22

Двигун автомобіля й далі порушував тишу в нічному лісі. Йому підігравала секунда стрілка наручного годинника, що висів на зап’ястку Фоми. Приблизно на п’ятому оберті великої стрілки Фома пильно вгледівся в очі свого патрона. Той уважно вивчав погляд кума і через певний час примружився. Для Фоми це був знак. Він, зіскочивши з лопатою в могилу, заходився знімати верхній шар ґрунту. Мотузки все ще лежали під домовиною, і, коли віко труни очистилося від землі, Фома подав їхні кінці священику. Він виліз на гору, ухопився за мотуззя, і, напружуючи м’язи, чоловіки вийняли домовину. Труна більше не сіпалась, і це насторожило злочинців. Певний час вони дивились один на одного, а потім Фома підхопив інструмент і позривав з віка домовини всі цвяхи. Передчуваючи біду, священик розкрив труну.

Той, кого вони поховали, змінився до непізнаваності. Покусані власними зубами губи спухли, кров бульбашками пінилася в кутиках рота. Кулаки не мали на собі живого місця від безкінечних ударів у дерев’яне полотнище. Та найдужче змінилася голова. Від пережитого колись темні Антонові скроні стали геть сивими. Очі ж світилися невимовним жахом.

Фома звільнив кінцівки в’язня від липкої стрічки, і той самотужки викотився з труни та порачкував до машини — подалі від своєї могили.

— Я забув спитати, де її тіло, — пояснив своє несподіване рішення отець Іларій.

Відповідь священик почув не відразу. Слова кісткою застрягали в горлі Антона, й лише з третьої спроби, долаючи напад заїкання, йому вдалося вимовити:

— У м-м-м-орі.

— Пам’ятаєш, де саме? — підозрілим тоном спитав отець Іларій.

— Так, нав-в-в-проти м-мису, — просопів Антон.

— Ти дістанеш її. Вона має бути похована за християнським обрядом.

Антон вичавлював із себе якісь звуки, змушуючи своїх мучителів губитися в здогадках.

— А-а-аква…

— Акваланг, — збагнув Фома, на що хлопець ствердно похитав головою.

— Буде тобі акваланг.

Фома схопив нещасного Водолаза й однією рукою закинув до автомобіля. За хвилину машина виїхала з галявини, залишивши лісовим жителям безлад, потрощену домовину й розриту могилу.

Човен м’яко погойдувався на невтомних хвилях неподалік мису. Вода плюскалась об борти, хвилі пінились і бігли далі в бік скелястого берега, який саме в цій частині суходолу заріс кам’яними пагорбами заввишки з опору гірського підйомника. Антон закрутив вентиль балона й дочекався показників газоаналізатора, який видав припустиму норму кисню в газовій суміші, що наповнювала спорядження.

— Можна пірнати, — констатував Антон, — тільки трохи ближче до скель п-п-потрібно.

Фома спрямував човен до круч і зупинився якраз під кам’яною стіною. Навіть у цього чоловіка зі сталевими нервами нині калатало серце. Ретельно спланована операція добігала свого логічного кінця. Кривдник їхньої доньки сповна заплатив за завдане їм горе, але щойно він виконає останній пункт плану, його доведеться вбити по-справжньому.

Одного разу хорист уже ступав на цю стежку. У далеких 1990-х, коли радіостанція «Промінь» голосом Кузі гонила по городах наркоманів[11], Фома саме поповнив їхні ряди. Спізніла мутація голосу, що розпочалася задовго до здобуття країною незалежності, поклала хрест на мріях молодого хлопця завоювати естраду. Та й сцена тоді заледве животіла — перебудова торкнулась усіх сфер. Студентські роки, проведені за пляшкою, лише поглибили кризу, а далі постійне становище безробітного, марні спроби влаштувати життя і врешті-решт розчарування у всьому.

Голка замінила чарку. Разом із тим довелося знайомитися зі щоразу новими особами. З деякими Фома раз пішов розвантажувати судно, що повернулося зі Стамбула з партією турецьких светрів, таких популярних у ті часи. Та річ у тому, що «розвантаження» не було узгоджене із власниками майна й капітаном судна — то був розбій. І хоча він минув вдало, їх знайшли по гарячих слідах. І вже в останній фазі операції, коли оперативники оточили будинок, де переховувалася злочинна ватага, хтось із його товаришів-наркоманів дістав пістолет. Вогонь відкрили з обох сторін, і, коли напарник Фоми упав, скошений кулею оперативника, хорист вихопив зброю. Він стріляв навмання, але таки поцілив у противника. За вбивство правоохоронця Фомі вліпили десять із гаком, і після терміну йому не знайшлося місця в суспільстві. З часом він зав’язав із наркотиками, проте гріх ішов слідом за ним по п’ятах. Урешті-решт мордований долею й ув’язненням чоловік знайшов прихисток у храмі, тим паче, що церковний спів бальзамом лився на скалічену душу. І ось тепер він знову на лихій стежці, проте зрадити найближчу людину він не мав права.

Поки Фома міркував над власними діями, Антон ухопився за борт човна.

— Зажди, — скомандував Фома, виринувши зі своїх роздумів.

Він підняв із дна човна металевий трос і причепив на шию Антона залізний обруч, що увінчував мотузку.

— А ц-це ще навіщо? — заїкаючись, спитав Антон.

— Щоб ти часом за буйки не заплив, — пояснив хорист.

Фома замкнув на обручі замок і вказав Антону на море, запрошуючи того розпочати пошуки. Він прилаштував спорядження на спину в’язня й надів на його сиву голову ліхтарик.

— Ну, з Богом, — священик благословив свого бранця на пошуки, на що дістав відверту відповідь:

— Іди до біса.

Антон натягнув маску, уклав до рота загубник, увімкнув ліхтарик і, перехилившись спиною через борт, упав у темну воду. Металевий трос поринув слідом, повільно тікаючи з рук Фоми.

З часів психушки Антон уперше потрапив у знайоме середовище. Підводний світ манив тишею й помірністю. У промінь світла потрапляла розмаїта фауна: бички, медузи, скумбрії та різноманітна мілька; по дну повзали краби. Рідна стихія додала пірнальнику сміливості й упевненості. Він занишпорив променем по морському дну, аж поки не побачив те, що шукав. Антон розвернувся на півоберта і, заворушивши ластами, поплив до темного отвору, що був насправді входом у печеру, яка ховалася під водою від цікавих поглядів мандрівників.

Маневр Водолаза напнув у руках Фоми металевий трос, яким той утримував бранця. Це занепокоїло Антонових поневолювачів. Фома вчепився в трос, що втікав, і поглянув на наставника, очікуючи команди.

— Витягуй його! — гукнув священик.

Фома натягнув сталеву мотузку і обережно, мов велику рибу, почав тягти до себе. За кілька підхватів голова Антона з’явилася над водою. Водолаз нервово витягнув загубник і невдоволено промовив:

— Я ж сказав, с-смикну двічі.

— Тебе різко понесло до скель, — відповів на це Фома.

— Вона серед к-каміння, — кивнув у бік кам’яної стіни Антон.

За триста-чотириста метрів від стрімчака, яким завершувався мис, виплив приватний катер. З його борту лунала спокійна мелодія.

Двоє служителів церкви завмерли на місці, пильно вдивляючись в Антона, чи, бува, той не заволає на допомогу. Фома про всяк випадок напнув мотузку, попереджаючи бранця не бавитись із вогнем. Однак їхній невільник навіть і не думав про втечу чи допомогу від сторонніх людей. Він мовчки провів очима білосніжний катер, що віддалявся в нічну пітьму, забираючи з собою звуки мелодії. Щоб додати собі духу, Антон пошепки повторив слова останньої пісні, яку почув від Бемоля:

То моє море…

— Що ти верзеш? — злісно перепитав священик.

Антон підвів на нього важкий погляд.

— Пірнай і гляди, без фокусів мені, — наполягав панотець.

— Які фокуси під водою? — відкараскався Антон і знову пірнув у воду.

Сталевий хвіст поплівся за ним, вислизаючи з рук Фоми щоразу з більшою силою. Духовний наставник хориста схилився над водою, спираючись на борт судна. Він прискіпливо вдивлявся в чимраз тьмяніший промінь підводного ліхтарика, яким прокладав собі шлях у морських глибинах Антон. Дрижаки пробігли тілом священика. Йому не вірилося, що цей тривалий марафон і повільне доведення вбивці його доньки до безтяму добігає кінця. Тепер від Водолаза вимагали лиш одного — підняти тіло вбитої дівчини на поверхню, і все! Долю його вирішено: він згине на цьому-таки місці.

Отець Іларій настільки «світився» ідеєю помсти, що її загрозливе сяйво вказало Антонові вихід зі скрути. Від моменту другого народження він думав лише про порятунок, але зараз дедалі більше схилявся до наміру дати відсіч кривдникам. На щастя, шанс у нього був.

Сховані ящики контрабандистів стояли в печері, вхід до якої був під водою. Навіть досвідченому пірнальникові не пощастило б потрапити туди без спорядження. Звісно, про неї знав не лише Антон, а й дехто з його колег-дайверів. У юності багато з них шукали в ній скарби або влаштовували романтичні прогулянки сміливим дівчатам, проте з роками цікавість до печери зникала, а в еру комп’ютерних технологій молодь не надто переймається дайвінгом. Утім, Антон не забув про підводне сховище. Тієї злощасної ночі, коли він сам вийшов у море на пошуки втраченого контрабандистами знаряддя, вдалося-таки дещо знайти. Антон підняв ящик на судно, а коли відкрив, то здивувався — всередині лежали гранати. Не знаючи, що робити з такою знахідкою, і маючи купу власних проблем, рятівник вирішив перетягти вантаж до печери, ніби відчуваючи, що небезпечна знахідка може стати в пригоді. Як у воду дивився!

Нарешті Водолаз пірнув у невеличкий отвір і, зробивши два короткі махи ластами, проплив під навислими кам’яними бурульками. Далі шлях угору, і за секунду він виринув з води, опинившись у невеличкій печері. Спричинені Антоном хвилі захлюпотіли в кам’яні стіни печери. Промінь ліхтаря ковзнув довкола і зупинився на маленькому виступі. Потрібний ящик лежав тут на своєму місці, ретельно замаскований камінням і водоростями.

У цей час його мучителі пильно вдивлялися в темні морські глибини. Ця ділянка моря, схована в затінку скель, не сприяла їхньому спостереженню. Отець Іларій відверто нервував. Погляди кумів зустрілися тієї миті, коли металева линва в руках Фоми смикнулася двічі. Хорист нашорошився, священик перехрестився й перехилився через борт, виглядаючи бранця з донькою на руках.