-Чорт. – Я гепнула з пересердя по керму, машину злегка занесло, я вирівняла кермо, тихо радіючи , що дорога пустинна . Повернення було швидке і нерадісне .

- У тебе , що тут немає телевізора, інтернету? Можна ж просто застрелитись.

-У тебе є шанс поспати.

- Мені нудно.

- А ти почуваєшся видно добре, якщо скаржишся. Я тобі одяг привезла.

- Покажи? – Він перерив одяг. – Де ти цей мотлох набрала? Просто відстій.

- Ага, давай закину в прання. І приготую вечерю. - Я швидко втекла на кухню і зайнялась вечерею.

- Які тут розваги? – Не залишив мене і тут в спокої Єрмолаєв.

- Чисте повітря, неймовірно гарний ліс і чуєш хор жаб і пташок за вікном – це життя.

- Хм,- презирливо якось прозвучало оте хм. – І що ти тут робиш?

- Я тут живу. – Адам сів за стіл.

- Що ти готуєш?

- Печеню і пиріг.

- Ти навіть умієш готувати.

- Так, я сповнена сюрпризів.

- Саме за це ти подобалась дяді? – Запитання він задавав швидко і в той момент коли ти цього не чекаєш. А він піднявши брову невинно посміхався. І чого тільки одній мені незручно? Та єдина емоція я можу собі дозволити байдужість.

- Да. А чим ти допік дяді?

- Ну, все потихенько.

- Цим навряд чи можна було його так вибісити.

- Ну, я переспав з його новою коханкою.

- Ауч, як же тебе так второпало?

- Випадково , гарненька мордашка, попка і якось так. – Його усмішка була вже мені в печінці.

- Оу, уявила.

- А ти буваєш потішною. – Дістала я сумнівний комплімент.

Зробивши салат, дістала хліб і накрила на стіл. Адам видно видихався, бо вечеряли ми з ним в тиші. Я зробила йому укол і ми лягли спати. Заснула я майже миттєво так як минулої ночі майже не спала. А ранок я зустріла з тяжким відчуттям, що в домі я не одна. Я ще полежала намагаючись примиритись з життям і прислухаючись до звуків з кімнати Адама. Він прокинувся судячи по крокам і по дверям, що хлопнули вийшов на двір. Я зайшла в душ швиденько сполоснулась, почистила зуби і натягла джинси з футболкою. Поставила каву і двома чашками вийшла на двір. Адам сидів на сходах і перш ніж побачив мене і його обличчя знову набуло насмішкуватого виразу я побачила саму, що не є людську розгубленість і сум.

-А от і скучна відмочка. – Ні може все таки мені здалося? І я намагаюсь знайти те, що немає. Я простягнула йому чашку, яку він обережно взяв.

- Як почуваєшся?

- Чудово, як завжди.

- Завжди побитий, зашитий з вправленим плечем?

- А ти буваєш приставуча. Спиртного в домі в тебе немає?

- Немає. – Покаялася я.

- І ти його не купиш?

- Ні.

- Життя праведника.

- Так.

- Лажа.

- Як є. – Я пішла на кухню, а він піднявся і слідом за мною.

- То тут жила твоя бабка?

- Так.

- Дім не схожий на той в яких живуть бабки.

- А ти таких багато знаєш?

- Ну, щось бачив.

- Ти не повіриш, але я любила свою «бабку» і турбувалася про неї.

- Це ти побудувала цей дім?

- Ні, тільки провела реконструкцію. В цьому домі ще жили батьки моєї бабусі.

- А чому він в лісі?

- Я не говорила, що моя сім’я любила сусідів.

- Ах, так відьмовство і все таке – На його лиці розцвіла саркастична усмішка. – І як розважалася твоя бабка? – Я перевела здивований погляд на нього.

- Ти нудна і не вмієш розважатись – Знову з при піднятою бровою пояснив він.

- Вела прийом, варила трави і таке інше.

- Стає цікавіше і які вона трави варила? – Задав він невинне запитання.

- Нічого цікавого для тебе. Переважно заспокійливі. Всі проблеми від голови.

- Ти мені саме такий чай даєш?

- Переважно вітамінний і знеболюючий.

- Як же мені це не подобається.

- Сідай снідати.

- Ладно. Такі справи видно. – Він розглядав свої руки зі збитим кісточками і не підіймаючи голови запитав:

- Скільки ти років була з дядьком?

- Ніяких душевних розмов.

- Це єдина розвага яка у мене є.

- Почитай книжку.

- А може ти розкажеш, як докотилася до такого життя.

- Може сам розповіси про своє?

- Дякую утримуюсь.

Я перемила посуд і вийшла на двір. Адам вирішив прогулятися. Користуючись відсутністю поганця вирішила замести подвір’я, на якому незрозумілим чином назбиралося сміття. В господарстві у мене була така добротна мітла. Я дістала мітлу, коли помітила, що проволока частково розв’язалася, чортихнулася і почала зав’язувати проволоку, яка кололося і зовсім не бажала скручуватися.

-Що не завелася? – Я здригнулася, від несподіванки. Адам стояв біля веранди і з таким співчутливим виразом обличчя дивився на мене і на мітлу в моїх руках.

- Що? – Видихнула я. Повільно до мене таки дійшло його запитання. – Шкідливо буває вразливим і чутливим особам читати багато казочків.

- Розумію, сам нервуюсь коли машина ламається. – І з єхидною посмішкою закинувши мені це він пішов в дім.

- Диявол його забирай, з його самознищувальним гумором. – Таки проволоку я скрутила, а відчуття злості добавило натхнення не тільки подвір’я прибрати, а й в домі затіяти прибирання.

День ми прожили досить мирно. Я вдало переховувалась від Адама, а він спав , їв і тільки надвечір вийшов і сів на диван на веранді дивлячись на ліс і на ставок. Мені радіти цьому чи непокоїтись? Хоча питання риторичне. Наступні три дні не відрізнялись різноманіттям я намагалась не попадатись на очі Адаму, а той більшу частину часу спав. Його травми поступово заживали. Погодження шрамів на його тілі уже перестала бути таємницею, я й сама почала вловлювати своє бажання огріти його чимось важким, навіть виникли думки, як позбутись тіла. Щоб тебе. Шматок в’їдливого, надокучливого шмаркача.

Мій телефон невгамовно звонив , кому ж так не йметься.

- Так Ілля.

- О, привіт. Хотів нагадати ти ж пам’ятаєш, що у мене завтра весілля? – Відчуття сорому тут же накотило. Я забула.

- І ти мене на нього запрошував. – Щось безглузде сказала я.

- Ага, ресторан, випивка,танці і таке інше.

- Може краще я тебе потім після весілля привітаю?

- Злата я тебе хочу побачити на своєму весіллі, ти мій друг. І мені байдуже хто що говорить, але я хочу, щоб ти прийшла.

- Гаразд. Буду, як зайка, раз ти так хочеш.

- От і добре, а то чуяло моє серце , що ти не дуже збиралась прийти.

- Не пиляй мене. У тебе має бути безліч справ.

- Все, що від мене вимагається це одітись в костюм і прийти на це свято, де буде безліч гостей, майбутня теща постаралась і тихенько пережити цей день.

- Навіщо тоді погоджування на святкування весілля.

- Моя майбутня теща так наполягала, що було без вибору. А там буде вона і ще дві її сестри. От хто справжні відьми.

- Думаєш ми вживемося? – Задала я невинним голосочком запитання.

- Злата , твоє почуття гумору мені вже в печінці. Підтримай хлопця. Я ж не кожен день одружуюсь.

- Віка просто неймовірна навіть не знаю, як тобі вдалося вмовити її з тобою одружитись.

- Я старався.

- Добре, тоді до завтра. – Я положила телефон на стіл.

- А що буде завтра? – Тут же проявив цікавість Адам.

- Завтра буде весілля мого друга.

- О, нарешті хоч якість веселощі.

- Забудь про це. – Відразу відказала я і перейшла на кухню, куди слідом припхався Адам.

- Нізащо таке не пропущу. Я з тобою. – Він виглядав рішучим і готовим до нових забав, змусити мене взяти його на весілля.

- Добре. – Пуповидне гаденя, щоб тобі провалитись крізь землю.

- Що добре? Добре ми підемо на весілля, чи добре відстань від мене? – На його обличчі сяяла бісова посмішка.

- Не стояв би ти так близько біля мене , коли в мене в руках небезпечні для твого життя предмети знаходяться.

- Невже шандарахнеш качалкою ? Ні, огрієш сковорідкою? Кинеш ножем? – Його голос набув трагічних ноток.

- Відкопайся від мене. Я зайнята. Сходи маленький погуляй на дворі. Я тобі коржика за це дам.

- То на весілля ми йдемо. – Стверджуючим тоном сказав він.