— Тебе можуть виключити з партії, а далі сам знаєш…

— Знаю. Ми кудись виїдемо. Ти ж поїдеш зі мною, — посміхнувся, глянув їй в обличчя, — на край світу?

— Поїду. Тільки… — підвелася з ліжка, схвильовано поправила занавіску на вікні. — Вітю, край світу скоро може бути отут.

— Що ти кажеш? — Віктор Сергійович спробував пригорнути її до себе, та вона легенько відсторонилася.

— Сядь, а то так і простоїш усю ніч у моїй хаті.

Він слухняно сів на стілець, кинув погляд на стіну, де висіла невеличка, пожовтіла від часу фотографія. Погляд замислених очей із фотографії, здалося, проникав у саму душу. Якийсь час, не відриваючись, дивився, потім запитливо глянув на Олену.

— То — Степанида, але в житті вона була трохи не такою, вірніше, я її знала іншою. — Олена й собі задивилася на фотографію. — Вона, Вітю, могла бачити світло і через темряву людської душі, бачити через роки. У нашому житті буде багато змін, і сьогоднішні побрехеньки з перестройкою закінчаться крахом. Не віриш мені — повір Степаниді, що ніколи не помилялася, бо її слова я перевіряю життям. Колись вона мені сказала про темряву, яка наближається й опускається на нас. Як це тобі пояснити? У країні буде хаос, без війни — розруха. Багато з того, чим живемо сьогодні, зруйнується, Вітю. Багато…

— Оленко, — перебив її Віктор Сергійович, — ти щось не те кажеш. Такого не може бути. У нас відпрацьована десятиліттями система, економіка, ідеологія. Я б радий повірити тобі і їй, — показав поглядом на фотографію Степаниди, — але такого не може бути.

— Через якихось п’ять-шість років, — промовила Олена з болем, мов і не чула його слів, — наша земля почне заростати бур’яном.

Віктор Сергійович схопився з місця.

— Ти при своєму глузді? — взяв її за плечі. — Такого не може бути!

Олена тільки похилила голову, ніби відчувала вину за те, що сказала. Якийсь час мовчали обоє. Потім підвела на нього погляд:

— Ти хочеш бути зі мною разом, але ж ти не знаєш, як я живу і як у мені болить увесь оцей світ. Інколи здається, що мозок відчуває все, що робиться від землі до неба, переповнюється людською мукою. Я не живу своїми почуттями, бо інколи не можу зрозуміти, де мої, а де чужі… Ні, — побачила здивування у його очах, — моє кохання — тільки моє. І воно справжнє. Коли я з тобою, все це відступає, мовби відпускає мене. Та часом нестерпно жити серед людей, які страшні невігласи у ставленні до себе, до інших. Приходять у життя і не живуть, а до самої смерті лише збираються жити. Зі мною буде важко, — додала з ноткою вини у голосі.

— Я не боюся бути з тобою, я боюся бути без тебе. — Віктор Сергійович знову сів на стілець, прихилився до спинки. — Олено, — пильно глянув їй в очі, — ти знаєш, що буде з нами завтра, але весь час уникаєш про це говорити.

— Завтрашній день принесе нам багато болю. — Вона сама взяла його руки у свої і притулила до грудей.

— Я це відчуваю, — посміхнувся сумно. — Ми надто були щасливі.

— Ми ще будемо щасливі, Вітю, — зазирнула йому в очі, немов хотіла переконатися, чи він їй вірить. — Тільки треба знайти сили пережити те, що доведеться переживати. Все минає, вір мені.

— Ти сильна, Оленко? — Віктор Сергійович нахилився до неї, щоб поцілувати.

— Сильна, сильна, — несподівано засміялася, обняла його й почала цілувати обличчя. — Ти теж сильний, найсильніший у світі…

Літні ночі короткі, особливо для закоханих. Віктор Сергійович виїхав на дорогу, коли на сході починав тремтіти ранок. Зупинив автомобіль на узбіччі й дивився, як поволі, одна за одною, на горизонті гаснули зорі. Потім поклав голову на кермо, заплющив очі й відчув у грудях несподівану тугу. Треба увімкнути мотор і їхати далі, а він не міг. Якби ж то можна ні про що не думати, а жити лише серцем, не відчувати себе негідником перед дружиною, не відвертатися від її погляду, в якому останнім часом проступало щось незнайоме досі. Як їй сказати? Боявся сліз, боявся завдати болю, але несила була зректися кохання. Несила, бо серце ладне було розірватися від самої думки, що цей день проживе без Олени, без її голосу й очей. «Що ти зробила зі мною, Оленко? — підвів голову — переднє скло густо вкрилося росою. Поклав долоню зліва на груди, посміхнувся: — Злодійко, ти вкрала моє серце». Увімкнув мотор, і машина плавно рушила з місця. Дивився на дорогу й подумки переконував себе поговорити з дружиною сьогодні, нехай що вже там не буде.

Цього разу не боявся зустрічі з Тетяною, не думав про те, що може зіштовхнутися з нею, коли зайде до хати. Але не зіштовхнувся, пройшов до свого кабінету, ліг на диван і став чекати, поки вона прокинеться, хоча був упевнений, що не спала й чула, як він повернувся.

Висока повновида жінка, з коротко стриженим волоссям, в елегантному костюмі, грубо обірвала його, коли він, хвилюючись, почав розмову.

— Я не дам тобі розлучення, можеш і не розраховувати, — сказала затято. — Я чекала, чи вистачить у тебе мужності сказати, чи ти ще довго будеш тремтіти переді мною, як заєць. Це вже їй прикортіло, тій, твоїй…

— Таню…

— Що — Таню? Мало їй коханця, захотілося чоловіка, але вона його не матиме, бо я просто так не здамся, і не думайте. Я вже була у Павла Миновича.

— Ти ходила у райком? — Віктор Сергійович вражено глянув на дружину. — Ти ходила у райком? Таню…

— Ходила, і не тільки ходила. Він тебе поставить на місце, а не те — попрощаєшся з партквитком. Це не я кажу, це він сказав, — говорила твердо, та підборіддя зрадливо тремтіло. — Не думай, я ту лярву теж на місце поставлю. Я батькові й брату подзвонила — вони приїдуть на днях, — глянула у поблідле чоловікове обличчя, — а ти думав як? Думав, я просто так тій відьмі віддам свого чоловіка? Вона матиме справу не тільки зі мною, а й з моїм братом, а той потягає по селу за довгі патли.

— Тетяно, ти при своєму розумі? — Віктор Сергійович підвівся з дивана, підійшов до дружини. — Ти думаєш, про що говориш? Я тобі не дозволю зачіпати її, не дозволю, — промовив, іще більше змінившись на обличчі. — І не варто переступати межу…

— Ніби я у тебе питатиму, — дружина засміялася йому в обличчя, недобре засміялася. — Ти у мене питаєшся, коли їздиш до неї ночами? До речі, машину більше не тронь, то мій батько купував, і не для того, щоб його дорогий зятьок по б…x їздив.

Він ударив її. По обличчю. Уперше в житті. Потім із жахом дивився в очі, повні ненависті, й відчував себе злочинцем.

— Таню, пробач, я не хотів. Давай з тобою поговоримо, по-людськи, — взяв її за руку, але дружина з силою вирвала.

— Я тобі цього ніколи не подарую! І їй! Та не надійся, що відступлюсь.

— Таню, я не зможу з тобою жити, — Віктор Сергійович дивився на дружину винувато. — Я іншу люблю.

— Люби кого хочеш, але живи вдома! — закричала, та голос зрадив її, і вона заплакала, безсило опустилася на диван. — Я, може, теж люблю тебе. А ви удвох топчете мою любов, дев’ятнадцять років подружнього життя. Як ти думаєш — спиться мені, коли ти з нею любишся? Ти не думав, як воно мені? Не думав? А як буде нашій дитині, коли її татко рідну доньку на байстрюків, невідомо чиїх, проміняє?!

— Тетяно…

— Що — Тетяно? Може, я неправду кажу? Ти цікавився, від кого у неї діти? Отож. Увесь район знає, одному тобі повилазило. Отямся, Вітю. То — не любов, то її відьомські штучки. Заморочила тобі голову і водить, мов бичка на мотузці. Нічого, не на ту натрапила — вона у мене ще пожаліє, що на світ народилася.

Віктор Сергійович слухав дружину і думав про те, що не знає цієї жінки. На ще й досі гарне обличчя мовби хто надів чужу маску. Та маска плакала, говорила, кривилася, але не викликала у нього ніяких почуттів. Навіть голос був чужий: то жалісливий, а то холодно-мстивий.

— Так ми з тобою далеко зайдемо, — перервав її. — Звідки уже вороття не буде.

— Я дійду, куди зможу! — крикнула затято дружина. — Хоч до самого Горбачова.

Віктор Сергійович сумно посміхнувся на ці її слова:

— І що, Горбачов примусить мене тебе любити?