— Дочекалася: і тут життя немає, і додому зась. Господи! Чим я у тебе так завинила? — глянула на старі Степанидині ікони. — Ні жити не даєш, ні вмерти.

Одного разу почула, що у райцентрі Народний Рух організовує мітинг. На власні очі їй хотілося побачити, як захитається, а потім і провалиться земля під тими, хто знищив її кохання. Хотіла стояти близько і бачити переляк на самовпевнених обличчях. Що так буде — не сумнівалася. Івану сказала, що приїде додому пізно, тепло одяглася і пішла на шлях.

До початку мітингу було ще далеко, але у містечку відчувалося щось схоже на беззбройну революцію. То там, то там чималими купками стояли люди. По площі ходили міліціонери з гумовими киями і кобурами. Під вечір площа була переповнена народом, не вміщала всіх бажаючих, і вони стояли у найближчих вулицях і провулках. Нараз її освітили потужні прожектори, й люди побачили, що оточені щільним міліцейським ланцюгом.

— Не бійтеся, нічого не бійтеся, — біля мікрофона, на високому ґанку районного Будинку культури стояв інтелігентного вигляду чоловік без шапки. — Дотримуйтеся порядку і не піддавайтеся на можливі провокації. Шановні громадяни! — пролунав упевнений голос, і майдан затих, заспокоєний його впевненістю. — Сьогодні для нас важливий день — запам’ятайте його. Цього дня ми нарешті усвідомили, що ми — люди, ми — українці. І не тільки ми, а й вони, — показав рукою на невеличку купку райкомівців, що стояли між засніженими ялинами неподалік приміщення райкому партії. — Вони теж усвідомлять, що ми великий народ, коли об’єднаємося. Єднаймося, браття! Нехай живе вільна незалежна Україна! — підняв руку, і над його головою у світлі прожекторів замайоріло жовго-блакитне полотнище. Площа завмерла. Міліцейське кільце напружилося, чекаючи якоїсь команди. Та команда не надходила.

Один за одним до мікрофона йшли люди. Кожен розповідав про безчинства районної верхівки. І в кінці мітингу могутньою хвилею над майданом пролунало:

— Геть!

У цю хвилину Олена хотіла ближче підійти до тих, кому народ кричав: «Геть!» Здалеку бачила їхні темні постаті — прожектори не освітлювали місце, де вони стояли, — але підійти не могла. Все ж поверталася додому із забутим почуттям піднесення у змученій душі.

Другого дня знову поїхала до райцентру, адже там знову мав відбутися мітинг. І знову майдан був переповнений. Народ вимагав відставки названих учора, що зранку зайняли свої робочі крісла, ніби нічого не трапилося. Коли розпочався мітинг, вони, як і вчора, стояли між райкомівських ялин. Тепер Олена була неподалік і бачила розгубленість, погано прихований переляк на їхніх обличчях. Задивившись, прослухала останні слова виступаючого на мітингу сивого чоловіка. Він зааплодував, за ним зааплодував увесь майдан.

Олена дивилася, як площа, де не було місця яблуку впасти, розступилася і по тому живому коридору інша середнього зросту жінка, ще молода, але з суворими складками на високому чолі. Олена впізнала її — то була журналістка місцевої районки. Жінка йшла, ніяковіючи від аплодисментів і тисяч поглядів, посміхалася тим, хто вигукував її ім’я. Поблизу східців, де стояв мікрофон, було зовсім тісно, але й тут люди розступилися. Жінка легко піднялася на ґанок і стала перед мікрофоном. Перше, що сказала: «Дякую», — і люди знову зааплодували. А вона посміхнулася, підвела руку, просячи уваги. Олена на собі відчула магнетизм того голосу На відміну від попередніх ораторів, слова її були виваженими, без емоцій, а звинувачення місцевої влади у корумпованості — аргументованими. Діяльність райкому партії вона назвала злочинною, заплямованою кров’ю. При цих словах Олена здригнулася, на очах виступили сльози. Крізь сльози вона дивилася на ораторку і несподівано відчула нестримне бажання підійти ближче, вдивитися в обличчя. Те, що побачила, змусило ще раз здригнутися — замість берета увидівся терновий вінок на голові жінки, що впинався колючками у чоло. Позаду стояв великий не струганий хрест. Олена голосно зойкнула — і видіння щезло. Разом щезла й ейфорія, викликана мітингами, цим несподіваним протестом, що, подібно до вулкана, вирвався нагору лавою народного обурення, зривав одну маску за одною з бездарних акторів лицемірної п’єси, гаслом якої було — рівність, братерство, свобода. Перелякані піднесенням народного духу, вони на деякий час притихнуть, зникнуть із політичної арени, аби потім вийти на сцену під новими масками демократів. І ці новоявлені демократи знову стануть біля влади, щоб зруйнувати не тільки систему, яка їх зростила. Багатство цілої держави розповзеться по їхніх кишенях, а що не вміститься, проковтнуть бездонні пельки закордонних глитаїв, які з часом ковтатимуть усе більше й більше, аж поки не зазіхнуть на святая святих кожного народу — його землю. Олена боялася думати, що буде далі. Вона протиснулася з натовпу, ще раз із болем глянула на жінку, на її натхненне обличчя, на якому світилася безмежна віра у народ, перед яким вона стояла сьогодні і який завтра розіпне її на не струганому хресті, нацькований тими, хто і в останні хвилини свого життя не простить їй цього прилюдного викриття їхньої злочинності.

Наступний мітинг був організований тими, що вийшли з тіней райкомівських ялин. Вони били себе в груди, запевняючи людей у самовідданій любові, переконуючи у своїй безгрішності, нагадуючи власні заслуги, й не тільки свої, а й батьків та дідів. І народ прощав, віруючи невірним, добровільно віддаючи себе на поталу новітнім іудам, можливо, найстрашнішим за всю історію, яких уже вкотре народжував для себе сам.

Ще мітинги не затихли, а голова колгоспу викликав Олену в контору. Він довго не бачив її, з того самого дня, коли, помертвіла від почутого, покинула його кабінет Петра Семеновича вразило змарніле обличчя, потухлі очі, в яких не відбивалося жодне почуття. Байдуже глянула на нього, сіла віддалік на стілець, втупилась кудись у стіну.

— На роботу виходь, — сказав нарочито грубо. — Напишеш на ті місяці, що прогуляла, заяву за власний рахунок, і все. На ось ручку і папір, — поклав на край столу аркуш паперу і ручку, — сідай, пиши.

Олена мовчки підійшла, мовчки сіла за стіл, мовчки написала і так же мовчки підвелася.

— Щоб завтра мені була на роботі.

На ці слова вона глянула йому уважно в очі, так глянула, що Петро Семенович засовався на стільці.

— Ну, чого ти? Іди вже й менше тиняйся по тих мітингах, а то ще в політику попхаєшся, мало тобі… — і замовк, бо Олена посміхнулася. Посміхнулася презирливо, самим лише ротом, який більше скривився, ніж видобув посмішку.

То була не її весна. В Олени більше не було весен, і вона сумно дивилася, як оновлюється земля, бо весна в природі — ще не весна у душі. Жила мовби осторонь від життя. Читала людям їхні долі по долонях та по картах, інколи відкривала Степанидин Планетник, але у свою долю не заглядала — їй було однаково, що принесе завтрашній день, наступний рік. Тільки останніх днів серпня чекала. В один із таких днів надягла своє найкрасивіше плаття, босоніжки й пішла на шлях, за село. У місті найняла машину. До батьків не заїжджала, навіть сіла на заднє сидіння, щоб у селі ніхто її не впізнав, і закрила обличчя величезним букетом червоних троянд.

Приїхала у невеличке сусіднє село, розпитала, де кладовище. Зайшла за огорожу і спинилася. Віддалік побачила чорний мармуровий пам’ятник і несміливо ступила до нього. З пам’ятника до неї усміхалися до болю рідні очі. Здалеку вони здалися Олені не викарбуваними у камені, а живими, і вона аж спинилася, щоб довше не розвіювати те враження. Потім пройшла ще кілька кроків, зняла взуття і босими ногами стала на покошену траву.

— Здрастуй, — зупинилася біля могили, на якій росли кущик барвінку і півонії. — Здрастуй, коханий. Я приїхала до тебе на побачення, адже сьогодні день закоханих Олени й Віктора, наш із тобою день, — в одній руці тримала вазу з водою, в іншій — квіти. — Такі? Пізнав? Казав, мені даруватимеш, а виходить — навпаки. — Голос її надломився, вона опустилася на коліна й обняла руками нагрітий на сонці мармур. Приглушене ридання раз у раз виривалося з грудей, гарячі сльози капали на камінь, і сонце відразу випивало їх, немов хотіло відчути на смак таке кохання.