Село зустріло сонною тишею і поодинокими вогнями у вікнах. Коли під’їжджали до її будинку, Олена відчула жаль, що ця подорож скінчилася, можливо, єдина така за багато років.

«Дякую, до побачення» прозвучало трохи офіційно. Швидко відчинила дверцята, мов тікала. Не обертаючись, слухала, як машина рушила з місця, і звук мотора поволі розтанув у заметілі.

Уперше у Степанидиній хаті їй було так самотньо. До болю захотілося відчинити двері й побачити стару Партизанку на звичному місці — маленькому стільчику біля груби, відчути запах трав, які вона завжди готувала для неї, коли поверталася з роботи натомленою, перемерзлою на холоді. Зустрітися з мудрим поглядом і почути заспокійливе: «То — сьогодні. Завтра розвидніється, не печи свою душу». Як нестерпно хотілося, щоб глянула у її душу й побачила, що там діється тепер. Що там діється? Увімкнула світло, зняла пальто й надягла стару куфайку — в хаті було холодно. Присіла на стільчик коло груби й почала накладати дрова. Підпалила старою газетою. Треба було зачекати, поки ці дрова перегорять, вкинути брикету. Олена прихилилася спиною до полика і заплющила очі. Відразу перед очима зринуло чоловіче обличчя. Вона аж головою хитнула, немов хотіла відігнати, та обличчя не зникало. Якийсь час дивилася перед собою, але у себе. Стомлене тіло просило відпочинку. Вона ще підкинула у грубу дров, наверх поклала кілька брикетин, потім зняла куфайку і полізла на піч — черінь під великою Степанидиною подушкою ще не вичахла, і приємне тепло м’яко огорнуло все тіло. За якусь мить перед очима захиталося лапате гілля сосон, і вона ступила у зачарований ліс. Ішла прямо по верху наметеного снігу і зовсім не грузла. Щось кликало її далі й далі, у самі хащі. Спочатку то була ніби тінь, потім дивне світло, потім… Олена вдивлялася у птаха, у якого замість пір’я переливалися різнокольорові язички полум’я. Здавалося, що коли розгорне крила, все спалахне у вогні, але птах крила не розгортав, тільки дивився на Олену звичайними людськими очима і поглядом кликав за собою. Сніг не танув навколо нього, та Олена відчувала і віддалік його незвичайне тепло. Коли наблизився, той дивний вогонь охопив усе єство жінки. Вона спинилася і крикнула:

— Ні! Я пізнала тебе. Це ти! Це ти!

— Я дам тобі крила, — зринули тихо слова. — І ти полетиш. Не борися зі мною, бо я уже у твоєму серці.

— Ні! — крикнула Олена й прокинулася.

Боячись знову заснути, поволі злізла з печі. У грубі ще тліло вугілля, треба було підкинути дров і брикету, та вона ніби не наважувалася, вдивлялася в іскорки вогню, що ні-ні й спалахували, часто востаннє, і гасли. Нарешті поклала трохи дров, більше — брикету, підвелася, вимкнула світло, постояла у темряві, притуливши обидві руки до грудей, потім промовила тихо:

— Ти справді уже в моєму серці. Але не думай, не думай…

Кохання буває перше й останнє, справжнє і легковажне. Але як розпізнати, що то останнє, що то справжнє, а все, що було до нього, не варте пам’яті? І чи потрібно розпізнавати, а не стати на поєдинок із власним серцем, щоб убити в ньому, можливо, найвеличніше своє почуття? І що страшніше у цьому поєдинку — бути переможеним чи переможцем?

Уранці Олена піймала себе на думці, що чогось чекає. Глянула на телефон, посміхнулася. Увечері взяла карти, не ті нові, що сама купила у райцентрі, а потерті Степанидині. Перетасувала й поволі почала розкладати. Потім довго дивилася, згребла рукою докупи, знову перетасувала і ще раз розклала.

— Від долі не втечеш, — промовила вголос. — І не треба тікати — я й так скільки років ховаюся, наче злодійка.

Через кілька днів на нараді голова попередив її:

— Там телефонограма — завтра районний семінар, поїдеш замість головного агронома, — чекав, що Олена про щось запитає, та вона лише промовила: «Добре».

Біля будинку РАПО уже стояло чимало легкових автомобілів, коли під’їхала колгоспна «Нива», у якій сиділа Олена. Під’їжджали ще «Волги», УАЗи, «Ниви» зі спеціалістами. Вони весело віталися між собою, радіючи, що хоч на день вирвалися із сірих буднів. У коридорі, біля актової зали, Олена побачила знайоме обличчя. Розмовляючи з начальником РАПО, Віктор Сергійович обводив поглядом тих, хто заходив. Побачив її, посміхнувся і привітався кивком голови. Під час семінару сидів на сцені за довгим столом, кілька разів Олена ловила на собі його погляд, серйозний, що швидко ковзав на інші обличчя, зустрівшись із її поглядом. А коли став за трибуну, захвилювалася й опустила голову Не чула, про що говорив, просто слухала голос.

На продовження семінару в одному з найближчих до райцентру колгоспів їхали автобусом, щоб не гнати туди два десятки машин. Віктор Сергійович і ще кілька чоловіків не сиділи, а стояли біля водія і щось жваво обговорювали. Щоб весь час не дивитися на нього, Олена сіла зручніше й заплющила очі. Відразу ж відчула на своєму обличчі невидимі промені його погляду. Ті промені проникали до самого серця, яке то солодко завмирало, то починало шалено битися. Вона так довго стримувала у собі бажання кохати, що тепер її невилюблене серце бурхливо корилося цьому почуттю, поневолюючи свідомість, душу і тіло.

Ранні зимові сутінки швидко наповнили хату. Олена попоралася і сіла до груби. Поліно за поліном клала дрова, потім поклала кілька трісок. Смолові тріски відразу спалахнули. «Бо вони мусять горіти, — промовила вголос. — А я хочу любити. Хочу і буду», — хитнула вперто головою, мовби з кимсь сперечалася. Чекала, коли задзвонить телефон, знала, що задзвонить, але так чекала, що тіло почало тремтіти, мов на холоді. І коли пролунав дзвінок, здригнулася, простягла руку до слухавки — та рука тремтіла.

— Алло, — промовила тихо. — Алло, — обізвалася ще раз, бо на іншому кінці проводу мовчали.

— Це я. Добрий вечір, — і голос замовк. Олена теж мовчала, тільки трубку притулила до самого обличчя.

— Ви мене чуєте? — озвалося нарешті з того кінця.

— Чую. Я слухаю, Вікторе Сергійовичу, — опанувала себе Олена.

— Я не спитав вас, коли поїдемо по дітей. Я буду їхати, мені потрібно до батьків, — виправився на ходу, — а вам теж треба… Ви чуєте мене? — він помітно хвилювався.

— Я чую. Поїдемо, може, перед вихідними? — ледь приховувала хвилювання у голосі.

— Добре, тоді я ще раз передзвоню. А як вам сьогоднішній семінар?

Олена посміхнулася.

— Було цікаво. Мені…

Знову обоє замовкли, Олена наважилася і першою промовила:

— До побачення.

— Не кладіть трубку, — несподівано попросив Віктор Сергійович, — зачекайте. — Але нічого не говорив, потім промовив із тугою в голосі: — Ви справжня чаклунка. До побачення, — і поклав слухавку.

Олена лежала на ліжку з розплющеними очима і думала про кохання, про те, що само воно ходить по землі, але закоханим дарує крила, часом настільки сильні, що вони підносять людину на не знану досі височінь, щоб з отакої ото висоти глянути на життя і відчути, яке воно прекрасне. Може, й ненадовго відчути, лише на коротку мить. Але яка то мить! Варта цілих десятиліть сірих буднів без любові.

Вона не дозволила йому заїхати за нею додому, сама вийшла за село на шлях. Вийшла раніше призначеного, щоб прийти першою, не змушувати чекати, але зелений легковик уже стояв на домовленому місці. Олена хотіла сісти на заднє сидіння, та Віктор Сергійович відчинив передні дверцята.

— Сідайте, — запропонував, посміхнувся, глянувши їй в очі.

Від того погляду вона зашарілася, потім засміялася:

— А я замерзла. Бр-р, який вітруган за селом, — поклала сумку на заднє сидіння, сіла зручніше і, коли машина рушила, подумала — добре було б отак їхати цілу вічність поруч із ним.

— А я про вас думав, — першим озвався Віктор Сергійович. Помовчав. — Весь час думав.

В Олени серце закалатало, пурхнуло пташкою з грудей і боляче вдарилося об реальність, ніби об лобове скло, за яким під колеса автомобіля мчала засніжена дорога.

— Не міг дочекатися, коли знову вас побачу. Що ви зі мною зробили?