Досягнути мети чоловікові завадив Прапор, який у регбівському стрибку звалив пацієнта на землю й заходився викручувати руки. Схудле від лікарняної дієти тіло стебельцем склалося під натиском удвічі більшого противника. Дебелий санітар пускав повз вуха його голосові потуги, хоча Антон щосили горлопанив те саме пояснення:

— Пусти! Там мій друг!! Він у небезпеці!

Стихійний ґвалт, що вирував перед входом до лікарні, привернув увагу всіх пацієнтів. З десяток осіб в однакових ситцевих одежинах з’юрмилися довкола чоловіків, що зчепилися один з одним.

— Пусти! Тварюка! — вигукував Антон, на що дістав лише сухе «замовкни».

Спантеличений Міхаель шукав вихід із ситуації, яка загрожувала Антонові не тільки дискваліфікацією з лікарняного стаціонару, а і втратою фізичного здоров’я. Якщо Антона мерщій не витягнути з-під санітара, той загамселить його до напівсмерті. Дорогоцінні секунди спливли. Нарешті очі Міхаеля вп’ялися в скалки розбитого дзеркальця, й ідея з порятунком з’явилася сама собою. Не гаючи часу, він схопив уламок і направив віддзеркалену пляму на плечі санітара, що уже осідлав свою жертву. Приманка спрацювала! Фідель, який разом з більшістю розважався видовищною бійкою, клюнув на попередню забавку й кинувся санітарові на плечі.

— Народ, налітай, — спровокував натовп Міхаель.

Раптом зусібіч на Прапора з Антоном посипалися хворі. Їхня купа швидко переросла в піраміду, а вже за мить нагадувала пересувний мурашник. Тіла незграбно стелились одне на одне. Знизу борсався санітар, над ним лежав хтось із пацієнтів, зверху настрибував хтось іще, і це вовтузіння тривало десь із хвилину, поки Міхаель не висмикнув із тієї купи Антона. Пацієнти остаточно розступилися, узрівши Адама, що поспішав на допомогу своєму напарникові.

Тим часом у кабінеті головного лікаря, маринуючись у тютюновому диму, сидів дивний гість, через якого на подвір’ї точилася жорстока бійка. Його служка підпирав двері спиною, воліючи не втручатися в діалог свого патрона з головним лікарем, чия рука, татуйована медичним символом, саме відчиняла кватирку.

— Зараз напустимо свіжого повітря, отче. Ніяк не можу позбутися цієї звички.

Лікар розчахнув вікно й повернувся за стіл, де на нього очікував свіжий випуск місцевої газети, люб’язно презентований священиком.

— Яка, кажете, сторінка? — ґречно перепитав він свого гостя.

— Третя, — нарешті подав голос представник церкви.

Діставши точні координати тексту, психіатр занурився з головою в статтю. Доки його очі бігли за словами, а мозок вникав у сенс написаного, отець Iларій боровся з нервозністю, яка зародилася в стінах цього закладу задовго до сьогоднішньої розмови. Сімейна трагедія привела його сюди два роки тому як мученика, що потребував невідкладної допомоги, і, на диво, лікар впорався з цим завданням. Та гіркий осад підіймався з дна зраненої душі щоразу, як священику випадало навідувати свого спасителя в робочій обстановці. Сором за спробу позбавити себе життя, яка в ієрархії гріхів посідає один із найвищих щаблів, а носіям сану й поготів загрожує анафемою, душив щоразу, як він опинявся перед хранителем цієї таємниці. Хвала Богові, хорист Фома домовився про неофіційне лікування з Павловичем, який за невеличку винагороду не тільки витягнув священика з кризи, а й погодився тримати язика на припоні. Відтоді контрольні зустрічі, покликані відстежували динаміку притлумленої хвороби, панотець використовував як привід подякувати за колишній труд ескулапові.

Ознайомившись із запропонованим текстом і нарешті відклавши часопис, Павлович глянув на шановного гостя.

— Ну, слава Богу, а то я вже подумав, що ваш передчасний візит пов’язаний із погіршенням здоров’я.

Священик квапливо відповів:

— Ні-ні, з цим усе гаразд, — і згодом додав: — Завдяки вам.

Відчуваючи цілковиту владу над психікою колишнього підопічного, Павлович узявся заспокоювати його й самого себе, оскільки нарис більшою мірою критикував професійну діяльність лікаря і його закладу.

— Отче, не варто вірити цим писакам. У гонитві за сенсаціями газети підхоплюють будь-які чутки. Запевняю вас, із хворими ми поводимося пристойно. Але заради вашого спокою обіцяю особисто контролювати ставлення підлеглих до пацієнтів.

У відповідь на шляхетні наміри лікаря, священик поблагословив його символом християнства, накресленим у повітрі зціпленими пальцями, проте не спішив покидати кабінет. Він збирався на думці, ніяковіючи через ідею, яку мав ось-ось озвучити. Вагання гостя не залишилося без уваги Павловича, який, чекаючи, дістав нову цигарку, дав панотцеві час скласти до купи думки. Священик зайшов здалеку.

— Без сумніву, це писала рука божевільного.

Погляд священика блукав широчезним столом, захаращеним попільничкою та усіляким канцелярським приладдям — від олівців до медичних карток пацієнтів. Схожий безлад панував у його голові. Чіпляючись то за одні, то за інші предмети, він обережно добирав слова і врешті-решт наважився:

— Справа в тім, що ми з Фомою, — священик кивнув у бік свого прислужника, — переймаємося долею нашого знайомого, який випадково потрапив до вас на лікування.

Павлович вельми здивувався. Критичний нарис у запропонованій священиком статті повів його думки хибним шляхом. Він наготувався вислухати високоморальне казання стосовно цінності людського життя й неприпустимих методів лікування, про які йшлося в статті, але аж ніяк не очікував почути слова виправдання для одного зі своїх пацієнтів. З цієї миті розмова набувала матеріального забарвлення, тож Павлович пильно зосередився на словах панотця, який провадив далі:

— Він звернувся до мене по допомогу, але я виявився не годним урятувати цю бідну душу. Його доля нам не байдужа, — підсумував отець Іларій.

Цівка випущеного Павловичем диму небавом полинула до стелі. Візит колишнього пацієнта й досі вкривав серпанок таємничості, хоча інтуїтивно лікар відчував: від цієї справи він отримає зиск. Пересипання з пустого в порожнє вже давно йому набридло, і, зручніше вмостившись у кріслі, сповненим гарантій голосом він заявив:

— Я вас запевняю, отче, про свого знайомого ви не прочитаєте жодної згадки.

У тоні Павловича бриніла категоричність, яка мала б допомогти священикові наважитися висловити думку, але той лише глянув на Фому, шукаючи в його очах підтримки. Фома відкашлявся, відвертаючи увагу Павловича на себе. Він відліпився від дверей і взяв слово. Природна харизма головного хориста церкви викликала шанобливе ставлення й зосередженість до його персони. Тембр голосу надзвичайно гіпнотизував слухача. Павлович, який доти почувався повноправним господарем ситуації, під впливом погляду й голосу нового промовця сконцентрувався на темі розмови. Нарешті вона звернула в правильне русло!

До порушників внутрішнього розпорядку лікарні застосовували особливі методи виховання, серед яких переважав карцер. Невеличка кімната, завбільшки з середньостатистичну кухню, зберігала в собі вологість, прохолоду і мряку. Її голі стіни виростали з бетонної підлоги й упиралися в таку саму стелю, позбавлену тиньку. Замість ліжка тут стояли дерев’яні нари, збиті з будівельних піддонів, і, мов у справжній в’язниці, у куті була параша. Випробування карцером вважалося серед психів за неабиякий подвиг, але нікому й на гадку не спадало напроситися туди добровільно. Бранці психлікарні, попри статус хворих, розумілися на умовах власного утримання.

Двері простогнали давно не змащеними завісами, і за кілька секунд Адам, який носив ключі від карцеру в кишені свого халата, вкинув на холодну підлогу немічного Антона. За його плечима з’явився Прапор — жертва нещодавнього нападу пацієнтів.

— Треба повідомити про інцидент Павловичу, — мовив Прапор, потираючи спину з численними гематомами й подряпинами, які дошкуляли йому сверблячкою.

— Уже йду, — погодився Адам і, ступивши до пацієнта, копнув того в живіт, адже передбачав нові клопоти через доглядання карцеру, яке, без сумніву, відриватиме його від перегляду порнофільмів.

Ударивши, Адам радше мав намір атакувати психологічно, аніж завдати фізичного болю — санітарові з перших секунд кортіло показати, хто з них двох правитиме бал у цих стінах.

Задоволені своєю зверхністю чоловіки вийшли з карцеру, замкнувши двері з іншого боку. Поступово їхні кроки стихли в довгому коридорі, залишивши пацієнта в абсолютній тиші. Антон підвівся на лікті й перекотився на піддони, задоволений, що його залишили наодинці з власними думками, які, до слова, характеризували останні його дії як помилку, що може коштувати йому волі. Неконтрольований сплеск емоцій був передчасним: безумовно, панотець таки відшукав свого парафіянина, і за короткий час його аудієнція в кабінеті головного лікаря досягне успіху, тож, як наслідок, їм дозволять зустрітися. Головне, щоб сьогоднішня витівка не призвела до подальших сварок із санітарами. Поволі відчуття фатальності покидало Антона, і з надією на краще він став очікувати присуд власній витівці.

Тим часом візит духовного гостя добігав свого кінця. Клопотання, з яким священнослужитель звернувся до психіатра, ставило його в незручне становище перед лікарем. Людина, що звикла в усьому покладатися на Господа, укотре зверталась у своїх муках до ближнього, сподіваючись на професійну допомогу. Молитися за інших було для літнього чоловіка звичною справою. Він не шкодував ані сил, ані часу, вправно добираючи слів, аби достукатися до Всевишнього з лихом підопічних, але недавно виникли проблеми, що потребували людського втручання. Тому, розповівши з допомогою Фоми головному лікарю про свій біль, він прошкував у компанії психотерапевта, маючи незвичну для себе іпостась мученика.