8

Човгання людських ніг долучилося до важкого шуму, що роївся в Антоновій голові з самого ранку. Передозування препаратами шматувало череп навсібіч. Отрута виходила цівками поту, що без упину стікав із чола на вже мокру подушку. У місцях входження голки шалено нила рука.

Метушня довкола ліжка одного з пацієнтів ще дужче посилила головний біль, зрештою вивівши Антона зі сну. Остаточну роль у цьому відіграв скрип вхідний дверей. Це Фідель прийшов пропагувати ранкову зарядку, та одразу ж був угамований грізним поглядом Коми. Силкуючись, Антон звівся на лікті. Усі мешканці палати, крім нього і Шпряхи, який відходив від нічних процедур, згуртувалися півмісяцем довкола ліжка Григорія. Хлопці були такі заклопотані, що і не помітили його пробудження. Зібравшись на силі, Антон устав і подався до друзів.

— Що там? — хрипким голосом перепитав Водолаз, наблизившись до гурту.

Усі як один озирнулися на сусіда, що самотужки прийшов до тями. Відповів йому Міхаель, який тримав у руках пожмаканий аркуш паперу.

— Гриша загнувся — закатували. Здається, цей лист до сина останній.

Важка звістка обухом опустилася на голову Антона. Удар виявився такої сили, що й без того знеможений пацієнт ухопився за плече Міхаеля, аби не гепнутися на підлогу. Їхня остання розмова зі старим, у якій Антон не добирав слів, образивши нещасного чоловіка, виринула айсбергом у пам’яті хлопця. Юрба розступилася, і Антон уперше побачив нерухоме тіло Григорія.

Мука ще не встигла зійти зі скам’янілого обличчя. На ньому проглядалась безвихідь, з якою небіжчик прожив останні дні свого життя. Ліва рука лежала на грудях, стискаючи заціпенілими пальцями згорнутий аркуш. Місько вийняв папір і вкрив Григорія простирадлом.

Від усвідомлення трагедії до горла Антона підступив важкий клубок. Беззахисний і ні в чому не винний Григорій прийняв на себе удар шпитальних репресій. І ще більше скімлило серце Водолаза від сорому за своє ганебне ставлення до чоловіка, що тепер без руху лежав на ліжку. Антонові думки обірвав Міхаель, який узявся читати ненадісланого листа.

Дорогий сину, кваплюся тебе сповістити, що в мене все гаразд: я живий-здоровий, пенсію отримую вчасно, тож ти не переймайся — грошей нам вистачає. Віра влаштувалася вахтером, ми ситі, одягнуті й навіть її синові помагаємо — з роботою зараз скрутно, а після в’язниці її годі й знайти. Хлопець він славний, запевняє, що з минулим покінчив. Нам добре утрьох, проте цілком щасливим я себе назвати не можу, адже тебе немає поруч. Надіюся, скоро ти привезеш мені на оглядини свою Джуді. Не поспішай, я потерплю. Влаштовуй своє життя. Ти молодий, у тебе все попереду, а в мене вже все склалося. Щасливий, що ти в мене є. Люблю. Обіймаю. Твій татусь

Мужній лист небіжчика, який ані словом не прохопився сину про трагічну долю, розчулив геть усіх слухачів. Пацієнти отетеріли, усвідомивши гнітючу правду та ставши свідками неперевершеного героїзму батька, який заради майбуття рідного сина витерпів зраду співмешканки, а також усі тортури і знущання шпитальної інквізиції.

Міхаель відсунув шухляду й дістав звідти фотокартку, яку раніше Антону показував покійний Григорій, і ніби не своїм голосом промовив.

— Фотографія…

Кілька чоловічих голів схилилися над світлиною, щоб заочно познайомитися з дитиною Григорія. Усіх душив сором, адже ніхто так і не надав значення спробам Григорія поділитися своїм лихом, а найдужче докори сумління гризли Антона, який нахабно відхилив його пропозицію. Удар виявився безжальним.

Міхаель удруге покопирсався в Григорієвій шухляді й дістав іще одне фото.

— Ще одна, — зовсім розгублено повідомив Міхаель.

На другій фотографії щасливий Григорій стояв поруч із високим і струнким сином на залізничному вокзалі серед купи валіз. Обоє усміхалися. Лінія згину, яка за іронією долі пролягла білою межею між чоловіками, ніби натякала, що в майбутньому життя також розведе їх по різні боки.

У палаті запала тиша. Тепер фотокартка випромінювала застороги для кожного пацієнта, хто мав дітей або був чиєюсь дитиною. Трагедія простягнула щупальця до сердець геть усіх беззахисних пацієнтів палати номер тринадцять. Образи рідних виникали в їхній уяві, але заґратоване вікно повертало до жорстокої реальності, яка сьогоднішньої ночі набула найвищого рівня небезпеки.

Бемоль, що прискіпливо розглядав світлину в руках Міхаеля, завів жалісним голосом, як завжди, влучивши в саму десятку з обраною піснею.

Антон ковтнув слину. Мелодійний голос, що відлунював від голих стін палати, проникав у самісіньке серце вимученого пацієнта. По його тілу побігли мурахи, розносячи жаль за померлим Григорієм і водночас ненависть до цього проклятого місця. Він заплющив очі та зціпив зуби, ледь стримуючи в собі нагромаджену злість.

Бемоль тим часом затягнув приспів:

Знайомі рядки вкупі з трагедією роздмухали Антонів розжеврілий гнів, що давно чекав на оливу. Вогонь спалахнув. Накопичена суміш емоцій переросла в крик, децибели якого заглушили спів Бемоля.

— Сук-и-и-и-и!!!

Знесилений і розлючений, нетвердою ходою Антон рушив до дверей, а потім у коридор. Бемоль глянув на Міхаеля.

— Куди це його понесло, — тихо спитав Місько.

Цієї-таки миті всі без винятку зрозуміли наміри свого приятеля. Не гаючись ані секунди, ватага пацієнтів кинулася йому навздогін, зчинивши в «Алясці» гармидер.

Заледве тримаючись на ногах, Антон підбіг до металевих ґрат і щосили вчепився в них руками. Хвіртка «загуляла» на завісах, а нарваний крик зняв на ноги всю лікарню:

— Убивці! Кати! Ви що собі дозволяєте?! Будьте прокляті…

З сестринського кабінету, що був поруч із входом до «Аляски», вискочила збентежена Світлана. Вона завмерла на порозі з відкритим ротом і незакінченим ранковим макіяжем. Пензлик і фарба для вій випали, тільки-но вона вздріла оскаженілого пацієнта, що ламав хвіртку.

На галас, зчинений Антоном, з палат головного корпусу повиходили пацієнти, що мали легший режим і могли вільно пересуватися своїм відділенням. Крізь натовп хворих уже проривався Шрек, якого насторожив надмірний шум, що долетів до ординаторської. Кремезний санітар протаранив собою немічних пацієнтів і, діставшись ґрат, відімкнув ключем залізну браму.

Попри загрозу, Антон і далі верещав на всю лікарню:

— Навколішки будете просити вибачення! Усі підете до в’язниці! Психи-и-и!

Шрек прокрутив ключа і обірвав істерику Антона потужним ударом в обличчя. З носа пацієнта заюшила кров, заливаючи сорочку й кальсони. Звідкись узявся Чахлий і ногою добив уже готового умліти Антона. Удар, іще один — і ось пацієнт скрутився калачиком, ухопившись за живіт. Ватага пацієнтів, яка щільною хмарою сунула темним коридором «Аляски», зупинила санітара. Кістлявий вирячився на підопічних із тринадцятої палати й заволав не своїм голосом.

— Що, бажаєте заступитися за цього покидька?! — горлав нелюд. — Чи, може, замість нього хтось до карцеру хоче?!

Несамовитість санітара нажахала Антонових захисників: одна річ — підпільно рятувати когось, а геть інша — заходити у відкритий конфлікт із адміністрацією.

— У карцер його, — гаркнув Шрек.

Санітари схопили непритомного Антона під руки й поволокли до сходинок, розштовхуючи душевнохворих своїми тілами. Під мовчазними поглядами решти пацієнтів їм вдалося просунутись углиб коридору і зникнути за поворотом, залишаючи юрбі чоловіків лише надію на мирне завершення сварки.

Світлана отямилась і, підібравши з підлоги свою косметичку, розігнала хворих по палатах. Одного разу вона скоса кинула гнівний погляд на Міхаеля, але той лиш опустив очі. Його друзі розвернулися спинами й почалапали в напрямку своєї палати, міркуючи над заходами, яких уживатимуть санітари до Антона.

Час тягнувся нестримно довго. Здається, минула вічність, поки санітари з Павловичем прийшли до палати розібратись з причинами ранкового бунту. З байдужим виглядом головний лікар узяв руку померлого Григорія і зробив декілька невдалих спроб відшукати пульс. Невтішний знак, поданий головою шефа, дозволив санітарам покласти небіжчика на ноші й винести за межі палати. На останок Павлович зміряв оком кожного присутнього й пригрозив:

— Хочете жити — мовчіть.

Лікар забрався геть, збуривши в пацієнтів нові хвилі страху.