— Може, любити й не примусить, але покарає, скрутить роги й тобі, і їй. Не думай, я не тільки тебе, а й її на весь район, на весь світ знеславлю. Я не дам вам жити, от побачиш! — сльози давно уже висохли, та білки очей були червоними, що додавало її погляду ненависті.

— Ти хочеш моєї смерті? — запитав тихо, дивлячись прямо у ті очі.

Жінка не відвела погляду, відповіла майже спокійно:

— Мені легше побачити тебе в труні, ніж віддати тій сучці.

На роботу Віктор Сергійович не поспішав, хоча секретарка першого вже двічі дзвонила йому, нагадувала, що той чекає. Байдуже зайшов у двоповерхове чимале приміщення. З правого боку, за дверима, на стіні висіло велике, на весь зріст, дзеркало. Глянув на себе, провів долонею по обличчю, чомусь посміхнувся, кивнув, мовби привітався сам із собою. Потім якийсь час вдивлявся у відображення, наче щось шукав у ньому. Втупився очима у свої очі й не помічав, як ті, що проходили по коридору, кидали на нього здивовані погляди.

Перший секретар райкому партії не запропонував йому сісти, а змусив стояти перед масивним полірованим столом, немов школяра, котрий провинився. Це була людина з крупними рисами обличчя, на якому особливо виділявся м’язистий, у червоних прожилках, ніс.

Надмірність у їжі й малорухомий спосіб життя зробили його тіло важким і неповоротким. І він усе більше керував районом із кабінету, сидячи у м’якому шкіряному кріслі. Любив викликати «на килим» керівників, які чимось провинилися, і замість вітання у нього все частіше звучало:

— Я сімнадцятий рік сиджу в цьому кріслі, і ще не було такого… — Але сьогодні замість звичної фрази прозвучало: — За тобою що, літака треба висилати? Довго спиш. А-а, я й забувся — це ж ти у нас погано висипаєшся, по бабах бігаєш ночами, — витягнув шию, яка обвисла на білий комірець, і аж вивищився над столом. — Ну й бігай, чорт з тобою, як воно тобі бігається. Не ти перший і не ти останній. Але роби так, щоб не йшли розмови по району і твоя жінка не голосила отут переді мною й не писала отакі петиції, — ляснув великою долонею по столу, на якому лежали папери. — А не вмієш, то підкрути хвоста і сядь, бо я за такі речі по голівці не погладжу Тебе прислали у мій район не для того, щоб авторитет партії підривав. Зв’язався з ким? Тобі що — інших баб мало? Хочеш, щоб про наш район Америка заговорила чи Європа? Другий секретар райкому, партійний ідеолог зв’язався з якоюсь шептухою, чи відьмою, чи чорт її тобі нехай знає з ким.

Віктор Сергійович несподівано посміхнувся, Павло Минович побачив ту посмішку, і його обличчя побуряковіло.

— Тобі смішно? Я тобі щось смішне кажу?

— Ні, — ще раз посміхнувся Віктор Сергійович, — просто я не думав, що ви вірите у відьом і чортів.

— Що-о? Ти ще й знущатися? — він знову витягнув шию і знову трохи підвівся за столом. — Я думав з тобою по-хорошому. Аж так… Завтра на бюро партійний квиток покладеш — я сьогодні в область доповім. У мене на це є всі підстави. За таке при Сталіні стріляли, а не те що з партії гнали, і я з тобою панькатися не буду. І її, твоє стерво, теж викличем. А там побачимо, що з нею робити.

Бліде і без того обличчя Віктора Сергійовича ще більше зблідло, він аж хитнувся, наче від удару. Павло Минович побачив це, якусь мить вдивлявся у його обличчя, ніби намагався щось зрозуміти, та метал в очах не пом’якшав, і він суворо кинув, коли Віктор Сергійович пішов до дверей:

— У тебе ще є час для роздумів.

Той відчинив двері, обернувся і зовсім тихо відповів:

— У мене вже немає часу. Ви… — але не докінчив, тільки хитнув головою.

— Дурак, — промовив Павло Минович, коли за його найближчим помічником зачинилися двері. — Через бабу квиток втрачати і кар’єру. Це все одно, що самому собі петлю на шию надіти.

Віктор Сергійович не відчиняв кабінету, а відразу вийшов на вулицю, вдихнув на повні груди свіже повітря й повільно пішов у напрямку свого дому. Дружина була на роботі, а донька училася в інституті. Він зайшов до її кімнати, обвів поглядом. На стіні висів невеличкий портрет усміхненої дівчинки з білим бантом на голові. Непоспіхом зняв портрет, погладив рукою, довго дивився на доньчине личко, потім знову повісив фотографію на місце. Вийшов, кілька разів відчиняв двері спальні, але не переступив порога. У письмовому столі, що стояв у його кабінеті, переглянув папки з паперами, потім переодягнувся у святковий костюм, вийшов із будинку і замкнув двері. Всупереч дружині взяв автомобіль і поїхав у Вербівку. Знайшов Олену на колгоспному току, куди звозили з полів зерно нового врожаю. Вона побачила його, зашарілася, а Віктор Сергійович підійшов, привітався і тихо промовив:

— Поїхали. Скажи, що тебе сьогодні вже не буде, і завтра, й післязавтра.

— Чому? — здивувалася Олена.

— Так треба. Я відвезу до дітей, по дорозі все розкажу.

— Я не можу, Вітю, — жнива. Я не можу просто так, серед білого дня кинути роботу. У мене будуть неприємності.

Він сумно посміхнувся:

— Нічого не буде, Оленко. Повір мені.

— Що з тобою? — запитала стурбовано біля машини, уважно глянула в обличчя. — Щось трапилося?

— Нічого не трапилося, — посміхнувся веселіше, — буду з’ясовувати стосунки з дружиною і партією, тому хочу, щоб ти ці дні побула у батьків. Заїдемо до контори, напишеш заяву на свій рахунок, і гайда звідси, тільки надягни найкрасивіше плаття, яке у тебе є. Добре?

Легке літнє плаття туго облягло її стан, а босоніжки на каблучку ще більше підкреслювали жіночність. Сідала у машину, посміхнулася, глянула у дзеркальце, потім на коханого, і щось боляче кольнуло біля серця.

— А чому сьогодні ми такі святкові? — показала очима на новий костюм, білосніжну сорочку й краватку.

— Бо ми — закохані, — усміхнувся їй у дзеркальце Віктор Сергійович. — Сьогодні свято закоханих — Віктора й Олени, — промовив урочисто. — І вони його святкуватимуть на всю котушку.

— Тобто як це?

— Як у цивілізованому світі: з шампанським, музикою й квітами.

У місті він купив величезний букет червоних троянд.

— Боже мій! — зойкнула Олена, коли він розсипав їй на руки квіти.

— Що таке? — Віктор Сергійович ніжно дивився на неї, а вона притулила до вуст одну троянду і легенько поцілувала. — Еге, так не піде, — засміявся, сів у машину поруч, — не квіти цілуй, а мене. — Потягнувся до її обличчя, спочатку довго дивився в очі, потім припав до губ.

— Мені ніхто ніколи не дарував таких квітів, — промовила з легким сумом, коли автомобіль зупинився у центрі міста.

— Винен, виправлюсь, — пожартував, притуливши долоню до скроні. — А тепер, пані Олено, запрошую вас до ресторану, кращого, який є у цьому обласному центрі.

Першим вийшов із автомобіля, відчинив дверцята і подав їй руку. Олена ніяково посміхнулася, простягла назустріч свою руку. Він узяв і поцілував, потім притулив до грудей, немов дорогоцінний скарб.

У залі ресторану майже зовсім не було відвідувачів, тільки музиканти знічев’я награвали популярні мелодії. Вони сіли за столик біля вікна. Віктор Сергійович простягнув меню:

— Вибирай.

— Ой, ні, — посміхнулася Олена розгублено. — Я не вмію. Вибирай сам — мені смакуватиме все, що ти любиш.

— Шампанське — так?

— Так, — погодилася жінка, — але ж ти за кермом.

— Нічого, — махнув рукою, — сьогодні всі ДАІшники — мої друзі.

Швидко принесли шампанське і набір із кількох страв.

— Я сам, — Віктор Сергійович зупинив офіціанта, який хотів налити вино у фужери. Налив по самі вінця. Вино пінилося через край, а він намагався ще долити.

— Годі, — зупинила його Олена.

— Вип’ємо, кохана, за нас, за те, що ти подарувала мені таке щастя.

— Яке? — на очі Олени несподівано навернулися сльози.

Він відповів не відразу, а якусь хвилину вдивлявся в обличчя.

— Велике щастя, Оленко. Та воно, на жаль, називається одним словом, ні, двома — справжнє кохання. Справжнє, чарівнице моя.

— Ти сьогодні дивний, Вітю, — Олена проковтнула сльози, що підкотилися до горла. — Я боюся за тебе.