— Хрещений, — зніяковіла мати, глянула на сина. — Але у нас не прийнято про це говорити.

— Я вас потім покличу, — сказала їй Олена. — А ти, Дмитре, дивися на мене й нічого не бійся.

По неї приїжджали щодня. Зранку й увечері промивали сину очі травами, які привозила Олена. Хлопчик не розумів, що з ним відбувається, коли ця жінка клала йому на голову руку, від якої йшло незвичайне тепло. На якийсь час у ньому щось заспокоювалося, мовби засинало, а потім він відчував бадьорість у всьому тілі й питав у матері:

— А вона що — чаклунка? Де вона живе — у лісі?

— Не в лісі, а в селі, — відповідала мати. — А чаклунка чи ні — не знаю. Головне, щоб вилікувала тобі око, а яка нам різниця, хто вона.

Через два тижні, на третій, око хлопчика перестало боліти і велика, схожа на більмо, пухлина, що вже розрослася на добру частину білка, почала зменшуватися.

Щодня на наряді Петро Семенович з тривогою дивився на Олену, мовби чогось чекав. Потім, коли її поїздки до районного начальства припинилися, полегшено зітхнув. Намагався зайве не зачіпати, навіть інколи хвалив, на що Олена відповідала похмурим, непривітним поглядом. Тепер її часто почали посилати на різні наради й семінари у район, навіть нагородили почесною грамотою, коли святкували в колгоспі обжинки. На те свято приїхали й гості. Олена трималася осторонь, хоча її душа раділа і веселій музиці, й урочистим обличчям, і цьому лагідному дню, який підсумовував тривоги й надії ще одного хліборобського року. Чи не останнього для українського селянина відносно спокійного і благополучного. Далі, рік за роком, власна держава, псевдовожді штовхатимуть його до прірви, знедолюючи і знекровлюючи свого годувальника.

Але того вересневого дня біля сільського Будинку культури зібралася чи не вся Вербівка: співала, пила казенну горілку, закуплену колгоспом у магазині, їла запашний хліб із нового врожаю. Серед підлітків, що стояли окремою купкою, Олена помітила Івана з цигаркою в руці. Хлопець не побачив, коли вона підійшла, й від несподіванки розгубився.

— Що це таке? — материн голос звучав суворо, незважаючи ні на кого. — Зараз же кинь. Я про це з тобою вдома поговорю.

Іван кинув цигарку й затоптав черевиком, боязко поглядаючи на матір, а та повернулася йти і відчула на собі чийсь погляд. Біля входу до Будинку культури стояло колгоспне начальство і гості, що обідали окремо, десь у приміщенні. Вони жваво розмовляли, неголосно сміялися. Олена озирнулася і наштовхнулась на зацікавлений погляд. Швидко відвернулася, хотіла йти додому, але почула:

— Олено Миколаївно, — гукав захмелілий голова, — ти куди? Тобі честь і шана сьогодні, а ти нас цураєшся. Негарно так.

Вона зупинилася. Її очі не ховали зневаги, та Петро Семенович удавав, що цього не бачить, чи то хміль ударив у голову, підійшов, обняв жінку за плечі й підвів до гурту.

— Люди, Олено Миколаївно, цікавляться, чого така гарна агрономша нехтує товариством, поважним товариством? Ось Віктор Сергійович каже, що тобі за пшеницю не грамоту, а орден потрібно давати. Над цим подумаємо. Ти знайома з Віктором Сергійовичем? — Олена заперечливо хитнула головою. — Таке, — голова міцніше стиснув її за плечі, — начальство треба знати. Хоча ти у нас людина безпартійна — який із тебе спрос? А, до речі, Віктор Сергійович, наш новий другий секретар райкому партії, каже, що він твій земляк.

— Не пригадую, — усміхнулася Олена високому, на вигляд трохи старшому від неї чоловікові, карі, трохи суворі очі якого глянули їй кудись глибоко в душу, куди вона давно вже нікого не пускала. Розгубилася, відчуваючи, як тенькнуло серце, потім завмерло, немов зовсім перестало битися. Несвідомо повела плечем, на якому ще й досі лежала спітніла чоловіча рука.

— А я вас пригадую, — він теж посміхнувся, але стримано, і ковзнув поглядом по руці на її плечі. Петро Семенович перехопив той погляд і швидко забрав руку. — Я тоді у райкомі комсомолу працював, комсомольську характеристику в академію вам готував. Ви — Польова царівна, я не забув.

Посмішка зникла з обличчя Олени, вона розгублено кивнула «так», якийсь час постояла мовчки, потім вибачилася й хотіла йти, та голова знову зупинив її, нагнувся до самого обличчя і тихо промовив:

— Так ти — царівна? А я все думаю — звідки у тебе стільки гонору? Думав, у Степаниди набралася, аж ти з цим приїхала… Додому не тікай, — додав голосніше. — Зараз ось підемо, ще за стіл сядемо, молодість згадаємо. Так, Вікторе Сергійовичу? Забирайте вашу землячку, а то вона трохи дивакувата — начальство не поважає. А ну, Олено Миколаївно, доведи, що я брешу, — і підштовхнув її до дверей поперед себе.

За столом секретаря райкому й Олену посадив поруч, а сам усівся навпроти, із усієї сили намагався догодити начальству, а разом годив і Олені: то наливав горілку в її чарку, то припрошував до їжі, жартував, часто невдало, але більшість за столом сміялася, бо насправді було весело від самого відчуття свята, якого кожна людина прагне хоча б іноді.

Олені теж передавався цей настрій, і вона більше не хотіла помічати на собі посоловілий погляд голови, не хотіла насторожено вслухатися у свою душу, яка, мов індикатор, реагувала на все й на всіх, однаково відчуваючи добре й лихе. Сміялася з іншими, разом з іншими піднімала чарку за те, щоб і далі ростити на своїй землі хліб.

— Я ще мало знаю район, — нагнувся до її обличчя Віктор Сергійович, — але мені тут уже подобається, може, тому, що зустрів вас? Ви давно сюди приїхали?

— Давно. — Олена поклала виделку, зацікавлено глянула на сусіда. — А ви коли з рідних країв?

— Ще й місяць не минув.

— Підвищення?

— Так.

Олена посміхнулася:

— Я рада, хоча й не пам’ятаю вас, та мені приємно зустріти людину, що знає моє село, мій район.

— Ще б не знав… — Віктор Сергійович дивився Олені в обличчя зовсім по-іншому, ніж тоді, коли голова підвів її до нього. Очі не приховували несподіваної радості. — Я через ваше село до батьків їжджу. Можу й вас коли завезти — у мене є машина.

— Дякую. — Олена замовкла, байдуже глянула на стіл, на якому стояли наїдки й напої. Чомусь подумала, що дуже близько сидить біля цього чоловіка і їй приємно відчувати тепло його тіла. Зніяковіла від такої думки й трохи винувато промовила: — Я мало їжджу до батьків, зовсім мало.

— Чому? — здивувався Віктор Сергійович. — Адже це не тисяча кілометрів?

— Так. — Здвигнула плечима, потім додала: — У мене ще донька мала. З нею важко їздити.

— Тим більше, Олено Миколаївно, — промовив трохи жартома. — Я беру над вами шефство. Наступного разу, коли їхатиму, передзвоню і заберу.

Олена засміялася:

— А в мене телефону немає, так що…

Віктор Сергійович і собі засміявся, потім подивився на голову колгоспу й докірливо похитав головою:

— Бачу, Петре Семеновичу, ти мою землячку не жалуєш.

Червоне й до того обличчя голови, на якому виступили дрібні крапельки поту, ще більше почервоніло.

— Нікак нєт, — відповів по-військовому, жартівливим тоном. — Ми всі її любимо, вона це добре знає, — багатозначно глянув на Олену, яка при цих словах трохи змінилася на обличчі, але того ніхто не помітив. — Телефон — справа кількох днів, було б бажання.

Сутеніло. Біля Будинку культури лишилася тільки молодь, тож і музика звучала молодіжна. Застілля потроху розходилося, Олена й собі підвелася. За нею підвівся і сусід, промовив притишено:

— Я не проти танців, але… — розвів руками, немов вибачався.

Олена нічого не відповіла, тільки посміхнулася:

— До побачення, — подала руку, навіщось відвела очі, щоб уникнути його погляду. Швидко висмикнула руку з широкої м’якої долоні й пішла до дверей. Дві пари очей провели її: одні — несподівано збентежені, інші — з ледь прихованою досадою.

— Гарна у мене агрономша, правда? — Петро Семенович по-панібратськи обняв за плечі секретаря. — І спеціаліст непоганий, от тільки… Давайте ще по одній — за дружбу.