— Ні, діду, — посміхнувся онук.

— Я не нароблю дурниць, не хвилюйтеся за мене.

— Еге, не хвилюйтеся, — замість чоловіка озвалася Наталка.

— Тепер аби ж армія, як армія, а то дідівщина всяка. Не солдати стали, а босяки.

Проводили до вранішнього автобуса обоє. Дуня стояла у своєму дворі й заздрісно дивилася, як вони йшли дорогою — Іван посередині, а Наталка з Миколою по боках. Зітхнула, коли сховалися за рогом вулиці, і промовила сама до себе: «Нехай би й мені привезла, хоч і байстрюка. Он же бач… Я б теж виростила не гіршого. Була б на старості якась радість, а то сама, як палець. Нікого ні провести, ні стріть. Мотається по світу, як перекотиполе. І доки вона буде мотатися?» — ще раз глянула на дорогу, знову зітхнула і пішла до хати.

Наталка йшла поруч із онуком і часто позирала на нього. Хлопець був високим, стрункий, наче молоденький дуб. Чорне волосся відтіняло його смагляву шкіру. На верхній губі проступали вуса — хлопець спеціально не голив їх, коли збирався їхати сюди. Брови темні, над однією — родимка. Наталка вже кілька разів думала про те, що вона колись бачила подібну, але ніяк не могла згадати, у кого, бо перебирала у пам’яті чоловіків, ровесників дочки. Хоча тепер то для неї зовсім не мало значення. Вона гордо піднімала голову, коли хтось зустрічався їм на дорозі. Миколині очі теж світилися радістю. Іти отак із дорослим онуком… Усе намагався знайти потрібні напутні слова — і не знаходив.

— Ми ж, унучечок, день і ніч будемо виглядати, а ти там начальників слухайся, може, і відпустку дадуть. Інші ж он приходять, — чи то повчала, чи просила Наталка, коли підійшов автобус.

Іван слухняно кивнув головою, несподівано обняв їх обох і пригорнув до себе.

— Я люблю вас, — промовив тихо. — Чекайте мене, а я напишу.

Заскочив у автобус, махнув рукою у вікно. Наталка не стримала сліз. І довго ще удвох із Миколою стояли й мовчки дивилися на дорогу.

А через день колгоспний автобус повіз із Вербівки кількох призовників із рідними. Олена сиділа поруч з Іваном, а попереду — сама Марійка. Вона раз у раз оберталася до брата, щось казала. А коли вийшла з автобуса, взяла його за руку, як колись, коли він вів її до школи, закинувши за плечі обидва портфелі. Біля військкомату на них чекав інший автобус. Іван бачив, що мати ледве стримує сльози, хотів їй щось сказати, та не знайшов потрібних слів, попрощався і пішов. Глянув на них із вікна. «Які вони самотні, — подумав несподівано. Поруч купками стояли рідні інших хлопців. — Мамо», — притулився чолом до вікна. В цей час автобус рушив, і він побачив на обличчі матері сльози. Вона теж хотіла йому щось сказати, але тільки підняла руку і кілька разів махнула.

У своєму першому листі Іван писав про те, що буде служити в Криму, у десантних військах. І що усіх новобранців уже підстригли «під нуль» і видали військову форму, чомусь старі «афганки». Писав, що один раз наснилася баба Степанида, яка гладила його по голові й щось говорила. Що? Він не запам’ятав. Просив Олену швидше відповісти на його листа, бо вже дуже скучив.

Олена чекала синових листів. Із хвилюванням розкривала кожен конверт, розгортала лист, який завжди починався: «Здрастуйте, мамо і сестричка Марійка». Листи були нарочито бадьорі, заспокійливі. Лише через два місяці прийшов лист, несподіваний за своїм змістом: «… Мамо, я тільки тут зрозумів по-справжньому, що означає слово “мама”. Лише тут починаю відчувати, який я у тебе невдячний син. Прости мені, мамо. Прости, що я колись тебе образив. Тільки на далекій відстані почав розуміти, що у нашому житті щось не так. Правда ж, мамо? Ти тоді сказала, що через мене живеш там. Я спочатку не звернув уваги, а тепер весь час думаю про це. Мамо, невже ти через мене страждала? Я хочу знати. Напиши мені, мамо, правду».

В Олени затремтіли руки. Дочитала листа і довго сиділа на стільці, нерухомо, наче закам’яніла. Потім її обличчя скривилося, немов від болю, і вона застогнала вголос.

— Що таке? — запитала злякано донька. — Іван щось погане написав?

Олена мовчки простягла їй листа, підвелася й пішла до груби, у якій уже перегоріли дрова. Відкрила дверцята, ще вкинула дров. Дивилася, як вони швидко спалахнули й почали горіти. Відчула, що вогонь пече в обличчя, закрила дверцята.

— Мамо, про що це Іван пише? — Марійка з листом стояла посеред хати й розгублено дивилася на матір. — У нього що — не всі вдома? — покрутила пальцем коло скроні.

— Не знаю, — відповіла стомлено Олена. — Я вже нічого не знаю.

— Тоді я сама йому напишу. Я ось напишу, — обличчя дівчинки зробилося серйозним. — Йому там в армії погано, то він і пише що попало. Мамо, ти не хвилюйся, ти ж знаєш нашого Івана — у нього ще й досі вітер у голові.

Олена посміхнулася на ці доньчині слова, промовила сумно:

— Не вітер. Просто йому там, мабуть, і справді важко, то й лізуть різні думки у голову. Ти напиши йому, але про щось хороше, і я теж буду писати. У два різні конверти покладемо листи й через день повідправляємо, щоб не відразу обидва отримав. Тоді він аж двічі зрадіє, бо там це дуже потрібно.

Довго сиділа над чистим аркушем паперу, потім нарешті вивела стомленою рукою: «Здрастуй, синок. Так радію кожному твоєму листу, що, здається, живу тільки від листа до листа. Не треба, синок, ні про що думати — ти для мене найкращий і найдорожчий. У нашому житті справді багато запитань, але час дасть відповідь на всі — і твої, і мої — запитання. Я знаю, що тебе цікавить, хто твій батько. Ти малим часто мене запитував про це. Думаю, колись ти дізнаєшся. А поки що спокійно служи, а ми з Марійкою за тобою вже дуже скучили…» Перечитала написане і знову почала писати про сільські новини та свою роботу.

Минув рік. Іван написав, що, можливо, його пустять у відпустку. Олена раділа. Прибирала у хаті, в колгоспі виписала продуктів у рахунок зарплати, що ось уже півроку, як перестали виплачувати, коли одного дня у двері постукали. До Олени приїжджали люди з навколишніх сіл, особливо у вихідні. Вона за звичкою гукнула:

— Заходьте!

Стояла на столі й вішала на вікно занавіску. Обернулася на двері — уже повішена на кілька гачків занавіска з тріском обірвалася, а сама ледь утрималася на ногах.

— Ти? — запитала тихо. — Ти, — відповіла сама собі.

Перед нею у коричневій норковій шубі й такій же шапці стояла Люба. Її важко було впізнати й не впізнати. Розповніла, з яскраво розмальованим обличчям, вона мало нагадувала ту Любу, яку знала Олена. В очах здивування і замішання.

— Можна зайти? — спитала в порозі, не наважуючись ступити далі.

Олена випустила з рук шовкову занавіску, і вона ковзнула на підлогу. Мовчки злізла зі столу і мовчки стала перед тією, зустрічі з якою боялася й чекала майже двадцять років.

— Здрастуй, — першою озвалася Люба, зняла шкіряні рукавички, немов збиралася подати Олені руку.

— Здрастуй, — та відступила, бо ноги зрадливо затремтіли у колінах, і, щоб не впасти, сіла на стілець.

Люба обвела поглядом хату, посміхнулася.

— Отак ти живеш? — глянула на Олену. — Іван тут виріс?

Олена мовчала, тільки руки, що лежали на колінах, ворушилися. Нарешті промовила холодно:

— Чого ти приїхала?

Люба так і стояла в порозі, озирнулася, чи немає поблизу стільця. Сама, без запрошення, пройшла до столу, взяла стілець і, розстебнувши верхній ґудзик на шубі, сіла. Глянула на Олену, яка, здалося, вже опанувала себе, і відповіла так же холодно:

— Не каятись. А дати сину те, чого ти не зможеш дати.

При слові «сину» Олена здригнулася:

— У тебе є син? — запитала з іронією.

Люба, здалося, не почула іронії.

— У мене немає інших дітей, крім Івана. Не нажила. А ти, я бачу, постаралася, — обернулася до Марійки, що зацікавлено визирала з другої кімнати. — Гарна дівчинка і на тебе схожа. Олено, я хочу поїхати до сина, хочу побачити його.

— Ти хочеш їхати у військову частину? — жахнулася Олена. — Ти хочеш…