Натомість Павловича одкровення колишнього пацієнта підбадьорили. У світлому коридорі психлікарні він паленів від благань церковника, які йому видалися приниженням. У доброму гуморі, підкріпленому стосиком свіжих купюр, проводжав він своїх гостей до виходу.

— Ми зробимо все, що в наших силах, панотче, а от зустрітися з пацієнтом — устав лікарні забороняє. Даруйте.

Фома занепокоївся. Як і більшість парафіян, він багато в чому завдячував своєму спасителеві, який свого часу врятував його заблукану душу й наставив на шлях праведний, і попри те, що хорист уже віддячив священику, влаштувавши того на неофіційне лікування до Павловича, вдячність спонукала знову простягнути руку допомоги. І зараз життєвий досвід підказував йому, куди саме хилить лікар, тому він без вагань зіграв роль посередника:

— Решту ми принесемо на тижні.

Павлович зрозумів репліку Фоми. Він зміряв попутника вдячним поглядом і повів далі, насолоджуючись тріумфом:

— А щодо ваших зауважень — я подумаю. Ви, найголовніше, пильнуйте своє здоров’я: не кожен здатен пережити те, що ви. Прийміть іще раз мої співчуття.

Священик замаскував під усмішкою власну розгубленість.

Приймати співчуття з приводу втрати дружини, нехай і після двох років по її смерті, було для нього непідсильним тягарем. Вони прожили в радості та злагоді понад 35 років; були взірцевою сім’єю для всієї парафії, народили дитину й будували плани на спокійну старість, але важкий фатум зруйнував їхні мрії. Іларій щиро кохав свою дружину і був з нею до останнього подиху, тому після скону найріднішої людини отець здався й щоразу впадав у гіркий смуток, як про неї згадували.

Раптом на його чоло сів комар. Павлович узяв на приціл комаху й підсумував розмову:

— Ніхто не приходить у цей світ навічно, чи не так, отче?

На підтвердження власної теорії Павлович розчавив указівним пальцем комара на чолі співрозмовника. Отетерівши від зухвалості лікаря, Іларій поквапився завершити неприємну для себе розмову:

— Істину кажете, Веніаміне Павловичу. Хай благословить вас Господь на праве діло.

Психологічна перевага дозволила Павловичу по-дружньому обійняти старого за плечі, перетнувши межу в спілкуванні з духовною особою.

— За свого знайомого не хвилюйтеся. Там, де Бог безсилий, — сильна медицина.

Гості й володар шпиталю сухо розпрощалися. Дистанція в розмові давала їм нагоду лиш і з надіями на краще покинути вотчину лікаря. Вони рушили до дверей. Психіатр провів їх поглядом і, дочекавшись, коли старі знайомі зникнуть за порогом лікарні, закотив очі догори:

— Не вірять у Тебе слуги Твої, Господи.

Як людина науки, Павлович геть не вірив у вищу силу. З тієї миті, як він обійняв посаду головного лікаря в психіатричній лікарні, його релігією стали гроші. Як і більшість людей, він дотримувався традицій: Великдень, Різдво, Зелені свята — у такі дні вийти з родиною до храму було почесно для чоловіка його статусу, але й тут усе зводилося до сили грошей. Виділяючи на церкву регулярні пожертви, він відчував себе якщо не богом, то принаймні його часткою — храм за манну ніхто не будував.

Роздуми лікаря перервав голос Адама, який поспішав до шефа, перекочуючи з ноги на ногу своє опасисте тіло.

— Веніаміне Павловичу! Веніаміне Павловичу, там у Водолаза напад! Довелось ізолювати його від решти психів!

— Чого репетуєш, дурню? — обірвав істерику санітара начальник.

Адам, який устиг побачити священика, перевів розмову в інше річище, відводячи від себе гнів шефа:

— Хтось при смерті?

— З чого ти взяв, — перепитав Павлович, звівши на підлеглого зацікавлений погляд.

— Отець приходив…

Психіатр зверхньо глипнув на підлеглого й не менш пихато відповів:

— Він якраз за Водолаза приходив просити. Де він є? — поцікавився лікар.

— У карцері, — відказав санітар. Лікар задумався. Обов’язки вимагали втрутитися в позаштатну ситуацію, проте нещодавня зустріч із візитером, який опікувався саме порушником, гальмувала процес ухвалення правильного рішення. Зрештою, зваживши тільки йому відомі «за» і «проти», Павлович рушив у напрямку «Аляски».

— Знайди Прапора — будемо щось вирішувати, — наказав психіатр своєму підлеглому.

Схиливши голову, Адам рушив по напарника, передчуваючи додатковий клопіт, якого завдав своєю витівкою невгамовний пацієнт.

Звук ключа, що длубався в осерді замка, зірвав Антона на рівні ноги. За дверима пролунав обурений голос Павловича, який підганяв санітарів. Така реакція головного лікаря, поза сумнівом, давала надію на врегулювання ситуації. Пацієнт зустрічав медперсонал із погордою в очах.

Очільник шпиталю переступив поріг карцеру, який згодом перетнули і два санітари. Погляди Антона та Прапора зустрілися, і цієї-таки секунди обидва чоловіки повернулися в бік головного лікаря, сподіваючись першими висловити свою позицію; обидва розкрили були роти, щоб озвучити власну версію нещодавньої сутички, але їх обох випередив Павлович:

— Що сталося? — лікар почав з’ясовувати ситуацію, дивлячись у вічі Антону.

— Я нічого не порушував. Побачив знайомого, хотів привітатись, а ваші горили кинули мене сюди, ще й стусанів надавали, — істерично заходився пояснювати Антон.

— Це правда? — грізно спитав Павлович, спрямовуючи погляд на Прапора.

Санітар дещо знітився, опустив очі й відповів, витлумачивши слова Антона на свою користь:

— Хотів накинутись на людину.

Наклеп санітара розізлив Антона.

— Неправда!

Санітар і пацієнт увіп’ялись один в одного поглядами, не бажаючи поступатися. Павлович розсудливо став між чоловіками, утихомирюючи обох.

— Заспокойтеся, заспокойтеся.

Двома словами Павлович зупинив бурю, що насувалася. Антон відступив назад, а Прапор замовк, чітко усвідомлюючи своє місце в ієрархії. Ворожі сторони заклякли, чекаючи на вирок третейського судді. Хвалити Бога, Павлович із ним не зволікав.

— Не можна порушувати дисципліну, — звернувся лікар до пацієнта.

У словах Павловича пролунали малопомітні нотки зради.

Несподівано шалька терезів, на якій опинилася розсудливість головного лікаря, хитнулася в бік, протилежний від прихильності до пацієнта. Гіркий присмак поразки підступив Антонові до горла.

— Я не порушував нічого. Я просто хотів побачити приятеля, — спокійнішим тоном відказав хлопець.

Павлович видихнув. Залишені в кабінеті сигарети зараз неабияк посприяли б цій розмові з пацієнтом, яка потребує делікатності через прохання священика. Нарешті лікар знайшовся з відповіддю:

— Зустрічі з відвідувачами пацієнтам «Аляски» без мого дозволу заборонено.

Павлович спостерігав за реакцією людини, яка нещодавно була об’єктом його бесіди з панотцем. Вона спотикалась об приголомшливу інформацію. Так реагує лише здорова особа, і, щоб мати підтвердження цій теорії, лікар додав:

— Для цього існують відведені дні, і, якщо ти гідно себе поводитимеш, я дозволю вам зустрітися.

Як і гадав головний лікар, реакція пацієнта виявилася прогнозовано лагідною. Він із терплячим розумінням покинув доводити власну думку та звинувачувати санітара і, мов слимак, узявся заповзати у свою мушлю пацієнта, що шукає порятунку в стінах психічної лікарні. Наразі такий стан речей задовольняв геть усіх учасників розмови, однак Павлович намотав на вус усе, що бачив в останні хвилини.

На цьому незаплановане побачення закінчилося. Павлович наказав санітарам відвести Антона до палати, запевнивши його в можливості зустрітися з панотцем Іларієм.

У супроводі прихвоснів головного лікаря пацієнт обдумував наслідки нещодавньої бесіди з Павловичем. Візит священика вплинув на поведінку психіатра. Він був достатньо стриманим і поблажливим до пацієнта. Так чи інакше, це потребувало осмислення, і Антон жадав чимскоріш опинитись у власному ліжку й мати нагоду проаналізувати події останньої години.

Його повернення до палати не супроводжувалося тріумфом. Більшість пацієнтів досі були на прогулянці, а майже нерухомий Кома, що завжди перебував у променях минулої слави, не звернув жодної уваги на Антона. Водолаз упав на ліжко. Сутичка з Прапором і розмова з лікарем забрали надто багато сил, аби бажати продовження ранкового моціону, тому чоловік заплющив очі й поринув у світ лише йому відомих думок.

Розбудив пацієнта комар. Надокучливе дзижчання розігнало уривки сну, що ніяк не клеїлися в єдину картину. Утім, прокинувшись, Антон зауважив, що не спалося не лише йому: ліжка Бемоля й Міхаеля були порожні. Не переймаючись відсутністю сусідів у пізній час, хлопець підвівся з ліжка й попрямував до дверей. Сірий і обдертий коридор уночі видавався зловісним. Довжелезне приміщення пустувало без сновид у білих халатах. Натомість на полуплених стінах вигравали химерні візерунки, намальовані світлом із тих палат, у яких без сну тинялися пацієнти. Галерея з напіврухомими картинами не вселяла довіри пацієнту, який ходив по краю божевілля, а проте мета його мандрівки наближалась. За кілька кроків він дістався вбиральні та штовхнув причинені двері. Незважаючи на пізню годину, брудний плафон розсіював світло сорокаватної лампочки, яка, за пам’яті Антона, горіла вічно. З кінця туалету лунав шепіт людських голосів. Антон ущипнув себе за шкіру, переконуючись, що це не чергове жахіття з його сну. За якусь мить він розчув знайомі голоси і лише тоді наважився пройти до кінця приміщення, де побачив Міхаеля з Бемолем.

Його несподівана поява спонукала хлопців припинити теревені й звернути увагу на прибульця.

— Хух, у тебе дар залякувати людей, — полегшено випалив Міхаель, розпізнавши в гостеві приятеля.

Антон мовчки спіймав камінець, кинутий у його город.

Бемоль виявився гостиннішим за сусіда й рукою запросив Антона скласти їм компанію. Жест товариша підштовхнув Міхаеля долучитися до справи.