Одного разу Степанида сиділа на маленькому стільчику і тримала на руках Марійку. Дівчинка совалась у баби на колінах, потім ковзнула на підлогу. Степанида спочатку підтримувала її попід руки, потім відпустила. Дитина простягла до Олени руки, зробила крок, другий. Степанида підхопилася до столу, швидко взяла ножа, яким різали хліб, і махнула ним між ногами дитини, ніби щось розсікла.

— От і розрізали путечка нашій дівчинці, — промовила до Олени, коли та, щаслива, підхопила доньку на руки.

— А що воно таке? — Олена дивилася трохи здивовано на ножа у руках Партизанки.

— Ет, Олено, ти вже й такого не знаєш. Розрізала путечка, нехай бігає. Тепер вона не боятиметься ходити, бо немає у неї вже страху. Немає, Олено, путечок, які часом довго не дають дитині навчатися ходити. А наша побачиш, як буде тепер бігати.

Зима минула, а Марійка жодного разу не захворіла. Степанида купала її у травах, що сама варила у печі. Навіть Івана намагалася помити у великих дерев’яних ночвах, але той соромився баби й мився неохоче. Інколи вночі Олена прокидалася від того, що чула тихий шепіт Степаниди. Та стояла на колінах перед іконами й подовгу молилася.

— Ви так застудитесь, — казала їй уранці. — Хіба можна стільки стояти на холодній підлозі?

Степанида запалювала у печі, питала, що сьогодні будуть варити. Олені здавалося — жінка не чула її, і вона продовжувала:

— Не стільки тих гріхів, щоб отак не спати, себе мучити.

Партизанка посміхалася на її слова:

— Е-е. Скоро так засну, рада б прокинутися, та вже не дадуть. А гріхи… — Помішала ложкою в горщику, де варився сніданок, підсунула ближче до полум’я. — Якби то одні гріхи й ніщо більше не мучило.

Олена здивовано підняла очі від картоплини, яку чистила. Степанида дивилася на полум’я й мовчала. В її чорних зіницях відбивалося червоне мерехтіння, і від того здавалося, що в очах цієї жінки відбивається не полум’я з печі, а вогонь її власної душі.

— Буває, ляжеш, стулиш очі, наче б спати. Де там. Як подумаєш, скільки горечка на цьому світі… Аж учувається, мов хто стогне. Почну молитися, наче стихає той стогін…

— То ви не за себе молитеся? — Олена дочистила картоплину, кинула обережно у воду, взяла другу.

— Чого ж? І за себе молюся. Але що там я — оджила, одгрішила. Моє життя вже все у торбі, закидай на плечі й неси на Божий суд.

Із ліжка сплигнув Іван. Натягнув на босі ноги валянки, підійшов до печі й несподівано притулився до Степаниди. Та погладила його по голівці.

— Лізь, унучечок, на піч, а то ще в хаті холодно, — підштовхнула до полика, провела його довгим поглядом. Олена перехопила той погляд, повний несподіваної туги. А Степанида замовкла, взяла з підлоги поліно, щоб кинути у піч, але рука затремтіла й поліно з гуркотом упало додолу. Прокинулася й заплакала Марійка, а в Степаниди капнули з очей сльози.

Весна була того року холодною. У лютому потепліло, де-не-де вже й трава проклюнулася зеленими голочками, потім несподівано вдарив мороз, замело, захурделило, тільки перед Великоднем сніг почав танути.

Дивно Олені було самій у хаті, коли перед святом Степанида зібралася і поїхала на кілька днів до якоїсь родички аж в інший район.

Донька весь час гукала бабу, Іван теж нудився. Нудилася й Олена, хоча і сама не розуміла — чому. Щось непокоїло її, особливо вночі, коли діти засинали і тиша поглинала маленький простір старої хати. Несподівано відчула в душі порожнечу, і знову їй душно було у цьому світі. Не вмикаючи світла, виходила на вулицю, до чогось прислухалася і, здавалося, чула щось незбагненне для неї — чи то говорив світ навколо неї, чи у ній самій. Поверталася до хати й до самого ранку лежала з розплющеними очима.

— Христос воскрес! — Степанида приїхала вранішнім автобусом — Олена тільки розпалила у печі.

— Воістину воскрес! — жінки мовчки дивилися одна на одну.

— Як ви тут без мене? Ти наче змарніла, бува, не занедужала? — першою озвалася Степанида й поклала на стіл вузлик із гостинцями. — Скучила я за домівкою так, мовби рік не була вдома. А ти, справді, Олено, змарніла.

— Нічого наче, — посміхнулася Олена й відчула несподівану хвилю тепла, яка піднімалася у неї в грудях із появою Партизанки. — Без вас у цій хаті ніби сама з собою розминулася.

Степанида глянула на неї уважно, дивна тінь майнула на обличчі, але вона нічого не сказала. Розв’язала вузлик, виклала на стіл велику паску, кілька крашанок і пакуночок із цукерками.

— Прийди завтра раніше з роботи, — попросила несподівано. — Я тебе кудись поведу.

Іван теж просився, коли мати наказала йому сидіти з Марійкою, а сама взулася у гумові чоботи, пошукала маленького кошика на горищі, навіть не питаючи у Степаниди, куди вони збираються. Хлопчик хотів заплакати й передумав — баба пообіцяла: як буде слухняним, то щось принесе йому від зайчика.

Ішли до річки. Коло броду, де влітку череда корів переходила на той берег, Степанида зупинилася.

— Не перебредемо, видно. Ще глибоко. — Подивилася на Олену. — Треба йти до мосту, сонце наче високо, встигнемо.

За невеликим дерев’яним мостом повернули туди, де віддалік було видно піщану косу, що, ніби велика рибина, лежала мало не поперек усієї річки. Підійшли ближче, Степанида задоволено посміхнулася:

— Є.

— Що? — озирнулася Олена.

— А он подивися, — показала на безлисті коричнево-чорні трубочки з довгими гострими шапочками, що росли біля самої води. — Петрів Хрест.

— Я не чула про таку рослину. — Олена здивовано розглядала поодинокі стебла.

— Хто про неї чув? Мало таких. — Степанида не приховувала задоволення. — Чекай, не зривай, — зупинила Олену, що присіла коло стебла, — спочатку перехрестися тричі на схід сонця. — Й сама повернулася обличчям на схід, тричі перехрестилася, за кожним разом низько кланяючись і торкаючись рукою землі.

— Тепер ти.

Олена слухняно перехрестилася.

— Дивись, роби отак. — Пальцями розгорнула біля стебла вологий пісок і вирвала чорний корінець. — Оце воно, те, що нам треба. Тепер будеш знати, де його шукать. Але пам’ятай, Олено, — Петрів Хрест виходить із землі після Великодня й росте до Вознесіння. Потім шукай, не шукай — не знайдеш. І не всюди росте. Бачиш, — показала рукою на берег річки, — там не буде. А лише у тому місці, де вже прибувна вода починає спадати. Ану, йди до мене ближче, тільки тихо стань… — підгукнула до себе Олену, що за кілька метрів копала корінці. На сухому піску проти сонця грілася чимала гадюка. Олена вжахнулася, а Степанида легенько притримала її за лікоть. — Не бійся, слухай і дивися, що буде. — Знову перехрестилася й тихо почала говорити: —…Золоте поле, на золотому полі золота яблуня стояла. На тій яблуні сім золотих кігтів. У тих золотих кігтях сім золотих цариць сиділо. Перша — Домна, друга — Хівря, третя — Уляна, четверта — Мар’яна, п’ята — Кулина, шоста — Марина, а сьома — Домаха. Ти дома домувала, нащо ти своє військо розпускала?..

Широко розкритими очима Олена дивилася, як гадюка повернула у їхній бік маленьку голівку, якийсь час дивилася прямо в очі Степаниді, потім, ніби нехотя, поповзла до берега й довгою стрілою пірнула у воду.

— Не бійся гада, що по землі повзає, бійся його у людині, бо того можеш не розгледіти, поки не укусить, — промовила Партизанка, дивлячись на те місце, де щойно лежала гадюка.

Ішли додому, не поспішаючи. Олена уважно прислухалася до Степанидиної розповіді про дивовижну силу кореня Петрового Хреста, про те, скільки за свій вік їй доводилося рятувати людей і худоби від укусів гадюк. Розповідала Партизанка поволі, так, як розповідає учитель учневі, коли хоче якнайбільше передати своїх знань. Уже коли підходили до хати, сказала:

— І тебе, Олено, навчу всього, що сама вмію, бо мені не можна його з собою на той світ забирати. Хіба не захочеш? — зупинилася, глянула в очі Олені. — Але це важкий тягар, дитино. Не кожному по силі. Не захочеш, не ображусь.

— Захочу, — відповіла та аж затято. Замовкла, мовби злякалася своєї відповіді, потім посміхнулася.