Вона поволі зняла з голови хутряну шапку, поклала собі на коліна, зазирнула у дзеркальце над склом, посміхнулася.

— Бачите, хочу вам подобатися.

Машина зіскочила зі шляху і різко спинилася на узбіччі.

— Ви мені й так подобаєтеся. Дуже. — Віктор Сергійович схилив голову на кермо. — Так подобаєтеся, що… — підняв обличчя, взяв Олену за руки, подивився в очі. — Здається, я захворів вами, а не закохався.

Олена не забрала руки, не сахнулася, коли він торкнувся її вустами, спершу несміливо, потім так шалено, що запаморочилося в голові, але вона не противилася цьому шаленству.

— Як ми розминулися з тобою… тоді, вдома? Чому розминулися?

— Чому?

— Ні, ти скажи, ти знаєш.

— Я не знаю, але ж ми зустрілися…

Так зустрічаються двоє на перехресті життя. Позаду у кожного власна дорога, по якій розгублені роки. На плечі тисне багаж пережитого, у кожного — свій. І от вони зустрічаються. Чому? Навіщо?

Доля зводить їх, немилосердна доля зводить, щоб розлучити. Розлучити з коханням, повернути обличчям до обов’язку, до умовності, до холоду і порожнечі у власному серці.

— Говори.

— Мені добре мовчати поруч із тобою.

— А я хочу твій голос чути.

— Чому сьогодні зовсім немає машин на шляху?

— Уявляєш, ми самі у цьому безкінечному білому просторі.

— Ми не самі.

Вона поцілувала його під двором батькової хати, тихо промовила:

— їдь. Я завтра чекатиму.

Хотіла йти, але він притримав її за руку:

— Скажи щось.

— Я люблю тебе.

Його рука здригнулася, мов по ній вдарило струмом. Олена швидко вийшла з машини, відчинила хвіртку, зачинила за собою і прихилилася до неї спиною. Машина різко рушила з місця, і вже за хвилину гуркоту мотора не стало чути. А вона ще стояла і відчувала, як на вустах поволі зачахає поцілунок.

Удома її чекали, бо в хаті спалахнуло світло і батько відчинив двері.

— Це ти, Олено? — запитав у темряву.

— Я, тату, — голос дочки зрадливо тремтів щастям.

— Мамо, — за батьком вигулькнув Іван, — ти бачила, скільки ми з дідом дров напиляли?

— Ще ні, завтра побачу.

Марійка спала, щічки рожевіли теплом і спокоєм. Олена обережно поцілувала доньку.

— Куди з морозу, — смикнула її за пальто Наталка. — Ще застудиш дитя. Роздягайся, будеш вечеряти.

Олена несподівано обняла матір, тихенько засміялася:

— Я не хочу їсти, мамо.

Лежала у темряві з розплющеними очима і думала про те, що буде завтра.

«Завтра я знову його побачу. Знову. Ну, й що, що крадене, — повернулася на бік, мов відверталася від нав’язливої думки. — А мене хто пожалів? Хто рахувався з моїм болем? Мене розтоптали. Роздавили й не озирнулися, що там від Олени залишилося. Кохали, як і я? Але ж я нікому не хочу завдавати болю. Боже ж мій, я ще нікого так не любила! — до серця несподівано підкотилася туга, така сильна, що Олена ледь не застогнала. — Степанидо, що ти зі мною наробила? — крикнула подумки. — Я не хочу нічого знати, я хочу бути щасливою! Чуєш, Степанидо? Де ти? Стань ангелом-хранителем мого кохання. Я знаю, ти чуєш мене, знаю, що розумієш Степанидо, тільки ти», — зітхнула так важко, що мати запитала з іншої кімнати:

— У тебе, дочко, щось болить?

— Ні, мамо, так, не спиться.

— А ти «Отче наш» перекажи, може, й заснеш.

— Добре, мамо.

Вона заснула з солодким щемом чекання завтрашнього дня. Коли вже засинала, дві сльози покотилися по скронях на подушку.

Година щастя, дві, три. Олена крала їх в іншої жінки, про яку намагалася не думати. Пізно увечері йшла за село, не спиняючись перед негодою, йшла на зустріч із коханим, коханням. І, здавалося, у цілому світі не було такої сили, яка могла б її спинити.

Весну Олена спочатку відчула душею — бурхливу й неминучу.

«Хіба можна стримати весну? — посміхалася, оглядаючи поля з чорними латочками ріллі між снігом.

— Хіба можна обійти долю? Нехай хтось спробує».

Про людей не думала зовсім, кохала, не озираючись ні на кого, хоча знала, що селом ідуть розмови про неї. Бачила, як не одна жінка зустрічала її настороженим, а то й ненависним поглядом, і знала, що не одна подумки казала: «Суча дочка, відьма».

Але до кого ночами бігає Олена, не могли дізнатися, перебирали сільських чоловіків, губилися у здогадках. А вона світилася щастям. Її обличчя стало ще більш жіночим, а тіло, що лише тепер пізнало до кінця справжню силу любові, розцвіло, мов та квітка, на яку після довгої спеки пішов теплий дощик.

Інколи оглядалася на своє минуле, але безболісно. Здавалося, що саме так і повинна була повестися з нею доля заради того, щоб в оцьому глухому віддаленому селі вона відчула насолоду від життя. Тільки про Любу згадувала з тривогою, адже та не лишилася у минулому.

На початку літніх канікул Іван став проситися до діда.

— Як ти не розумієш — вони там самі. Нас у тебе аж двоє, а вони самі. Я ж їду не гуляти — я їм допомагати буду, — доводив гарячково, бо мати не казала «так» і не казала «ні», а лише посміхалася у відповідь, немов подразнювала. Та одного разу сказала йому й Марійці:

— Лаштуйте свої речі, завтра до діда поїдемо.

— На все літо? — не повірив хлопець.

— А це вже побачимо, як будете поводитися.

Іван не стримав радості й штовхнув Марійку до матері, показав дівчинці язика і вибіг із відрами до колодязя.

Люба ще не згадала про сина. На літо Дуня даремно виглядатиме дочку. Олена знала про це, і на якийсь час страх перед колишньою подругою відступив, хоча вона розуміла, що ненадовго, як розуміла і те, що одного разу син стоятиме перед вибором, кому з них сказати «мама». Тільки тепер, коли любов переповнила її життя, вона не так часто думала про це. Не так часто образ Люби проступав у звичках, Івановому обличчі, навіть у голосі. Підліток копіював у всьому діда: як той їсть, ходить, одягається. Як і Микола, носив шапку, застібав комірець на сорочці, а коли приїжджав у село, то й зовсім носив його одяг, ще трохи завеликий.

— Підростеш, вивчишся, — говорив йому Микола, — і ми з тобою почнемо нову хату зводити.

— А де, діду? — хлопець зацікавленим поглядом обводив подвір’я.

— Ну, думаю, у саду. Стару яблуню викорчуємо, однак уже не родить. Тепер он мода двоповерхові виганять, то ми теж такого утнемо. А що? — незадоволено дивився на дружину, яка тільки скептично посміхалася і не підтримувала розмови.

— Хай дитя спочатку виросте.

— А він що робить? Не бачиш, як уже виріс? — замовк, трохи здивовано подивився на дружину, хотів запалити цигарку і передумав.

— Може ж, його літа вгору йдуть, а не так, як наші з тобою. А про хату я серйозно. Треба ворушитися, поки подужаємо, бо хто йому допоможе на ноги звестися?

Наталка, хоча в душі й згоджувалася з чоловіком, уголос заперечувала:

— Ой, Миколо, не пхай воза попереду коней. Може, йому твоя хата у селі й не треба буде. Може, він у місті захоче жити.

— Ну, не йому, так Марійці. Слава Богу, є кому пожити, аби було що. Он бачиш, Дуня скоро віку доживатиме, а онуків і на колінах не тримала. Одне спилося, друге по світах потяглося, а наша Олена хоча й настраждалася, а людина, бо у неї, Наталко, душа в порядку.

Дружина не чекала такого повороту розмови, у свою чергу здивовано глянула на чоловіка, пожартувала:

— Це ти вже, видно, на рік уперед виговорився?

— Ет, — махнув рукою Микола, — з тобою поговориш…

Коли б Олена почула батькові слова, напевно б, знітилася, адже зовсім не відчувала каяття за те, що робилося у неї в душі. Хотіла бути щасливою і була, не думаючи про ціну щастя. Переночувала, а на другий день під вечір за нею заїхав знайомий легковик. Спочатку їхали звичною дорогою, потім… Олена давно мріяла про таку ніч, із коханим і зорями.

Тільки з одного боку до невеличкого, круглого, мов блюдце, озера не підступали дерева. Там і зупинилися. Олена зачаровано дивилася на озеро спочатку крізь скло, потім відчинила дверцята. Туфлі лишила в машині й босими ногами ступила на мокру траву. Повний місяць завис над самим озером, і здавалося, що він проступає з глибини, а не з висоти. Зірки гойдалися на легеньких хвилях, ніби купалися у теплій водиці. Віктор Сергійович теж вийшов з автомобіля, підійшов до Олени.