Вона плакала і говорила. Дорікала і знову плакала, аж поки не стомилася й не затихла. Віддалік нетерпляче засигналила машина. Олена чула, але у неї не вистачало сили підвестися. Підвестися й піти звідси. їй хотілося прожити безодню відпущених днів без коханого отут, поруч із ним.

— Я знову приїду до тебе, — нарешті підвелася. — Я приїду в цей день, Вітя, бо я люблю тебе. Ти знаєш це? Ти знаєш.

Того дня до матері Віктора Сергійовича зайшла сусідка і переповіла новину:

— Кажуть, якась жінка на кладовище приїжджала до твого Віті. Улянчин Степан траву косив — на власні очі бачив. Казав — може, невістка твоя? Так плакала, так побивалася… А троянди привезла, що він таких вік не бачив.

— Невістка? — здвигнула плечима сива, передчасно постаріла жінка. — Невістка не приїде: у неї кожен місяць новий чоловік — унучка приїжджає, розказує. То, може, та? — запитала сама себе. — А кому ж іще сюди забиватися? — і на її очі навернулися сльози. — Припекло душечку, видно, як оце й мою.

Наступного року в той самий день Олена знову приїхала на кладовище, у тому самому платті й босоніжках. У руках у неї був такий же розкішний букет троянд, а в очах — та ж сама мука. Тихе «здрастуй» промовила з такою ніжністю, мовби обізвалася не до портрета на мармурі, а до нього живого.

Бачитимуть Олену в тому селі і ще через рік, і ще… Звикнуть і не дивуватимуться.

Іван готувався до випускних екзаменів. Непосидючий, він більше ходив до друзів то по книжку, то по білети, ніж насправді щось учив. Олена спочатку умовляла його серйозно поставитися до свого майбутнього, та коли хлопець і вухом не повів на умовляння, почала сваритися. Однак він більше відмовчувався і продовжував робити своє, але одного разу, коли мати пригрозила, що візьметься за лозину, крикнув:

— Що ти від мене хочеш — щоб я в інститут пішов? Для чого — аби потім усе життя, як ти, не знімати гумових чобіт чи дітям у школі соплі витирати? Жити в отаких злиднях, як оце ми живемо? Мамо, що толку з твоєї освіти, що хорошого ти бачила в оцьому колгоспі? Люди без усякої освіти у сто разів краще живуть!

Олена спершу була розгубилася, потім подивилася на сина:

— Жити красиво всі хочуть, та не всі можуть.

— Отож, мамо, — губи хлопця насмішкувато скривилися. — Ти й не можеш. Гибієш на роботі з ранку до вечора, тепер ось і мене хочеш впрягти у якусь лямку, щоб тяг до кінця свого життя й не бачив нічого путнього. А я не хочу, — промовив твердо. — Я хочу жити інакше.

Олена вражено дивилася на хлопця, який так відверто зневажав те, чим жив до цього часу. Немов захищаючись, промовила:

— Однак треба трудитися, а щоб трудитися — потрібно мати хоча б якусь професію. А коли ти байдикуєш сьогодні, то куди ти підеш завтра?

— Туди, де люди гроші заробляють, — у голосі Івана звучала самовпевненість.

Мати сумно посміхнулася:

— Гроші заробляють по-всякому, синок, особливо — великі. Без таких грошей краще обійтися.

— У тебе без усього можна обійтися! — несподівано юнак зірвався на крик. — Без магнітофона, нормального телевізора, без людських штанів! Тоді навіщо ти нас понароджувала — ти ж могла й без нас обійтися? Чи не могла — у тебе не виходило? — відверте презирство було не тільки у словах, а й у всьому обличчі, яке в цю хвилину було так схоже на Любине.

— Могла б, ти правий, — голос в Олени затремтів, та вона намагалася з усієї сили стримати не тільки образу, а й гнів, що наростав і не давав спокійно говорити. — Але коли ви вже народилися, то не потрібно за це мене робити злочинницею. Я жила, як уміла, як у мене виходило…

— Хто з тебе робить? — Іван відсунув книжку, з серцем кинув на неї зошити й підвівся. — Ти сама з себе зробила злочинницю, мамо, — глянув Олені прямо в очі. — Сама. Бо скажи: хіба не злочин — народжувати байстрюка? — Олена здригнулася на ці його слова, та хлопець удав, що не помітив, як змінилося її обличчя. — Байстрюка, мамо. Ти ніколи не думала, як дитині у байстрючій шкірі? Не думала, що така дитина вже від народження злочинець, бо прийшла у цей світ незаконно? Чи ти не чула такого слова — незаконнонароджений? Я ж свого батька ніколи не знав, навіть його імені, — з гіркотою торкнув себе в груди, — наче з космосу з’явився.

Хотів іти, ступив до дверей, та Олена зупинила. Дивилася на нього широко розкритими очима, але не могла вимовити й слова. По її обличчю пробігла судома:

— Ти назвав мене злочинницею? Це за те, що я… За те, що я… Тоді ти достойний син… — і замовкла.

— Кого, мамо? — відверто знущався хлопець. — Може, ти нарешті назвеш мені ім’я мого батька?

— Ні! — крикнула Олена. — Я назву тобі… Я назву тобі.. Іди геть. Іди геть!

Увечері обізвалася до нього сухо, немов до стороннього:

— Якщо не збираєшся вчитися, то восени підеш в армію, а я переїду до своїх батьків. Немає мені потреби жити й справді в оцих злиднях.

— А хто тебе до цього часу тут тримав? — в’їдливо спитав хлопець.

— Ти, — відповіла різко, немов хльоснула юнака по обличчю. — Ти.

Вчитися Іван нікуди не поїхав, першим його «вузом» стала тракторна бригада і робота «старшим куди пошлють». Через кілька тижнів хлопцю набридли засмальцьована спецівка, гайки й мастило, жалкував, що не послухався матір, та вголос нічого не казав, тільки заздрісно дивився на однокласників, які вступили до інститутів і, щасливі, чекали від’їзду на навчання. Часто думав про матір. Вона, на перший погляд, поводилася з ним, як і раніше, але щось у їхніх взаєминах було не так. Іван боявся того «щось», інтуїтивно відчуваючи за ним значно більше, ніж звичайну образу. Думав, щоб вибачитися, та не знаходив підходящого моменту, надіявся, що, може, само все стане на своє місце, але мати з кожним днем віддалялася від нього, часом ходила замислена, немов її мучила якась нав’язлива думка. Не раз намагався завести розмову про те, що скоро піде в армію, та вона відповідала байдуже: «Підеш». Або й зовсім мовчала. І лише тоді, коли з військкомату прийшла повістка, він наважився і попросив:

— Прости мені, мамо. Я образив тебе. Прости. Бо мені важко буде думати, що я тебе образив, а ти не простила. Як же мені служитиметься?

Замість відповіді Олена пішла в другу кімнату, уткнулася обличчям у подушку на ліжку й заплакала. Іван підійшов і сів коло неї.

— Мамо, не плач, — торкнув рукою уже сивіюче волосся і схвильовано забрав руку, немов тільки зараз побачив материну сивину. — Нехай усе знову буде, як раніше. Добре? А вчитися я обов’язково поїду, коли відслужу Атестат у мене непоганий. Після армії легше вступити до інституту, правда ж? — хотів почути материну відповідь, але та не озивалася. — Мамо, ти не їдь поки що жити до діда, дочекайся мене тут — разом поїдемо. Півтора року — це ж небагато. Бо мені хочеться приїхати сюди ще раз, хочеться повернутися сюди, мамо. Чи ти як? — голос його був розгублений і винуватий, а підборіддя зрадливо затремтіло.

— Добре, — промовила тихо Олена. — Я проведу тебе і чекатиму отут. І… прощаю.

Вона й справді прощала, хоча десь у душі слід від тієї розмови лишився, мов рубець. Як не намагалася стерти його, а він ні-ні й проступав у свідомості, тоді починала думати про своє життя, у якому стільки місця займав Іван. Інколи намагалася глянути на нього, як на чужого, але не виходило. Туга підступала до серця, і вона почувалася зрадницею. Думала про завтрашній день, підходила до сина і, немов маленького, то мовчки гладила по голові, а то пригортала до грудей, тамуючи сльози.

Перед від’їздом на службу Іван поїхав до діда й баби. Наталка часто схлипувала, а Микола раз у раз палив, подовгу дивився на онука і вже кілька разів повторював одне й те ж:

— Ти матері пиши і нам. І дивись там, не нароби дурниць.

— Яких? — перепитав його хлопець, коли вкотре почув настанову.

— Усяких там, — промовив Микола, дивлячись на онука. — Ви ж, хлопці, широкі біля материної спідниці, а в армії соплі розвішуєте.