— Мамо, де ти? Мені страшно.

Олена опустила руки, зайшла до хати.

— Я тут, — обізвалася неголосно, — спи, — і сама лягла поруч.

«Степанидо — це ти? Я відчуваю тебе, — промовила подумки. — Від чого ти мене оберігаєш? Невже все так страшно? Ти блокуєш мене, але я однак відчуваю біду, а ти не даєш мені дізнатися — яку?» Думки поволі почали плутатися, і на світанку Олена заснула.

На роботу йшла, як завжди. У кабінеті голови колгоспу вже зібралися спеціалісти й керівники на наряд. Про щось жваво говорили, та коли зайшла Олена, там запала мовчанка. Всі чомусь дивилися на неї, мов на прибульця з космосу.

— Чого це ви? — Олена привіталася й сіла на своє звичне місце неподалік від дверей. Ніхто не відповів, і голова сидів, немов чимось вражений. — Щось трапилося? — знову запитала жінка.

— Ти що — з місяця впала? — у голосі Петра Семеновича була не тільки зневага, а й слабо прихована зловтіха. — Через тебе люди стріляються, а вона робить вигляд, що нічого не знає.

— Що? — Олена повільно підвелася зі стільця. У мить її обличчя зробилося білим. — Хто стріляється? — запитала майже пошепки.

— Той, кому ти заморочила голову своїми штучками. С-сука, ти справжня сука. Мотай із нашого села туди, звідки приїхала, поки люди не забили тебе палками.

Нічого не кажучи, вона вийшла з контори. Земля гойдалася під ногами, а сонце боляче різало в очі. Ішла вулицею, нічого не помічала навколо, немов осліпла й оглухла в одну хвилину.

— Олено Миколаївно, — гукнула її майже біля самого дому листоноша. — Зачекайте, ось вам лист. Я з учорашнього дня ношу…

Олена автоматично простягла руку, взяла. І закричала. Закричала так боляче, що листоноша злякалася і відступила від неї. А вона упала на коліна прямо на дорозі, притуливши лист до грудей.

— Встаньте, Олено Миколаївно, встаньте, — намагалася підвести її жінка. — Люди он дивляться. Встаньте, я вас до хати проведу. Ви нічого не знали? Кажуть, вас у селі не було, коли він застрелився. Його вчора ховали, але не в райцентрі, а батьки забрали додому. Там таке робилося… Ідіть у хату, — завела, підтримуючи під руку, посадила на стілець. — Ось, водички…

— Що? — глянула на неї безтямними очима Олена.

— Нічого. Я кажу — піду. — Вийшла, зачинила за собою двері. «Отак побиватися за чужим чоловіком, — подумала за порогом. — Видно, велика там любов була».

— То ти, Павлівно, чого з нашою відьмачкою панькалася? Довела чоловіка до ями, а тепер ще й голосить, — уже немолода Оленина сусідка з гострим довгуватим носом, маленькими, мов у тхора, очима, придивлялася за Оленою день і ніч і довго аж сердилася на неї, що не могла дізнатися, до кого вона бігала ночами і хто приходив до неї. Тепер жаліла, що так пізно дізналася. — Ні стиду, ні сорому… — Та листоноша не дослухала, швидко пішла далі.

Олена піднесла конверта до обличчя і знову закричала. Щось рвалося у ній, рвалося живцем. Вона сповзла зі стільця і лягла грудьми на підлогу.

— Мамо, вставай, — зайшов до хати Іван. В очах хлопчика стояли сльози. — Дядя Вітя застрелився? Мамо, — витер сльози, — мамо, це правда? Всі у селі говорять. Чого ти лягла тут? — мало не силоміць підняв її з підлоги й провів до ліжка.

Олена безтямно дивилася на сина, а в руках був затиснутий конверт. Іван хотів узяти його, але вона з жахом крикнула:

— Ні!

Кілька годин лежала нерухомо, потім з очей потекли сльози. Іван заборонив Марійці чіпати матір, сам попорався, нагодував сестру. Вже коли о смеркло, підійшов до ліжка.

— Мамо, може, що з’їси?

Олена тільки заперечливо хитнула головою.

Хлопець рано поклав дівчинку спати, наказав лежати тихенько, бо мама захворіла. Сам спати не ліг, вийшов на вулицю і довго блукав по подвір’ю, немов охороняв його від чужих людей.

Уночі Олена підвелася з ліжка, тихо пройшла в кімнату, де стояла піч. Зачинила за собою двері й увімкнула світло. Пошукала у шухляді стола ножиці, щоб розрізати конверт, і передумала. Взяла олівця й обережно відкрила там, де був заклеєний. Довго не наважувалася дістати листа, нарешті тремтячою рукою дістала, розгорнула, та літери стрибали перед очима і вона не могла нічого прочитати.

Прихилилася до спинки стільця і довго так сиділа. Нарешті почала читати: «Кохана, прости. Ще раз прости. Я цілую твої заплакані очі. Не плач, — лист знову затремтів у руках, сльози застелили очі, Олена приглушено заридала. Вона тримала в руках часточку його і свого життя, його душі, наповненої мукою останніх хвилин. Це були його слова, його думки, його любов. І все це належало тільки їй одній. Витираючи сльози, щоб не заважали бачити літери, знову почала читати.

— У мене не було вибору, адже я б не зміг тебе захистити і розлюбити теж не зміг. Розумнице моя, ти ж усе чудово розумієш — вони б не лишили нас, цькували б і переслідували, немов диких звірів. А я не міг допустити, щоб ти страждала через мене, не міг навіть уявити, що тебе привезуть у цей триклятий райком і почнуть судити, немов злочинницю. Я люблю тебе на цьому світі і любитиму на тому. Добре, що ти послухалася мене і найстрашніші для тебе дні будеш далеко звідси, серед рідних людей. Пробач, що підпоїв тебе. Ти була прекрасна. За той прощальний день і вечір я віддав би й друге своє життя, коли б воно у мене було. Оленко, кохана, я не хочу, щоб хтось бачив твоє страждання, не хочу, щоб на тебе показували пальцем, — кидай це село і повертайся додому. Ти будеш зовсім близько від мене — я написав, щоб поховали у рідному селі. Будеш у тих краях — заходь. Жартую. Бачиш, я жартую і не боюся ранку. Тільки так хочеться ще хоч раз доторкнутися до тебе, дивитися у твої прекрасні очі, чарівнице ти моя кохана. Не плач, ще раз прошу тебе — я пізнав на цьому світі щастя, яке варте, щоб за нього віддати життя. Признайся: жоден чоловік не любив тебе так, як я. Може, ще любитиме — ти варта того, кохана. Хочу, щоб ти знала — я ні про що не жалкую, благословляю кожну хвилину, що був поруч із тобою. А ти помолися за мою грішну душу. Помолись, Оленко. А ще — я призначаю тобі побачення, адже колись ми знову будемо разом. Я вірю в це. З цією вірою і йду з життя, і прошу тебе — будь сильною, Оленко. Прощай і прости. Твій Віктор». Слово «твій» було підкреслене двічі.

Олена перечитала листа ще раз, потім — ще. Встала, вимкнула світло і вийшла на вулицю — небо було усіяне зорями. Вона підвела голову і довго дивилася у небесну глибочінь, ніби намагалася щось побачити. Нараз відчула, як їй страшенно хочеться бути зараз там, де він: хоч на небі, хоч під землею, хоч у самому пеклі, аби з ним. Посміхнулася думці, що якихось кілька хвилин — і їхні душі можуть зустрітися, відчинила двері в повітку, навпомацки пошукала мотузку. Не знайшла, повернулася до хати, взяла сірники. Виходила, зачепила порожнє відро біля дверей. Відро загриміло, й Олена постояла, прислухаючись, чи не розбудила дітей.

Із сірниками знайшла мотузку.

Присвітила, щоб побачити, куди її можна зачепити, і світло сірника вихопило у дверях синове обличчя.

— Мамо, що це ти робиш? — спитав хлопець злякано. — Нащо тобі мотузка зараз?

— Іди спати, синок, — попросила Олена. — Іди! — крикнула нервово.

— Мамо! Мамо, не роби нічого! — Іван підбіг до неї, обхопив руками. — Мамко, не роби нічого, бо ти ж у мене одна. Мамко…

Олена кинула мотузку на дрова, погладила сина по голові.

— Який ти у мене дорослий, скоро вже мене переростеш, — і її плечі знову здригнулися від ридання.

На роботу більше не пішла, хоча й заяви про звільнення не носила у контору Знала, що можуть звільнити за прогули, та їй було однаково. Все, що існувало поза домівкою, Олену не цікавило. Серйозно думала над тим, щоб повернутися жити до батьків, написала їм листа. І скоро отримала відповідь від матері. Та раділа, що вона повернеться. А в кінці ділилася новиною: «…Дуніна Люба озвалася нарешті, написала, що теж скоро приїде. Надовго чи накоротко — не знаю, але Дуня ніби заново на світ народилася і носиться з тим листом по вулиці, наче дурень зі ступою». Олена прочитала і голосно засміялася.