— Отут, — чоловік нарешті підвів погляд і тицьнув пальцем у папери, — про тебе все. Добра штучка. Ще й вишу освіту маєш — радянська влада тобі дала безплатно. Добра вона, наша влада, тільки ж не терпить тих, хто підриває її, — лупнув очима на Олену й замовк, ніби переконувався, яке враження справили його слова. Але на трохи зблідлому обличчі жінки не відбилося нічого, що б говорило про її душевний стан, тільки очі дивилися насторожено і холодно. — Значить, так — займаєшся шарлатанством, замість того щоб вирощувати високі врожаї у колгоспі й приносити державі користь. Негативно впливаєш на психологічну атмосферу в селі, займаєшся… Чим ти там займаєшся? На відьму щось мало схожа, надто молода… — Примружив очі. — Невже й справді умієш щось таке? — Олена мовчала, тільки відступила ближче до дверей. Господар кабінету це помітив і підвівся з-за столу. — Двері ми, наприклад, замкнемо, — повернув двічі ключем, — щоб менше було різних спокус. Ти завжди така мовчазна? А тут потрібно говорити.

— Навіщо мене забрали? Що я зробила протизаконного? — нарешті промовила, дивлячись у совині очі.

— Що зробила — будемо виясняти. У нас із тобою часу багато. Ти ж не хочеш, щоб я тебе відправив на ніч у холодну камеру? Не хочеш? — підійшов, узяв Олену за підборіддя. — Зі мною краще — правда? — Вона відштовхнула руку, відступила до стіни.

— Ви… — і приречено замовкла. Нараз у її погляді майнула несподівана тінь, яка змусила совині очі насторожитися, а тонкі губи скривилися у посмішці.

— Так-так, ану, почаклуй. А ми отак, — удар долонею в обличчя відкинув Олену на середину кабінету, потім — ще удар. Жінка хитнулась і схилилася на спинку стільця, що стояв біля столу. — То чиї чари сильніші? — почула над собою.

Волохата рука спочатку лягла на плече, потім, мов гадюка, поповзла до грудей. Олена рвонулася, та сильний удар по голові збив її з ніг. Вона скрикнула, але та ж рука затулила їй рота, потім ковзнула по нозі вище коліна, нетерпляча й огидно спітніла. Важке тіло придавило до підлоги, шматуючи душу так, як голодний хижак шматує свою здобич, не відчуваючи при цьому нічого, окрім тваринного бажання насититися.

Олена не пам’ятала, скільки часу минуло, сиділа на підлозі, прихилившись спиною до стіни. Її нудило, хотілося пити. На вікні стояв графин із водою і склянка. Вона дивилася на ту воду, намагаючись пересилити спрагу. Поволі почала підводитися, в голові запаморочилося, та вона ступила крок до вікна.

— Сядь! — її кривдник щось писав за столом, швидко схопився зі стільця і крикнув іще раз: — Сядь, я сказав!

— Мені води. Я хочу пити, — попросила ослаблим голосом.

— До стіни! Обличчям до стіни! І не смій, суко, поворухнутися, поки я не скажу.

Від такого стояння почали тремтіти коліна. Олена відчувала, що ось-ось не витримає і впаде, коли почула:

— Іди й розпишися.

Вона мовчки підійшла, взяла на столі ручку.

— Що це? — спитала, намагаючись прочитати списану кострубатим, нерозбірливим почерком сторінку.

— Протокол. Підписуй, і ось що я тобі скажу: мотай у село й сиди тихо, як миша під віником, коли не хочеш опинитися там, де Макар телят не пас, а твої байстрюки щоб не виросли в інтернаті.

Коли її виводили з кабінету, Олена зупинилася і в мороку прочитала табличку на дверях: «Начальник відділу по політроботі».

Кілька днів боялася виходити з хати. Боялася не людей — себе. Розуміла, що мусить щось робити, аби знову повернутися до звичного життя, а що — не знала. Вечорами ставала на коліна молитися, але тільки мовчки дивилася на ікони, шукаючи в суворих поглядах тієї сили, яка б допомогла їй прокинутися завтра вранці і з жахом не думати, що мусить прожити ще день.

Іван майстрував із проводів і старих схем якийсь радіоприймач, донька сама гралася з ляльками. Вона сказала, що скоро прийде, і вийшла з хати. Відчула, як нестерпно хочеться кудись іти, тільки б іти. Йшла навмання, не розбираючи стежки, йшла по землі й не відчувала землі, лише прохолодний вітер, що, здавалося, намагався остудити її біль.

Зайшла далеко від села, коли побачила, що небо затягло хмарами й десь віддалік покотилося відлуння грози, яка з кожним наступним ударом наближалася до неї. Олена спинилася і зрозуміла, що стоїть на полі, чомусь недавно зораному.

Навколо все зеленіло, п’ялося до сонця, тільки ця невеличка нива, ніби рана, чорніла голою ріллею. Вона присіла, торкнулася рукою землі й нараз відчула, як хочеться злитися з нею, увійти у цей ґрунт маленькою грудочкою, щоб нікого і нічого навкруги, тільки небо та оця земля. Заплющила очі й лягла грудьми прямо на ріллю, широко розкинувши руки, немов хотіла обняти всю землю. Небо довго плакало разом із нею, погрожуючи комусь громовими ударами. Аж поки не виплакалися обоє.

У розпал жнив за нею знову приїхала машина, але не до контори, а додому. Низенький літній чоловік вийшов із райвиконкомівської «Волги», зайшов до хати, коли вона збиралася на роботу. Чемно привітався. В Олени похололо в грудях, і жінка тільки мовчки кивнула головою. Незнайомець побачив Марійку, мацнув рукою по кишенях і розгублено мовив:

— Не знав, що така гарна дівчинка тут живе, без гостинця приїхав. А ну ж, як тебе звати?

Марійка засоромилася, глянула на матір, відповіла боязко:

— Маня, а це мій братик, — показала пальчиком на високого худорлявого хлопця, який чомусь насупився і спідлоба глянув на незнайомця.

— І братик у тебе гарний, — посміхнувся чоловік, потім сказав до Олени: — Я за вами. Поїдемо у райцентр, ненадовго. Я і назад привезу, — побачив, як жінка нервово поправила на столі скатертину й тривожно глянула на дітей. — Не бійтеся — вас ніхто не скривдить.

— А чого ми їдемо? — спитала, і голос зрадливо затремтів.

— Якщо чесно, то я толком і не знаю — я тільки водій, — помовчав, ніяково посміхнувся, — але, думаю, до хворої дитини.

Олена полегшено зітхнула:

— Тоді я перевдягнуся, а то ніби незручно у робочому їхати до людей.

Автомобіль зупинився недалеко від центру міста, біля високого, пофарбованого у зелений колір паркану, за яким стояв добротний, не схожий на інші, будинок. Трохи старша від Олени жінка вийшла на ґанок, привіталася першою і запросила Олену до хати. У якійсь маленькій кімнатці подала стільця й сама сіла навпроти.

— У нас хлопчик… — запнулася, мовби не з того почала, глянула на Олену. — У нього на оці щось росте. Уже й до Києва возили, а там кажуть — операцію потрібно робити, але гарантії не дають. Мабуть, іще й до Одеси повеземо, в інститут Філатова, та… чули про вас… — зніяковіла і на якусь хвилину замовкла, тільки запитливо вивчала Олену, — подивіться, будь ласка, мого сина. Діма, Діма, йди сюди, синок! — гукнула у прочинені двері.

Хлопчик років тринадцяти, в імпортному спортивному костюмі, видно, чекав, швидко зайшов до кімнати. Недовірливо глянув на Олену і криво посміхнувся.

— Сядь сюди, синок, — показала мати на стілець поруч із собою, — нехай тьотя тебе подивиться.

— Так, сядь, — промовила й Олена до підлітка, що безцеремонно оглядав її з ніг до голови.

Хлопець сів, трохи насмішкувато глянув їй в обличчя. Вона теж довго і мовчки дивилася на нього.

— Тобі в око щось ударило, — промовила ніби сама до себе, — навіть не вдарило, а встромилося.

— Так, так, — заговорила замість хлопця мати. — Ми його відразу відвезли до лікарні, але там подивилися, закапали й сказали, що немає нічого страшного. А тепер от…

— Я спробую, — промовила Олена заспокійливо. — Тільки треба, щоб він мене слухався. І щоб ви теж робили, що скажу. Зараз принесіть сюди, якщо у вас є, ікону Божої Матері.

Жінка зніяковіла:

— Бачите — ми атеїсти, мій чоловік, — наткнулася на Оленин заглиблений у себе погляд і підхопилася зі стільця. — Я зараз подивлюся, десь повинна бути.

Але шукала недовго. За кілька хвилин принесла невеличку ікону. Олена взяла, поставила перед собою на столику.

— Тепер поки що вийдіть, — попросила. — Ні, почекайте. Ваш син хрещений?