9

Новина про смерть пацієнта розлетілася лікарнею й випурхнула за її межі. Обтяжена плітками, вона приголомшувала всіх, хто дізнавався про трагедію. Зранку до ночі узбережжя курортного містечка впивалося незвичною звісткою, яка з кожним днем поростала дедалі новими плітками. Коли ж цікавість публіки згасла, здебільшого через брак трагічних трафунків, до головного лікаря завітали незвичні гості.

У розпал погожого дня на подвір’я психлікарні в’їхала чорна «Skoda Octavia». Водій припаркував машину біля головного входу й зачекав, доки його пасажир вийде з автомобіля. Високий, статусного вигляду чоловік попрямував до дверей, тримаючи в руках шкіряний портфель. Його кинуло в піт від літньої спеки, якій добре давав раду автомобільний кондиціонер. Незнайомець дістав носовичок і, витираючи чоло, увійшов у вестибюль головного корпусу. Старенький черговий підвівся з твердим наміром з’ясувати мету візиту гостя, але одразу ж сів на місце, роздивившись посвідчення, продемонстроване елегантним гостем.

Уже знайомим шляхом чоловік пройшов у вестибюль і звернув ліворуч, у бік кабінету головного лікаря. Одинокі пацієнти й медсестри, що траплялися на шляху, жодним чином не відвертали його уваги від фінішної точки. Врешті його мандрівка скінчилась, і, постукавши, він увійшов до кабінету Павловича, що був традиційно наповнений тютюновим димом. Двері за прибульцем зачинилися.

Про те, що гість — велике цабе, свідчила поведінка Павловича, який запропонував йому своє крісло й розчинив навстіж вікно, намагаючись якомога швидше провітрити кабінет. Гість сухо привітався, дістав з портфеля папери й попросив склянку води. Безумовно, лікар міг віддати розпорядження телефоном одній із медсестер, але волів особисто вийти з порожньою карафкою, аби менше часу проводити з візитером. За п’ять хвилин він повернувся до кабінету й подав чоловікові склянку води:

— Прошу, майоре.

Офіцер на прізвище Петлиця, якого колеги поза очі прозвали «Петля» через мертву хватку, з якою той вгризався в розслідувані справи і в підозрюваних, кинув оформлювати протокол і взявся вгамовувати спрагу. Вільною рукою він підсунув папірець Павловичу і звелів:

— Усе, підпишіть.

Лікар схилився над запропонованим до підпису документом і під усні настанови Петлі взяв ручку.

— Експертиза підтвердила смерть без ознак насильства, але надалі, Веніаміне Павловичу, уникайте таких прикрих випадків і, найголовніше, — їх розголосу!

Лікар волів пустити останні слова повз вуха, але Петлиця вів розмову в тому самому руслі. Укотре попивши води, він дістав із портфеля місцеву газету і простяг лікареві:

— Про вашу вотчину стали часто згадувати в пресі, і мені здається, що витік інформації йде просто з вашого гнізда.

Павлович нехотя пробігся очима по заголовку статті.

— Ми здогадуємося…

Майор Петлиця витер мокре чоло й додав:

— Писаки рознюхали про нашу підопічну, отож ми її забираємо. Уночі по неї приїдуть, тому підготуйте транзитні документи.

Останній новині Павлович неабияк зрадів. Журналістку Злочевську «лікували» виключно по квоті спецслужб, і, хоча органи безпеки гарантували захист своїм прислужникам, скинути такий баласт було лише на користь подальшому плаванню. Візи Павловича на лікарняних документах, неправдиві діагнози й методи їх лікування можуть вилізти боком, якщо зміниться влада або відбудеться реформування системи охорони здоров’я, що про нього заявляють політичні лідери на шляху до євроінтеграції, тому чим менше паперів, тим краще.

З глибоких роздумів ескулапа вивів легкий ляпас Петлі, який убив на щоці володаря кабінету комара.

— Система безжальна до воїнів-одинаків.

Офіцер витер пальці й підвівся, даючи знак, що розмову завершено. Насамкінець він порадив головному лікарю:

— Зі статтею ознайомтеся, ворога треба знати в обличчя.

Петлиця сховав підписаний Павловичем протокол і вийшов із кабінету. Лікар узяв газету і вголос зачитав уривок статті:

— «Незважаючи на серію критичних репортажів, беззаконня й далі триває в стінах психушки. Над пацієнтами і досі проводять загадкові процедури, після яких вони набувають вигляду овочів…»

Кожне слово критики в’їдалося в Павловича кислотою. Розбурханий змістом статті, він гримнув кулаком по столу.

— Мерзота! Не вгамується ніяк…

Ніздрі лікаря напиналися з кожним подихом. Серце наливалося злістю. Його затрусило. Павлович ухопився за карафку і, ковтнувши води, пожбурив посуд у стіну.

— Доведеться вивести вас на чисту воду.

Очі лікаря запалали помстою. Хтива посмішка, яка скривила його вуста, не віщувала пацієнтам нічого доброго, і вже наступної ночі санітари взялися втілювати план свого шефа.

Задовго до появи Павловича на своїй посаді в лікарні і справді належним чином дбали за пацієнтів. Терапія передбачала психологічну допомогу, душ Шарко, а також заняття в басейні. Із крахом оздоровчої системи зруйнувалось і звичне ставлення до недужих. Мізерна зарплатня не стимулювала лікарів виконувати їхні обов’язки, тому поволі частина процедур скоротилась, а кабінети і басейн занепали, особливо після пожежі. Проте цієї ночі басейн знадобився санітарам та їхньому зверхникові.

Місяць підглядав у приміщення басейну крізь великі вікна, площі яких вистачало, аби небесне світило вихоплювало з темряви старенькі шафки, батареї, порепану плитку, позбавлену візерунків, і саму воду, поверхнею якої плавав тиньк зі стелі, пластикова тара, один шльопанець та зламана плавальна дошка. Вода в басейні стояла вже протягом кількох місяців, тому в повітрі витав ледь уловимий сопух. У різних куточках басейну було кілька дверей, деякі з них виходили з душових кімнат. Саме звідти долітали уривки чоловічих голосів, що поступово наростали. За певний час із темного коридору вийшли Бемоль та обурений манерами Шрека Міхаель.

— Агов, полегше можна, — поправляючи плече, озвався Місько.

— З тобою не можна, — заперечив Шрек і вкотре штурнув пацієнта в спину.

Міхаель сперся на Бемоля, й обоє завмерли, роздивляючись у тьмяному світлі пункт свого призначення. Для орієнтації в напівтемному приміщенні слух як орган сприйняття годився щонайкраще. Ритмічне попадання у воду дрібних предметів привернуло до себе увагу пацієнтів. Вони перезирнулись, а потім спрямували погляди в найтемнішу частину басейну. Коли їхні очі призвичаїлися до пітьми, обидва хлопці побачили на протилежному боці постать Чахлого, який, стоячи край басейну, шпурляв у воду камінці. За спиною санітара щось ворухнулось, і, примружившись, Міхаель упізнав у нерухомій постаті Антона з зав’язаними за спиною руками. Навіть здалеку було помітно, що їхній товариш здавався втомленим і геть безпорадним.

Чахлий порушив мовчанку.

— Нарешті вся команда в повному складі.

У високому і об’ємному приміщенні басейну голос санітара множився луною. Від такого спецефекту шкіра пацієнтів укрилася сиротами. Акустика додавала всьому дійству зайвої містичності, тож Міхаель наважився спитати про причину вистави.

— Що за фігня, чуваки?

Його голос злетів до стелі й, відлунюючи, рознісся усіма закутками басейну.

— Очкуєш? — єхидно поцікавився Чахлий.

Бемоль покосився на Міхаеля. Він, як ніхто інший з пацієнтів, відчував войовничий настрій адміністрації лікарні та, як жоден інший, знав його причину. Утім, товариш, нічого не відаючи, і далі мужньо дивився у вічі небезпеці.

— Боже милостивий, хоч його не чіпайте, він і так ледве дихає, — Міхаель прохав за Антона, кепський вигляд якого викликав співчуття.

Біля дверей коло Антона з Чахлим почулися кроки. Їхній звук наростав, допоки хтось наближався до басейну. Поява ще одної особи зосередила увагу пацієнтів на дверях, у яких спершу виник промінь світла від ліхтарика, а згодом вималювалася фігура Павловича в білому халаті. Щонайперше начальник звернувся до підопічних.

— Усі є?

Чахлий кивнув, але Павлович уже скерував промінь ліхтаря в бік Антона. Пацієнт примружився через надто яскраве світло.

Особиста поява Павловича, який, як правило, уникав участі в таких заходах, збентежила Міхаеля. Досі він сприймав нічну витівку санітарів виключно як акт їхнього самоствердження й помсти за вибрики Антона, але тепер ситуація загострилася. Наступні слова Павловича лише підтвердили його відчуття.

— Ну що, психи? У декого з вас лихий язик і заячі вуха, — Павлович окинув важким поглядом своїх пацієнтів. — Щоб не тягти кота за хвіст, пропоную гниді зізнатися добровільно. Як мінімум двох із вас це врятує.

Спохмурнілий вигляд Бемоля нагнав на Міхаеля жаху, але давати слабину він не збирався.

— Начальнику, ми й гадки не маємо, про що йдеться.

Відмова пацієнта не подіяла на ескулапів. Павлович заговорив знову:

— Ми знаємо про вас значно більше, ніж вам здається. Ти, мордо наркоманська, переховуєшся тут від в’язниці…

Обізнаність лікаря вразила Міхаеля. Він зроду не міг подумати, що хтось із персоналу здогадується про його справжні наміри. Його обличчя сполотніло, зливаючись із білим кахлем, що вкривав стіни басейну. Для сильнішого ефекту Шрек штурхонув його в нирку.

— Що, у штани наклав? Як кажуть у народі, жебрацької долі та арештантської неволі не зарікайся.

Міхаель пустив повз вуха Шрекові кпини, але замислився над словами психіатра. Отже, справжня мета його перебування в лікарні відома її очільникам. Злити такого пацієнта правоохоронцям можна будь-якої секунди, а тому триматися за цю соломинку немає сенсу. Утім, поки всю увагу адміністрації шпиталю прикуто до таких, як Антон, цього ніхто не робитиме, а отже, ще можна потягти час. Утішний висновок дещо підбадьорив бранця, і він повернувся до подій, які розгорталися поряд.