17

У невеличкій кімнатці, куди втягли незнайомця санітари, Павлович уважно слухав заручника. Чоловік не на жарт злякався непроханих гостей. Його тілом бігали дрижаки, зап’ястки затерпли від мотузки, якою один із нападників зв’язав йому за спиною руки. Прибульці не церемонилися, тому бранець розповідав усе, що знав:

— Мене звати Ігор.

— А баба хто? — вирвалось у Павловича. — Чия це квартира?

— Її.

Павлович не знаходив собі місця. Він кружляв довкола ледь притомного полоненого, зазираючи час від часу в його обличчя, ніби шукаючи в ньому власного пацієнта. Переживав не лише він один. Наслідки скоєного злочину нарешті второпав і Чахлий. Убивство жінки могло обернутися для нього не просто ув’язненням, а й наявністю кревного ворога в особі Антона чи й цього чоловіка, що спав із нею в одному ліжку. Паніка поступово ширилася по тілу санітара краплинками поту, що вкривали його чоло й долоні. Натомість Прапор зберігав спокій. Маховик його мислення набирав обертів, і, намацавши певний хід думок, він звернувся до шефа, який тиснув на Ігоря новим питанням:

— А чоловік її хто? Де він?

— Псих він, у божевільні лежить, — тремтливим голосом пробелькотів полонений.

Прапор зашепотів Павловичу свої думки, а відтак зброя перекочувала до рук санітара. Ігор затрусився зі страху. Вторгнення посеред ночі незнайомців, які розшукували чоловіка його коханої, не віщувало добра, а зловісний шепіт за спиною і зовсім викликав моторошні думки.

Він заплакав, намагаючись бодай якось розчулити нападників, та це не подіяло.

Уже знайоме бахкання, запах пороху — і Чахлий смикнувся. Ще один труп! Він боязко підвів очі й, побачивши скривавлений килим та нерухоме тіло, засопів:

— Навіщо?

Реакція Павловича виявилася менш бурхливою. Йому припав до душі план Прапора, і як добре, що реалізацію задуму взяв на себе підлеглий. Оскільки з-поміж трійці лише Чахлий не був утаємничений, Прапор спокійним тоном пояснив:

— Усе просто: у лікарні нашому психові донесли про зраду дружини, і його остаточно перемкнуло. Як наслідок — утеча й убивство на ґрунті ревнощів. Маємо: вибиті двері кабінету головного лікаря і «ствол», викрадений з вашого сейфа. Думаю, з минулого разу його пальчики на ньому залишилися. Знав би цей придурок, у який зашморг запхав свою голову!

Відтепер подвійне вбивство мало вигляд настільки логічний, що кращого розвитку подій головному лікареві годі було й сподіватись. Його позиція в протистоянні з божевільними значно зростала, а угода зі спецслужбами підвищила шанси на перемогу. На обличчі ескулапа з’явилася єхидна посмішка.

Тієї ночі, коли над головою Антона нависла справжня загроза, небо було навдивовижу чистим і безхмарним. В оселі, де він прожив три роки, підступний план Прапора перекреслив будь-які перспективи на майбутнє життя. Чахлий повеселішав від такого повороту подій, який знімав із нього підозри щодо вбивства незнайомки й вішав усіх собак на шию психа-втікача.

— Найголовніше — завчасно стукнути ментам і подати все під правильним соусом, — доповнив Прапор.

— Це ми влаштуємо, — запевнив Павлович.

План повернення ситуації під контроль сподобався всім присутнім, і трійця взялася зачищати сліди свого перебування в чужій квартирі. Потім чоловіки навшпиньки рушили до виходу. Починався ранок важкого дня.

Світанок стирав нічні барви. Сонце ще не з’явилось, але його зблиски ясніли за обрієм. Ліс ставав чимраз рідшим із кожним словом Міхаеля, який доводив Антону хибність версії щодо потойбічного походження його бід. Дерева ще зустрічались, але вже не були перешкодою для гамору хвиль, що діставався пішоходів, змушуючи їх підносити голос.

— Я думаю, що, найімовірніше, у тієї аварії були свідки. Лише побачивши цілу картину, можна так вправно маніпулювати деталями, як ото з тією сумкою.

Антон задумався.

— Чому ж тоді не викликали поліцію?

Слушність Антонового запитання ставила під сумнів припущення Міхаеля, а втім, воно мало право на життя, якщо зважити на один нюанс — цією людиною керувала жага помсти.

— Та бодай тому, що тебе хотіли провчити! Тому, що цей Привид вважає покарання ґратами для тебе недостатньо суворим! — емоційно обстоював гарну думку Міхаель, і мав рацію.

Логічна лінія Міхаелевих думок виструнчилась у фінішну пряму, якою можна дістатися розгадки цієї таємниці, але наразі Антон планував будь-якою ціною допомогти Бемолю.

— Можливо, правда твоя, однак насамперед ми потрібні Бемолю.

Місько погодився зі словами друга.

Хлопці вийшли на узлісся. Дерева залишилися позаду, а просто перед ними розкинувся великий луг, укритий польовими квітами, які виблискували, купаючись у перших променях сонця. Міхаель подався збирати квіти й за якусь мить тримав у руках розкішний букет.

— Що ти робиш? — поцікавився Антон.

— Готуюся цивілізовано увійти в здоровий світ.

Перед утікачами виросли перші будиночки рибальського поселення. Їхні стріхи вилискували бляхою та черепицею, а плоти вкривалися сітями, що досихали перед черговим зануренням. Човни риболовів спочивали на березі, очікуючи, коли їхні господарі знову поженуть їх у відкрите море. Десь на горизонті маленькою цяткою рухався пароплав, відвозячи пасажирів у закордонний круїз. Усе довкола гармоніювало одне з одним, аж поки не наблизились двоє ранніх гостей.

Міхаель зупинився недалеко від двох стовпів, на мотузках яких сушилася випрана білизна.

— Потримай, — Міхаель облишив квіти й попрямував до одягу, що мирно гойдався під вітром.

— Що ти задумав? — тихо перепитав Антон.

— Добуваю нам нові манатки, чи ти в лікарняній піжамі зібрався розгулювати на людях?

Укотре вже Міхаель мав рацію, тож Антону залишалося пильнувати, щоб товаришеву витівку не помітив який-небудь рибалка, якому скоро час виходити в море. Крадіжка минула успішно, і Міхаель повернувся з чужим, проте чистим шматтям.

— За цією будкою перевдягнімося.

Міхаель зайшов за невеличке приміщення, оббите бляхою. Зграя котів, наполохана ранковими гостями, розбіглася навсібіч, звільнивши хлопцям місце під роздягальню. Вони поскидали сорочки й убралися в поцуплені футболки. Старе цебро з відпрацьованим машинним мастилом стало прихистком для лікарняних речей — тепер можна рухатися далі.

Чоловіки вийшли з укриття й звернули ліворуч — на вуличку, де стояли три склеєні докупи будиночки. Міхаель підійшов до крайнього й тричі постукав у шибу. За хвилину там з’явилося миле жіноче личко. Дівчина прочинила вікно і, протираючи заспані очі, звернулася до Міхаеля:

— Боже, Міську, ти що тут робиш? — оглянувши приятеля вона додала: — Ще й у сусідовій футболці?

Хлопці перезирнулися, проте Міхаель не розгубився і, простягнувши дівчині квіти, відповів:

— Так склалося. Ось, це тобі.

Дівчина радо прийняла імпровізований букет і впустила хлопців до хати.

Чотири роки тому вона познайомилася з Міхаелем на курсах реабілітації, куди її привела незапланована вагітність. Роль майбутньої матері настільки збентежила Риту, що вона вирішила назавжди зав’язати з наркотиками. Міхаель теж час від часу «брався» за розум, намагаючись очистити організм від тривалого вживання тих чи тих наркотичних речовин. Природженому ловеласові досить легко вдалося знайти спільну мову з дівчиною, і відтоді вони заприятелювали. Їхня дружба ще більше зміцнилася після стійкої перемоги Рити над наркотиками, тож щоразу, як Міхаель знову намагався «підлікуватися», він охоче навідував подругу.

Дівчина знайшла притулок у старому будинку свого дядька, який повірив у племінницю на відміну від свого брата — рідного батька Рити. З того часу дівчина ростила малечу й поралася по господарству, поки дядько вештався в морях та океанах, працюючи капітаном на торгівельно-вантажному судні, що перевозило товар до країн Східної Азії.

Побувавши колись у схожій шкурі втікача, Рита без зайвих слів упустила хлопців. Нарешті на них чекав невеличкий перепочинок.

Негаразди так і сипалися на Антона. Він снідав у чужому будинку, навіть не підозрюючи, що в колишній домівці лежать два нерухомі тіла, записані вбивцями на його рахунок. На жаль для Антона, обставини втечі та його відвертий конфлікт із адміністрацією лікарні додавали вигаданому Прапором мотиву зайвих балів. За таких умов Павловичу було просто переконати поліцію в його провині, надто ж, коли ці органи так охоче йдуть назустріч головному лікареві. Із притулку шпиталь перетворився на справжню катівню.

Ранкова трапеза завершувалася кавою, яку Рита урочисто внесла в трьох металевих чашках. Господиня дому разом із гостями розташувалися довкола круглого столу, вкритого блакитною цератою, і всі троє мовчки задивилась у вікно, за яким плюскалося синє море. Час спливав. Рибалки вже вийшли в море, і можна було не сумніватися, що Павлович теж розкинув свої тенета. Посада, що доти забезпечувала йому комфортне життя, уперше опинилася на краю прірви, з якої, звісно, ніхто кидатися не збирався. Антон це прекрасно розумів, але після виснажливої ночі сили втікачів, мов крига, скресли. Прихисток, люб’язно дарований Ритою, забрав рештки наснаги, з якою хлопці мали рушати в останній бій. Утома підломила друзів, і, поки за їхніми спинами розгорталася ціла спецоперація з нейтралізації Антона, той дрімав у кріслі, відновлюючи енергію.

Жахливі видіння клеїлись у стрічку, відтворюючи в голові сцени тортур у психушці, переплетені з власними мареннями, де фігурував Привид. Його пооране зморшками лице ховалося за шторами. Він підглядав за Антоном, який роздивлявся знайоме середовище. Шафа, трюмо, килим і крісло — все йому рідне, аж ось і ліжко, у якому він колись голубив свою дружину. У цьому сні, позбавленому барв, шовкові простирадла нагадували саван, під яким лежали два тіла. Раптом у цей сон удерся металевий гуркіт — і збентежений Антон перевів погляд на вікно. На паркеті його колишньої кімнати валялася лопата, покинута зловісним гостем. Жах скував чоловіка. Хто він? За що його переслідує? Два питання, з якими довелося прожити останні місяці, не давали спокою навіть у мареннях. Від часу їхньої першої зустрічі він ані на йоту не просунувся в пошуках відповідей, заплутавшись у викривленій реальності. Інтер’єр спальні почав розпадатися на окремі фрагменти. Спочатку зникли меблі — утиснулися в стіни сотнями цяток; затим потемніло у вікні, наче ніч затулила день, і, нарешті, щось ворухнулося під саваном. Антон збентежено глянув на ложе. З-під накривала з’явилася тендітна рука, у якій хлопець упізнав правицю власної дружини. На мить усе завмерло, а потім зсунулось у провалля. Чорна діра всмоктала у себе постіль, залишивши на місці ліжка яму, до краю якої кинувся Антон. Чоловік обережно зазирнув усередину і прокинувся, усвідомивши, що зазирає в могилу.