Антон і справді підіймався вгору. Його ліхтарик дедалі чіткіше світив у вічі недругам, які мусили примружуватися, щоб тримати Водолаза в полі зору. Нарешті голова їхнього бранця з’явилася над водою. Чоловік виплив без тіла, проте не з порожніми руками, які мерщій сховав від прискіпливих поглядів.

— Де вона? — гукнув отець Іларій, якому вже вривався терпець.

Антон виплюнув з рота загубник і, ковтаючи повітря, відповів:

— Панотче, мені справді шкода, але її тіло не в найкращому стані. Може, залишмо її і нехай спочиває з миром?

Фома одразу ж скоса зиркнув на свого друга. Він як ніхто знав про бажання старого перепоховати доньку, тож реакція священика була для нього прогнозованою. Отець Іларій люто схопив Антона за шию і, стиснувши пальцями горлянку, прошипів просто в очі:

— Замовкни! Пірнай назад і дістань її тіло…

Фома міцніше вчепився в трос, тримаючи його натягнутим, аби полонений не міг ударити чи штовхнути отця Іларія. Проте Антон і не думав цього робити. Він сміливо дивився ворогові в очі. Цей двобій аж так захопив священика, що Водолаз міг непомітно, ховаючи долоні під бортом судна, вийняти з гранати запобіжну чеку.

— Мабуть, легше… — хриплим і здушеним голосом промовив Антон.

— Що? Що ти сказав? — нетерпляче перепитав отець Іларій.

— Легше вас тут поховати, отче.

Після цих слів Антон жбурнув до човна гранату і, вхопившись за трос, щосили потягнув його на себе. Побачивши бойовий снаряд, Фома розгубився й послабив хватку, а це дало Антонові змогу опинитися під водою.

Куми лише встигли перезирнутися. У їхніх поглядах тепер був розпач і гострий біль, а надто в очах отця Іларія, який усвідомив власний програш. Уже наступної миті тіла двох чоловіків розшматували десятки осколків, не зоставивши їм жодного шансу на життя. Вибухова хвиля зрикошетила від скель і погнала відлуння за обрій у відкрите море, відносячи в невідому далечінь душі Антонових катів, а заодно — і його біди.