яний додому приходить. Невістка лає і його, і мене на чім світ стоїть. — Шморгнула носом, в очах заблищали сльози. — Хоч із хати тікай. Може б, ти чим помогла? — з надією глянула в обличчя Степаниді. — Кажуть, Іллі Бешкиному помоглося від тієї трави, що ти давала. Може б, і мій синок наладився.

Степанида зітхнула:

— Немає у мене вже тієї трави. Як захочеш, сама у кінці весни пошукаєш у лісі копитняку. Назбираєш, а я навчу, що з ним робити. Тільки не копитняк твоєму Олексію треба, — вона дивилася кудись за вікно, мовби виглядала кого.

— А що ж йому ще треба? У нас, слава Богу, наче все є, — промовила Ганна, аж хизуючись. — Не гірше від інших живемо.

Степанида перевела погляд на сусідку, похитала головою, та нічого не встигла сказати, бо в цей час у сінях почувся плач Івана.

— Що таке? — Степанида відчинила двері й сплеснула в долоні. Хлопець стояв увесь у снігу. На пальтечку був лише один ґудзик, а вухо у шапці трималося на тоненькій смужці. — Що воно з тобою таке? А ну, цить, не плач, бо дитя мені розбудиш.

Іван глянув на чужу бабу, потім — на ліжко, де спала Марійка, але плакати не перестав.

— Мене хлопці побили-и, — потяг крізь сльози.

— Які хлопці? — Степанида почала знімати з нього мокрий одяг.

— Ті, — махнув рукою кудись убік.

Ганна підвелася:

— Я піду, Степанидо.

— Іди з Богом, — Партизанка накинула на плечі куфайку і провела гостю за поріг.

Ганна вийшла на вулицю, глянула на засніжену дорогу, потім — на свою хату, що виднілася за високими, в інеї деревами, і подумала вголос:

— Видно, рідня, бо чого б ото вона над ними трусилася? — Якийсь час обережно ступала протоптаною у снігу стежкою, потім знову підвела голову й глянула на свою хату. — Не копитняку, дак кої ж мороки йому треба, щоб не пив?

З того вечора, як Олена відштовхнула Петра Семеновича, він перестав її помічати. А коли доводилося щось вирішувати, говорив грубо, мовби роздратований уже тим, що мусить із нею спілкуватися. Вона теж намагалася обминати його де тільки можна. Інколи їй страшенно хотілося кинути цей занедбаний колгосп, чуже село й повернутися додому І так хотілося, що, коли б не страх перед Любою, може б, і поїхала. Та ще стара Партизанка. Після роботи поверталася до натопленої затишної хати, і ставало жаль не тільки себе, а й цю дивну жінку, яка любила її, наче рідну.