14

Лампочка, що звисала з плафона у вигляді тарілки, кидала трапецію світла на масивне крісло внизу. Час від часу вона моргала мороком, потураючи верескливому небу, що збиралось розродитися грозою. Замикання в мережі спричиняло короткочасну темряву, поглинаючи крісло й того, хто в ньому сидів. В один із таких лячних моментів з кутка кімнати пролунав голос Чахлого:

— Ну ось, знову коротить. І хто ж тепер має лазити до щитової замість Шрека?

Голограма Чахлого, на яку скидався санітар у мерехтінні вольфрамової нитки, рушила до крісла.

— Ти не проспіваєш нам, Бемолю? — спитав Чахлий, схилившись над обличчям прив’язаного до крісла пацієнта.

Затишшя на небесах стабілізувало напругу, давши таку-сяку видимість інтер’єру, який здебільшого нагадував середньовічну катівню. Про останнє говорив масивний стілець та вмуровані в його підніжжя металеві пастки на диких звірів, які зубцями дивилися в припнуті ноги Бемоля; а також чорні ланцюги, що наче змії клубочилися між пастками. Навпроти сидів Бемоль. Його завзятість зникла, щойно він побачив знаряддя.

— Ну чого мовчиш, артисте? — сичав Чахлий. — Хто з вас стукач?

Попри гнітючу обстановку, голос санітара не залякав Бемоля.

— Я не знаю…

Категоричність пацієнта не надто розчарувала ката, здається, він очікував такої реакції.

— Нічого, зараз усе згадаєш. Приведуть твого напарника й розпочнемо.

Чахлий заложив руки за спину й колами заходив довкруж вільного стільця, обережно ступаючи між пасток. Не минуло й трьох кіл, як прочинилися двері й на порозі з’явився Прапор із Антоном. Від радості Чахлий заплескав у долоні й надзвичайно уїдливим тоном звернувся до Водолаза:

— Антохо, а ми на тебе чекаємо.

Чахлий поліз до кишені власного халата і, діставши газету, пояснив її роль:

— Кросворди будемо розгадувати — усі разом. Авжеж, Бемолю?

Долаючи страх, Бемоль звів очі на санітара. Тим часом Прапор посадив Антона навпроти Бемоля. Лікті Антона обвили міцні мотузки, які Прапор прив’язав до крісла, аби пацієнт не зміг завдати удару. Потім він схопив із підлоги ланцюги й пропустив їх крізь петлі обох пасток. Від натягу пастки розчепірилися назустріч Бемолевим ногам. Доки пацієнти спостерігали за маніпуляціями Прапора, його напарник підсунув Бемоля настільки близько до металевих пасток, що його ноги опинилися в пащеках капканів, напнутих ланцюгами. Один необережний рух — і металеві зубці зійдуться, розчавивши плоть пацієнта.

— Бери, — наказав Антонові Прапор.

Антон знітився. Незважаючи на втому і страх, він прекрасно усвідомлював відповідальність, яку намагався втелющити йому в руки санітар.

— Бери, інакше я відпущу, — Прапор позбавив Антона вибору.

Зціпивши зуби, Антон перебрав запропоновані йому металеві мотузки. Здоров’я Бемоля перебувало відтепер у його руках. Чахлий умостився поруч на металевий сейф і, дивлячись у газету, дав старт тортурам:

— Отже, перше запитання по вертикалі: для кого псих Бемоль збирав інформацію про стан справ у лікарні?

Пацієнт і допитувач зустрілися поглядами. Чахлий навіть повірив, що Бемоль от-от дасть щиру відповідь, нажаханий інквізиторськими умовами камери. Задля впевненості санітар поквапив пацієнта:

— Я слухаю.

Натомість Бемоль схилив голову. Чахлий не поспішав. Усе його єство упивалося ситуацією. Лікарня, що була для нього чи не рідною домівкою, давала йому владу над такими, як Бемоль і Антон, а коли зважити на протистояння, котре закінчилося для пацієнтів поразкою, він почувався вдвічі щасливішим.

— Гаразд, надамо слово напарникові, — провадив Чахлий. — Отже, перше запитання по горизонталі: що псих Антон шукав у головному корпусі лікарні?

Перемикання стрілок розмови на власну персону збентежило Антона. Провал їхньої операції не означав, що санітари обізнані стосовно її подробиць, тому пацієнт вирішив схитрувати:

— Хотів утекти.

— І що завадило? — не послаблював хватки Чахлий.

Завадили можливі докази щодо фальшування Павловичем діагнозів хворих і методи їх лікування, що, можливо, засвідчені на флеш-карті, яку Антон завбачливо передав Міхаелеві. Проте вголос, звісно, ніхто не збирався виказувати цієї інформації. Можливо, це ще стане в пригоді.

— Передумав, — збрехав Антон.

— А може, тебе тут щось тримає?

Голос санітара видався пацієнтові дуже підозрілим, та й очі надто примружилися. Антон наважився підвести погляд і подивитися просто в холодні зіниці Чахлого. Вони палахкотіли таємничістю.

— Не хочеш поділитися з нами власними секретами? — гаркнув кощавий санітар.

Навантажений ланцюгами, Антон дістав іще один клопіт. Мозок заворушився, шукаючи належної відповіді, але нічого путнього на гадку не спадало.

— Ні, просто передумав.

Під поглядом санітара пальці Антона ціпеніли ще дужче.

Сухожилля напнулося й почало нити, але здаватися не можна. На щастя пацієнта, Чахлий дістав із кишені ручку і, застеливши газетою сейф, узявся заповнювати клітинки:

— Так і зазначимо: втеча.

Чахлий вписав літери в горизонтальний рядок і з виглядом дурника, викликати який з його фізіономією не становило проблеми, промовив:

— Друге запитання по вертикалі.

Обидва пацієнти завмерли, чекаючи на нову каверзу.

Прапор не втручався. Здебільшого його функція зводилася до фізичного вгамування надто збуджених пацієнтів, але наразі їхню волю обмежували крісло й ланцюги. Це, звісно, не війна, на якій він вирішив би всі питання двома пострілами, але для нього вони були по той бік барикад — отже, ворогами. Він глянув на Чахлого, який саме вмостився зручніше біля сейфа й приготувався поставити нове запитання.

— Про яких іще пацієнтів «Аляски» відомо психові Бемолю?

Попри критичність ситуації, артист і далі грав вар’ята, насвистуючи під ніс знайому всім мелодію, хоча ніхто не розбирав, яку саме. Те, що пацієнт проігнорував запитання, розлютило Чахлого. Напруга між ними досягла апогею, і санітар, не пробачивши Бемолю його витримки, ударив того в обличчя. Голова пацієнта хитнулася, з носа заюшила кров. Фізична розправа, на думку Чахлого, мала втихомирити артиста, проте той не відступав. Санітар нахилився до жертви й прогорлав у закривавлене обличчя пацієнта:

— Здавайся, потворо! Здавайся!

Лиховісний крик Чахлого обірвав линви, на яких висіла безпека двох пацієнтів у цьому душезгубному приміщенні. Та осмілілий Бемоль і зовсім перетяв їх піснею:

Від завзятого співу Бемоля Чахлому остаточно увірвався терпець. Він глипнув на Прапора, сигналізуючи тому розпочинати нові дії, узгоджені напарниками заздалегідь. Колишній «афганець» схопив із підлоги брудне ганчір’я і набив ним рот співочого пацієнта. Відтепер соло в камері правив лише Чахлий, який входив у процес допиту з притаманною йому садистською насолодою.

Водолаз божеволів. Знущання санітарів набирали загрозливих рис, від чого долоні Антона надмірно пітніли, але він щосили втримував у них ланцюги. Наступні дії Чахлого збентежили його ще дужче. Санітар розвернувся до нього й урочисто промовив:

— Оскільки один з учасників нашої гри не відзначається інтелектом, то він автоматично вибуває з неї. Їдемо далі — і завдання дещо ускладнюється.

Чахлий демонстративно обвів очима своїх бранців і, зустрівши сповнений злості погляд Антона, посміхнувся, відтак знову зиркнув у газету.

— Друге запитання по горизонталі: хто такий Гліб Процевич?

Озвучене Чахлим ім’я обпекло Антону долоні, і він мало не випустив із лівиці ланцюга. В останній момент вдалося стиснути мокрі від поту пальці та втримати сталеві віжки. Нажаханий скреготом, Бемоль зітхнув, радіючи вбереженим кінцівкам. Полегшення відчув і Чахлий, намацавши больову точку в психіці Антона. Відомості про психа виявилися правильними, тож залишалося майстерно довести справу до кінця.

— Бачу, це близька тобі людина, Антоне, — заявив Чахлий, прискіпливо оглядаючи візаві.

Прапор мовчки спостерігав за процесом. Загартований армійською дисципліною, він грав роль виконавця, не проявляючи до пацієнтів і краплинки жалю. Протилежні відчуття переживав Антон. Він щиро заздрив таланту Бемоля, який відспівувався від Чахлого і з виглядом, переповненим непорозуміння, тепер спостерігав за Антоном. Водолаз жалів їх обох. Він прекрасно усвідомлював, що його гра зайшла надто далеко, і взятий на себе обов’язок порятувати всіх, скривджених шпитальним режимом, не виправдав себе. Йому б себе відволодати! Але надія на визволення все танула. На підтвердження цієї думки Чахлий знову почав копирсатися в минулому працівника рятувальної станції.

— Схоже, твій співучий друг дещо заінтригований. Киньмо дещицю світла на твоє інше життя. Ви ж не проти, Глібе?!

Санітар перейшов на крик, намагаючись мати грізніший вигляд в очах пацієнтів, а також здобути авторитет у нового напарника.

— Подумати лишень, водолаз рятівної станції вбив дівчину й переховується під вигаданим ім’ям від слідства в стінах психушки!

Раптом санітар підступив до сполоханого Антона й тицьнув йому в обличчя газету.

— А може, розкажемо про це твоєму другові — журналісту?! Га? Нехай напише про це статтю, ото сенсація вийде! Не гірше від нашої!

— Це неправда! — заволав Антон. — Неправда! Я не вбивав її! То був нещасний випадок! Аварія!

Слова важким камінням покотилися вниз із Антонової душі. Він так довго тримав цей біль у собі, ховав від усіх, що й не второпав, звідки Чахлому відомо про трагедію, про яку жодним словом пацієнт, а раніше — рятівник Гліб Процевич, не прохопився! Зрушений емоціями тягар якорем падав на дно, відпускаючи свого бранця на волю. Антон заговорив. Нехай чують його кати й побратим, нехай стануть свідками його сповіді — уже однаково! Він готовий спокутувати той гріх, бо йти в могилу з такою ношею не до снаги.