— Що воно за машина? — зацікавилася Наталка.

— Земляк наш, із Андріївки, у районному начальстві ходить.

— А чий, не знаєш?

— Мамо, я його вдруге бачу. Він каже, що мене знає, — здвигнула плечима, — може, й знає, — замовкла, серце билося рівно, спокійно. Та Олені хотілося заплющити очі й не дивитися на матір, адже відчувала, що не сьогодні-завтра у тих очах спалахне вогонь, у якому горітиме її душа, палатиме, мов страсна свічка у руках грішника. Вона боялася того вогню, бо він завжди приходить незваний, вихором вривається у серце, примушує його заходитися в аритмії, і тоді мозок, переповнений шаленістю серця, п’яніє, безрозсудно спалює вчорашній день і день завтрашній.

— Я, мамо, привезу Марійку вам на літо. Тільки щоб не балували дуже.

— Марійку? А Івана? Ти ж бачиш, як він до діда горнеться. Хлопець батька не знає, то хай хоч коло діда погріється. Ти, дочко, не права. За дітей не права, наче ховаєш від нас чи від людей. Чого ховатися, як вони є? Он які рідні та дорогі.

Зелений легковик під’їхав до двору, коли вже почало сутеніти. Микола, що ніс воду з колодязя, поставив на сніг відра, привітався.

— Заходьте до хати, — запросив водія ввічливо.

— Та ні — я тільки-но з хати. Я в машині почекаю, — Віктор Сергійович прочинив трохи дверцята.

Із хати вийшли Олена з Наталкою. Іван теж вибіг, на ходу застібаючи ґудзики дідової куфайки, перший підійшов до автомобіля.

— Мамо, сідай спереду — там краще, — обернувся до матері. — Я, бабо, всю дорогу їхав спереду, — похвалився Наталці, глянув на діда й відступив від автомобіля, даючи матері дорогу.

Вже коли машина рушила, на вулицю вибігла напівроздягнута Марійка.

— Мамо! — гукнула вслід машині й заплакала.

— Чого ти, внучечко моя? — притулила її до себе Наталка. — Ходімо в хату, а то застудишся. Хіба можна роздягнутою на вулицю вибігати? А мама скоро приїде, не плач.

Дівчинка, схлипуючи, ще раз обернулася на дорогу, але автомобіль зник за рогом вулиці.

Виїжджали з села, коли у вікнах подекуди вже світилося. Олені було сумно й самотньо. Хотілося повернутися до хатнього тепла, до дітей. Та засніжена дорога з кожною хвилиною віддаляла її від батьківського дому.

— Вам не холодно? — запитав Віктор Сергійович, аби порушити мовчанку.

— Ні. — Олена дивилася на дорогу, але раз у раз відчувала на собі його погляд.

— Треба було мені раніше виїжджати, тепер приїдемо пізно, — сказав трохи винувато, а вона подумала про те, що їй однаково, коли приїжджати.

Віктор Сергійович ще обізвався, потім і собі замовк. Через якийсь час попросив:

— Олено Миколаївно, говоріть зі мною, а то я засну за кермом, — посміхнувся ніяково. — Натомився дуже.

Олена заговорила не відразу, вдивляючись крізь скло на дорогу, де у світлі фар мерехтіли сніжинки. Здавалося, ніби думає, про що саме говорити, та несподівано промовила:

— Зупиніть машину.

— Що? — водій з’їхав на узбіччя й зупинив автомобіль. Увімкнув у салоні світло, здивовано подивився на Олену. По її обличчю ковзнула посмішка.

— Вимкніть світло, — сказала тихо і, як здалося Віктору Сергійовичу, ніяково. Світло потухло.

— Поверніться до мене, — попросила з відчутним внутрішнім хвилюванням. Чоловік повернувся, глянув на Олену, але у темряві не міг нічого побачити на її обличчі. — А тепер покладіть руки собі на коліна, долонями вгору, і заплющіть очі, — уже впевненіше промовила вона.

— Що ви хочете? — Віктор Сергійович трохи розгубився, та слухняно робив усе, про що просила, тільки очей не заплющував, дивився на жінку й посміхався. — Ви будете чаклувати? — запитав несподівано весело.

Олена засміялася вголос:

— Зараз оберну вас на сірого вовка, а сама сяду на мітлу й полечу над лісом.

— Чому ви мене обернете на вовка, невже я такий страшний? — голос Віктора Сергійовича звучав нарочито ображено. — Краще — на орла, щоб і я полетів. Серйозно.

— Коли серйозно, то заплющіть очі й сидіть тихенько, поки я не скажу, — промовила і замовкла.

Він заплющив очі й через якийсь час відчув, як у кінчики пальців поколює невидимими голками, а в центр обох долонь, мовби ззовні, струменіє тепло. Не спав, та коли почув: «Розплющіть очі», — здалося, що добре виспався, — від сонливості не залишилося й сліду.

— Що ви зі мною зробили? — запитав здивовано й увімкнув у салоні автомобіля світло.

Обличчя Олени було ще зосередженим. Погляду не відвела і дивилася на нього так, мовби думками ще була не тут. Нарешті посміхнулася самими лише куточками вуст і промовила трохи стомлено:

— Тепер можна їхати, навіть мовчки.

Він увімкнув мотор, і машина повільно рушила з місця. Коли трохи проїхали, запитав ображено:

— Не хочете розмовляти — чому? Хоча б розкажіть, що ви зі мною тільки-но зробили.

— Нічого особливого я з вами не зробила, — голос Олени звучав розважливо, та Віктору Сергійовичу здалося, що вона й справді уникає розмови з ним. — Ви були стомлені, я вас трохи підтримала, і все.

— Не хочете, то й не розповідайте. Тоді я буду думати про вас так, як… як чув. Тільки ж ви зовсім не схожа на відьму. Ще проблема у тому, що я в них не вірю, — намагався жартувати, але збивався на докір. — Невже ваші знання — такий великий секрет, що ви мовчите, мов партизан на допиті? Он Кашпіровський на екранах усіх телевізорів, дивіться, як пропагує себе.

— То — Кашпіровський, — озвалася Олена. — Він і справді працює на рівні своєї агітації і ще невідомо, чого там більше… А я вам просто дала власної енергії і все.

— І все… — повторив за нею Віктор Сергійович. — А де ви самі її берете?

— Думайте про мене так, як вам понарозказували. Наш голова, напевне, виклав про мене всю інформацію, — промовила трохи роздратовано. Потім спохватилася. — Ми з вами так і посваримося, а я хотіла, як краще. Ну, не можу ж я ось так просто викласти те, що ваш мозок зовсім не готовий сприйняти. І не маю права, — додала тихіше.

Замовкла. Віктор Сергійович теж більше не озивався, здавалося, що він дійсно образився, й Олені хотілося щось змінити у цій неприємній мовчанці, коли обом кортіло пізнати більше одне одного. «І ближче», — подумала, крадькома глянула на зосереджене обличчя, відчула, як хочеться дивитися на нього знову і знову.

З кожним кілометром дорога ставала складнішою, в деяких місцях її зовсім перемело снігом. До того ж і транспорту їхало мало — дві чи три машини зустрілися за кілька годин, на якісь хвилини прорізуючи білу стіну заметілі жовтими променями.

По обидва боки шляху починалися старі ліси. Великі сосни засніженим гіллям спалахували у світлі фар, ніби казкові чудовиська. Гілля звисало над самим шляхом, немов намагалося перехопити автомобіль. Вітер гойдав його, шарпав снігові шапки верхівок, від того здавалося, що й самі дерева ідуть на шлях і ніяк не вийдуть.

— Краса яка! — захоплено вигукнула Олена. — Уявляєте, як зараз у лісі?

— Думаю — страшно. У цих краях вовки водяться і, можливо, лісовики. — Віктор Сергійович промовив нарочито серйозно, як лякають малих дітей. Додав, посміхнувшись: — А вам не страшно?

— Я ніколи не була у такому лісі зачарованому, — у її голосі несподівано прозвучав смуток. — Як багато поруч дива, а ми його не помічаємо.

«Ти сама диво», — промайнуло в голові Віктора Сергійовича, і, посміхнувшись цій думці, він несподівано запитав:

— Хочете, я зупиню машину? — не чекаючи відповіді, загальмував.

Вітер ударив снігом в обличчя, коли вона відчинила дверцята і вийшла з машини. Ліс і справді ворушився, немов жива істота. Гомонів сотнями голосів. Ні — тисячами. Олена чула ті голоси, відчувала цього велетня всім своїм єством і ставала його крихітною часточкою. Ступила кілька кроків, немов назустріч, і спинилася. Стояла нерухомо із заплющеними очима, потім повернулася до свого супутника і промовила з жалем:

— Треба їхати?

Той мовчки кивнув головою.

Не обертаючись, підійшла до автомобіля, а коли він рушив, їй здалося, що дерева біжать за ними, потім спиняються по коліна в снігу, а маленькі сосонки грузнуть по пояс, здивовані й ображені її втечею.