- От у дяді це і виясни…хоча він здається сказав, що зверне тобі шию, якщо тобі спаде на думку покинути мене.

- Опальна коханка, яка його кинула, цікаво, хоча на вигляд ти скучна.

- А ти я бачу живеш суцільним святом.

- Є таке трохи.

- Чудово, тоді ласкаво прошу до мого дому. І ти мені теж не подобаєшся. – Він обпік мене поглядом голубих очей.

- Та ладно я чудовий хлопець.

- Я здогадуюсь, що кращим ти можеш бути тільки не приходячи до тями. – Він навіть єхидно посміхнувся.

- То, що будемо робити?

- По можливості жити, а там буде видно. Температури немає. Тобі потрібно відлежатись, поспати, гарно харчуватись і не довести мене до стану коли хочеться тобі вколоти снодійне. Як думаєш справишся?

- А що будеш ти робити?

- Зберу малину, зварю компот, приготую обід і спробую примиритись з тим, що ти з’явився в моєму житті. – Він піднявся з ліжка.

- Кудись зібрався?

- В душ. Де моя футболка?

- Я її розрізала і викинула. Світ, як стоїть на місці? Голова не паморочиться , тебе не нудить?

- Ні.

- Постарайся не намочити рану на лобі. І не робити різких рухів, ліву руку не турбувати на плече на спиратись. Душ прямо і направо, білий рушник виділений для тебе. Митись прохолодною водою. Двері не закривай .

- Хочеш приєднатися ? – Він стояв в джинсах з голом торсом весь в синцях , але з насмішкуватим виразом обличчя і викликом в блакитних очах. Поганий хлопчик в не дуже доброму світі.

- Ні, просто гарне виховання іноді перемагає темну сторону моєї душі і говорить, якщо людині погано, то потрібно їй допомогти. Та не переймайся все минає.

- То ти збираєшся мене рятувати, як мило.

- Душ, Адам, всього лише душ, я чекаю. – І він таки пішов в душ, розтягнувши побиті губи в зневажливій усмішці. А я перемістилася на кухню прислухаючись до звуків з ванної кімнати. Почувши звук падіння я кинулась до ванної , Адам стояв голий правою рукою витираючи мокре волосся.

- Уже скучила?

- Ні, просто мала надію, що ти втратив свідомість. І якого чорта на тобі така кількість шрамів? Тебе, що різали на кусочки? – Огризнулась я , намагаючись приховати свій ошелешений стан.

- Вимітайся. – З його очей зник безпечний вигляд і він полоснув злим поглядом. Я з радістю забралась з ванної, і декілька хвилин сиділа на терасі намагаючись викреслити з пам’яті побачене. Заняття йогою не проходять даремно і в дім я вже поверталась спокійною і врівноваженою. Адам стояв біля стінки і розглядав вміст на поличках.

- Сідай, хочу оглянути шви – на його губах з’явилась звична посмішка і він сів. Пара шрамів на лиці, морщинки на лобі , синець на вилицях , синець довкола розсіченої брови і неймовірної небесної голубизни колір очей, а от те, що в них те і було самим страшним.

- Я тобі так подобаюсь?

- Скажімо так кількість шрамів на твоєму тілі викликають запитання щодо їх походження.

- То ти з тих, хто шаленіє від шрамів, і готових добавити нових?- Його брова знову насмішливо піднялась. В цілях збереження самовладання я глибоко вдихнула.

- Іди до біса. – Все ж прошипіла я і щедро зачерпнувши мазі досить болісно притиснула пальцями до синця, він здригнувся.

- Вибач. - Він промовчав у відповідь і на тому дякувати. Так потрібно подумати про одяг для нього.

- Одягу у тебе немає. В мене десь є стара сорочка наразі думаю підійде й вона. Я її зараз знайду і ми поїдемо в лікарню.

- Тобі ж там не раді.

- Мені ніде не раді, але мене це ще ніколи не спиняло. Я тобі принесу трав’яний чай, він має знеболюючий ефект, заспокоює головний біль і біль у м’язах.

- Я нормально себе почуваю. – Вперся він.

- Як лікар я не дуже, та патологоанатом просто чудовий , то ж не квапся стати моїм клієнтом.

- То ти мерців ріжеш?

- Від них мороки менше. – Видала я свою найкращу посмішку. І пішла шукати сорочку, яка у мене з часів Саші залишилась. Заодно і чай заварила.

- Тримай, одягайся, пий чай і поїхали в лікарню.

- Що за непотріб?

- Називається сорочка.

- Коханець залишив? – Видав він свою посмішку і розгорнув сорочку – О, здається дядькова.

- Ти ж розумний хлопчик , от і одягайся. Чай маленькими ковточками пий. Я чекаю тебе в машині. – Вийшла я, відчуваючи гостре бажання стукнути його чимось по голові. Сорочку він одягнув і до машини вийшов. Чесно кажучи відчула полегшення, зовсім не мала впевненості в тому, що він це зробить. Мій Mitsubishi ASX Адам окинув прискіпливим поглядом, та в машину все таки сів, з побілівши лицем і стиснутими губами. Його небажання показати, що йому боляче,змусило задуматись, що до хлопця треба пригледітись.

- Далеко їхати?

- 12 км. Ремінь пристебни.

- На бена? – Виразив він таке непідробне здивування.

- Правила дорожнього руху, того вимагають. – Він заскрипів зубами, та все ж ремінь застебнув. Адам дивився в вікно і кривився, як колеса машини потрапляли в вибоїни. Дорога виглядала не як дорога з ямами, а як ями з дорогою . Хоч я їхала повільно та все ж там де немає дороги важко їхати, що б тебе не трусило. Лікарня була на в’їзді в райцентр. Її побудували в 90 роках. 5- поверхова будівля, з при стойками у вигляді поліклініки, добротна , цегляна, та за браком спеціалістів, місцеві її не жалували і поспішали поїхати в обласну лікарню. Хоча серед ідіотів лікарів, були і досить нормальні.

- Ну, що пішли? – Адам скрипнув зубами , та з машини виліз і з приреченим видом пішов за мною.

- Можеш зачекати мене на лавочці. – Відчула я жалість до хлопця.

- Добре.

Усе іноді вирішується грошима, і якщо проблема вирішується то це зовсім не проблема. Я заплатила і нас без черги провели і на рентгент і на УЗІ. Ренгентр показав старі переломи і відсутність нових . Відсутність їх порадувала, наявність старих дещо зачепило. УЗІ,на щастя нічого дивного не показало. Якось захотілось задати декілька питань Адамові про походження перелемів, та відчуваю відповіді він мені не дасть. Адам втомився, до машини він доплівся, а ще чекала поїздка назад. З заднього сидіння я дістала термос, налила чай і простягла кружку Адамові.

-Пий.

- Що це за гидотна?

- Я ж лікар. Довіряй мені.

- Твій контингент мерці, а я ще по іншу сторону, невпевнений , що те, що годиться для них підійде й для мене. – Я повернулась до нього.

- Все, зрозуміло. То ти чай пити будеш чи ні? – Щось в моєму виразі обличчя його насторожило, і чай він випив.

- Сподіваюсь я не отруюсь .

- Ні. Все з тобою буде гаразд. – Додому я їхала не поспішаючи, Адам навіть заснув і прокинувся тільки коли машину я зупинила.

- Що в чаєві?

- Травки з знеболюючим ефектом і трішки заспокійливі. Я збираюсь в магазин, а тобі пропоную поспати.

- Ти мене кидаєш? – Вишкірився Адам.

-Всього лише збираюсь за їжею. І це мій дім, який мені подобається. А от де у тебе впертості береться шкіритися так? Усе ж лице болить.

-Я життєрадісний .

-Що може бути краще. Різких рухів не роби, голову дурним не забивай і саме ліпше , що ти можеш зробити це лягти і поспати.

З превеликою радістю я забралась з дому, 12 кілометрів і я в райцентрі, правда 20 хвилин дороги мені виявилось якось замало. Я заїхала в магазин одягу і купила пару футболок і штани спортивного крою. Потім заїхала за продуктами зустріла в магазині дві кумушки які тут же відвернулись від мене і щось зашепотіли одна до одної, я життєрадісно посміхнулась і затарилась продуктами. Усі маленькі містечка здається виглядають однаково , пряма центральна вулиця з претензією на міський тип з трьох поверховими будівлями, деревами обабіч дороги тут правда можливі варіанти, липи, каштани, виноградні лози. І люди, які все про всіх знають і пам’ятають твоїх батьків, дідів а деякі особливі бабусі пригадають і прадіда, яким він був вдалим молодцем. Хатинка в лісі була за щастя 9 км до найближчого хутора і 12 км до райцентру. Мрія і я щиро себе обманювала, що нікому немає діла до мене і я отримую трішки спокою . І на що я найбільше засмучена зараз, що мій затишний дім більше не є таким, чи що мені нав’язали поганця, чи за те, що цей чортів Єрмолаєв не хоче залишити мене в спокою.