13

У підвальних приміщеннях два бранці головного лікаря тонули у власних бідах. Бемоль стогнав, бо його кінцівки затерпли, а Антон мучився здогадками про всемогутність потойбічної сили, яка віднайшла його сховище. Пливучи річищем логіки, думки причалили до місця, на якому увесь час тупцював хлопець. Цей берег укривали сипучі піски, у яких загрузали ноги Антона, хай скільки він дошукувався відповіді на запитання, хто причаївся за маскою Привиду. І просто зараз він знову потопав у тій сипучості, що не відпускала його від себе.

З моменту аварії і вторгнення в життя Антона Привиду він переймався радше власною безпекою, аніж вивченням відомостей про збиту ним дівчину, одначе зараз інтуїція підказувала, що слід було більше дізнатися про неї: хто вона така, ким є її батьки, чоловік чи хлопець і, зрештою, що вона робила тієї злощасної ночі на дорозі? На жаль, розхитані потойбічною істотою нерви не дали цього зробити.

Роздуми Антона перервали важкі кроки, що хутко наближалися довгим коридором підвалу. Хтось зупинився перед карцером, змусивши обох хлопців напружитись і якомога міцніше стиснути кулаки — розв’язка ось-ось настане.

Ключ запорпався в серцевині замка, і за якусь мить двері розчинилися, оприявнивши бранцям карцеру двох санітарів — Адама і Прапора.

— Живі? — голосно спитав Адам, потрясаючи низкою ключів.

— Поки що, — випередив Бемоля з відповіддю Прапор і одразу ж додав: — Ну що, партизани, готові померти за Батьківщину?

З рота санітара тхнуло небезпекою. Антон сахнувся, вловлюючи передчуття біди, але інстинкт самозбереження його підвів — насуплений Прапор попрямував до Бемоля. За п’ять хвилин пацієнт звільнився від обіймів гамівної сорочки і, розтираючи занімілі передпліччя, виструнчився перед санітаром. Той своєю чергою мовчки гіпнотизував бранця. Схожих гордіїв йому довелося з лишком бачити в Афгані, щоправда, у приціл снайперської гвинтівки. Ці смертники, не тямлячи власної приреченості, гордовито несли знамено своєї перемоги, а вже наступної миті падали, скошені снайперською кулею. Надто багато таких облич промайнуло в прицілі Прапора, аби молитовний погляд Бемоля вивів його з рівноваги. Він солдат. Чітко виконує накази командира, а командир тут — Павлович.

Прапор штовхнув Бемоля до дверей. Пацієнт зупинився на порозі, озираючись на друга. Наче перед смертю, поглядом Бемоль просив у побратима вибачення. Затія, що ланцюгом зв’язала їх докупи в боротьбі проти шпитального режиму, танула з кожною секундою.

Попереду невідомість. Прапор без особливих зусиль уловив настрої в цих поглядах і не втримався від шпильки на адресу свого бранця:

— Не будь таким сентиментальним, незабаром побачитеся.

— Іди давай, — докинув Адам.

Бемоля виштовхали в коридор, де пацієнт, зібравши рештки мужності, заспівав бадьору пісеньку для покинутого в стінах карцеру Антона:

Скреготнув ключ у замку, й Антона огорнуло почуття самотності. Він кинувся на залізну хвіртку з кулаками, але м’яка плоть зазнала поразки від сталевих ґрат. Коли біль нарешті став нестерпним, із грудей чоловіка вихопився шалений крик:

— Агов! Що ви робите?! Схаменіться!

Голос проник у всі шпарини і, вирвавшись із карцеру, сягнув конвою і їхнього в’язня.

Ніч стояла під вікнами психлікарні. Вона поглинала часткові паростки світла, що линув від вуличних ліхтарів до окремих палат лікарні, дбаючи про сон їхніх мешканців. Спали всі. Тільки в тринадцятій палаті з розплющеними очима лежав Міхаель. Два порожні ліжка й мовчанка персоналу про долю їхніх господарів неабияк турбували пацієнта. Роль приманки, зіграна ним без умислу, бентежила сумління. Відчуття провини підкрадалося все ближче до серця, а мозок відчайдушно шукав вихід. Він з’явився сам собою.

Двері палати рипнули і, притримані чиєюсь рукою, пустили всередину згорблений силует. Погляд Міхаеля відгукнувся на звук і націлився на чоловічу постать, що кралася прямісінько до його ліжка. З кожним кроком фігура набувала чіткіших обрисів, і за мить Міхаель розпізнав у ній Ваську Довгоносика. Гість причалив до Міхаелевого ліжка і, ніби знаючи про тривогу хлопця, зашепотів йому на вухо:

— Павлович наказав худющому санітарові розправитися з в’язнями карцеру. Думаю, серйозно.

Закінчити Довгоносику думку завадив Фідель, який виник із гущави темряви, тицяючи в Довгоносика пальцем:

— Що це ви тут шепочетеся вночі? — запитав надокучливий прихильник диктатора з острова Свободи.

Його цікавість одним махом урвав Кома, який підкрався до неприятеля, убачаючи в тому кубинського спортсмена, який завдав йому колись фатальної поразки. Прізвисько Фіделя давно не давало йому спокою, а набридливий характер і поготів виводив із рівноваги, тому реакція Коми була закономірною. Його супротивник упав на підлогу, Міхаель і Довгоносик зміряли очима зрадника, вдячно глянувши на переможця.

Здавалось увесь боксерський гнів Коми перемістився з кулака на обличчя. Довгоочікуване бажання помститися змішалося з відчуттям задавненої злості й палахкотіло червоним полум’ям на обличчі спортсмена. Азартний блиск у його очах видав Міхаелю спраглого за поєдинками боксера, і той негайно вирішив цим скористатися.

— Комо, друже… — зайшов здалеку Міхаель. — Наші брати потерпають від свавілля санітарів. Просто зараз ці потвори знущаються з наших друзяк, нехтуючи геть усі правила спортивної етики. Їм потрібен твій кулак, а нам — твоя перемога!

Кома, який нарешті вийшов зі свого звичного стану «відмороженості», уперше з часів шпиталізації відчув себе потрібним. Він із вдячністю глипнув на Міхаеля і кивнув на знак згоди.